Проклинав і свою неувагу, яка ось наразила його на сміх "варварів" і схизматиків.
— Його королівська величність король Владислав Ягайло не гадав, що, посилаючи до рідного брата посла, мусить важити на кожне слівце своєї грамоти...— заговорив по хвилині.
Цього разу перебив його, однак, Свидригайло.
— Брат до брата послів не посилає! Тому, якщо ти посