Нема в тих колах ні віконець, ні дверей. Соцькі, обсмалені на заборолах морозом і вітрами, хиляться втомлено на хрестовиння мечів.
— А з хлібом як, Чагре? — кричник Захар перший перекреслює своє коло і підсліпкувато щуриться на Чагра. В кричника повіки без єдиного волоска, червоні від давнього вогню. І такі ж спечені, черлені у кричника Захара руки, спечені, зроблені, але по-молодому непосидющі: пальці то згинаються, то розгинаються, мовби він і далі тримає в кліщах на ковадлі вихоплене з вогню залізо. Руки кричникові здаються Чагрові двома птахами, які повернулися з вирію, щоб присісти на Захарові коліна. І чомусь руки кричникові, що за довге життя зварили криці не на одну тисячу мечів і наральників, радують старого Чагра.
"Бо коли чесні руки з нами, то даремно Володимирко називає нас татями і головниками. Він хотів би, щоб ми були такими, мав би перед світом якесь виправдання. І перед самим собою. Та у нас чесні руки, княже".
— Хліба доволі,— врешті відповідає Чагр.— Якщо з розумом його ділити — до весни дотягнемо. Купець Замагора комори житом засипав, певно, на голодний переднівок щадив, аби дорожче продати. Та й у княжих житницях повно.
— То будемо вічеві казати: "Людове, треба стояти перед князем за своє, якщо вже почали. А доведеться вмерти — вмремо!" — заключає кричник Захар. Червоні птахи його рук злітають угору, стискаються в п'ясту-ки і вдаряються об коліна.
— Чи маємо право наражати на смерть жон і дітей, чесні думці? — сумнівається батько Чагр.
— Мертві сорому не знають,— перечить йому Захар.
— Нам не про смерть думати, а про життя наших чад. Легше всього вмерти. Про Галич, його будуччину нам думати.
Розпростерлися п'ястуки кричникові,. сіпнулись, але не злетіли, відразу зів'яли, закоценіли і мовби аж почорніли.
Чорні птиці... чорна птиця... гайвороння.
І знову думці кола пишуть, пишуть довго, нудно. Соцький Михайло Заїка, швець сухорлявий, проганяє чорних птахів дзвоном меча.
— Е-е... я-якогось б-би князя н-нам з-заполучити... най си голову з тим Володимирком мастить. П-послів д-до осподина київського послати, чи що? — повторює він Чагрові мислі.
— Спершу, християни, аніж нового князя заполуча-ти — рамці для нього вистружіть, як ярмо для вола.
Бородаті і безбороді лиця повертаються до чолового кута, в якому обтирає стіни писець Радило. Це його порада.
— Та ніби рамці маємо — віче народне,— обізвався котрийсь з думців.
— Галицьке віче з гнилого мотуззя ізсукане: де князь упреться — там і рветься.
Це знову Радило гостроязикий. Бесіда у нього трохи відмінна від галицької, вона трохи округліша і м'якша. Балакають, що писець родом з Новгорода — города північного, далекого.
— Рветься, Радиле, бо на вічі бояри і куплені князем старійшини наші людям роти затикають,— підтримав писця Чагр.
— У Галичі так, як у тій примовці: "Закон для багатого, а кара — убогому".
— Хіба десь інакше? — кричник Захар моргав голими повіками.
— Інакше не інакше, а в Новгороді Великому, приміром, віче народне кличе князя на стіл і віче при потребі зо стола його скидає,— пригадував писець Радило свою молодість новгородську. Дещо стерлося в його цупкій пам'яті, дещо через плин років мовби погарнішало.— І кличуть у Новгород князя не для правління і суду, а для того, щоб землю в боронь брав, полком верховодив. Решта його не обходить. Город прокорм йому дає, вотчинами наділяє. Він гейби челядин у народу.
— О-оце р-розумію! — вигукнув соцький Михайло.— Н-нам би такі порядки н-новгородські встановити.
"Молодші вже й переказів не пам'ятають, що й у Галичі подібне велося, — хитає головою Чагр.— Давно, правда... ще дідо Володимирків Ростислав виліпив собі з народного віча пасок для носіння меча: зручно і безпечно".
— Діло говорить Михайло,— кричник Захар стукає патерицею об долівку.— Готові, отже, рамці для князя, навіть для Володимирка,— і руки кричникові злетіли з колін. Не руки — птахи крилаті.
"То зняти пасок з князя? Зняти? — ловить Чагр чер-лені чесні птиці. Птиці його окрилюють. І він уже стоїть посеред гридниці ясний, ніби зсередини підсвічений лампадою, Стоїть над головами думців, над їх збудженим говором. У гридниці свіжим вітром дихнуло; у гридниці закропилися жерельною водою.
— Мисль Радилова, виджу, всім припала до вподоби,— каже думцям Чагр.— Отже, завтра про це й повімо вічеві. Хай рішає. Володимиркові скажемо: "Хочеш, княже, в Галичі сидіти — ласкаво просимо, тільки давній покон нам верни і шануй. Без голосу і без згоди нашої не лупи податей, брані не починай, боярам загребущі руки вкороти. За лихварями назір ми самі вчинимо, аби рези брали по правді. Отакий наш ряд". Прийме 'го Володимирко — ворота відчинимо. Згідні, думці чесні?
— Хай буде так,— погодилися купно. Окрім хіба що соцького Михайла.
— І я н-не проти ряду... добрий він,— пояснював соцький.— Т-та... т-того... м-м-може трапитися, що Володимирко на нього не пристане.
Чагр уже не хотів розлучатися з черленою птахою надії.
— Не пристане — біда невелика. Виповімо йому: "Іншого князя пошукаємо, нам не спішно".
У соцького Михайла Заїки шестеро дрібних дітей і молода жона, про них швець турбується.
— Ой, з-зрадить н-нас Володимирко, хитрий він, роту дасть, потому її зламає. Д-де запорука, що добровільно не впустимо лиса в курник?
— Цього не станеться, Михаиле,— заспокоює його Чагр. — У ряді нашому обумовимо: "Відправ додому полки з чужих городів і дружини боярські, нічого Галич об'їдати. Ворохобу не згадуй і помсти не шукай. Для безпеки людської мечі залишаємо при боці..."
— Амінь! — перехрестив гридницю писець Радило.
Гей, хто там нічку не спить? Чагр...
Гей, хто там сніги толочить на Золотому Тоці? Чагр...
Гей, хто сумніви, тривогу і страх гасить студеним вітром? Чагр...
Вітром, Чагре, сумніви не розвієш і морозом тривогу не заморозиш. Що врадили у гридниці думці — хай станеться.
"Та ніби добре врадили, був би з ворохоби врожай, хліб для чорного люду. Для цього, власне, її піднімали. Але..."
І далі нипає старий дереводіл Золотим Током. Навколо нього метелиця витанцьовує: засипає свіжим пір'ям глибокі сліди, вітром надуває розіпнутий Чагрів кожух, жменями колючих іскор жбурляє у вічі. Чагр, засніжений увесь, біліє, мабуть, у густій темряві білим бовваном.
А під білим снігом сивіє до решти Чагрова голова.
"Посивієш тут не від страху перед смертю, і навіть не від одвіту за долю Галича, хоч і від цієї ваготи западаюся по коліно в землю, а від того, що у Володимирка-князя вистарчить розуму приспати галичан, погодившись на ряд про людське око. Він, може, й мечі у нас зразу не одбере і полегші дасть, поки ми не обростемо смальцем, поки не розлінимось, поки мечі наші не поржавіють. Якщо цього не зробить Володимирко, то син його Ярослав напевне, я сам видів його гнучкість у тій пригоді з Лютом. Ярослав погладив люд за шерстю, і люд заспівав йому осанну. Ми любимо, коли нас гладять за шерстю. Кажуть, що таким способом, а не пугою і криком, половці приборкують диких коней. І меч візьметься іржею в піхві, і меча не добудеш, і вже ніхто не зважиться збурити ворохобу. Бо нащо її піднімати, коли князь добрий, коли ми обросли смальцем.
Я цього боюсь...
Чи, може, даремні мої побоювання? Серед громади завше знайдеться муж, котрий ударить у вічевий дзвін. Час, потреба людська того мужа породять. Отже, нема чого лякатися іржавчини, що роз'їдає у піхвах мечі?"
IV
Тієї ж таки хурделичної ночі, коли старий дереводіл, повернувшись із Золотого Току в спорожнілу гридни-цю, ліг на лаву відпочити, шевська сторожа, що пильнувала Володимирків Дитинець, привела до свого соцького Чагрового сина Василька та гончарського унота Кирила. Отрокам будь-що забаглося побачити батька Чагра. Михась Заїка, невиспаний і через те лютий, від-говорював їх:
— Вештаються т-тут усякі. Н-нібито горить? Чекайте ранку, батько Чагр щойно приліг.
— Не можемо чекати,— наполягав Василько,— діло дуже нагальне.
— Якщо в-вам н-не в-втерпець, т-то мені п-передайте т-теє діло. Я тут не останній муж.
— Ні, це нас з батьком стосується.
Соцький оперезався мечем, накинув наопашки кожух і повів отроків довгими переходами, на яких подекуди догорали смолоскипи. Володимирків терем спав, із-за дверей вихоплювалося богатирське хропіння воїв. У порожній гридниці хода відбивалася гулко, мовби хтось бив калаталом по дерев'яному билу.
Чагра будили недовго. Досить було Заїці нахилитися над старим, як він схопився на рівні ноги.
— З чим приходиш, Михасю?
— Та н-ніби з н-нічим. Син т-твій Василько добивається до тебе. Я к-кажу, що не м-можна, а він, як віл, уперся,— виправдовувався Заїка, показуючи на отроків.— Г-говорить, що з нагальною орудою.
Василько, уздрівши батька схудлого і до смерті втомленого, мимоволі пожалів його, серце стиснулося, занило. Ой, нелегко нести старшинство у зворохоблено-му городі, та ще й у городі, обступленому ворожими полками. Нелегко. А він, Василько, розбудив старого посеред ночі, щоб до цієї ваготи додати ще одне млинове коло.
Тому тупцював Василько нерішуче.
— Що скажете, вої? — Від Чагрового ока не втаїлася Василькова розгубленість,— 3 Мамою щось скоїлася? — подумав Чагр про жону.
— Та ні,— поспішно відповів Василько.— Мама наша жива і здорова, не далі як нині перед вечером її видів. Я з іншим...
— Кажи, сину.
— Ця біда лише наша з тобою, батьку,— натякнув Василько на присутність Заїки.— Родинні клопоти.
— В гридниці, Васильку, чужаків нема. Всі ми тут кревняки, бо порівно ділимо незгоди.
"А лихо, про яке повім тобі зараз,— думав Василько,— тільки тебе зігне і болю завдасть".
— Лют наш об'явився,— почав здалека.
Батько Чагр насторожився. З першого дня галицької ворохоби старий дереводіл не мав про Люта ніякої звістки. І не шукав її. Сподівався, що найстаршому синові лягла під ноги одна з двох доріг: або втік передчасно з Галича, боячись помсти, або згинув десь від ворохобної руки свого боржника. І хай би згинув, не заплачу за ним, окрім ганьби, не зазнав від Люта нічого.
Гадав, що не заплаче. А тут:
— Відомо тобі, де він обертається? — спитав Василька несподівано м'яко і тепло і, може, навіть радісно, видаючи цим батьківську турботу, що всупереч розуму не вигоріла в душі, живе. Чагр схаменувся, розглядав, здавалось, у собі цю живу бадилинку і дивувався їй: "Незміряні глибини душі нашої, бо я...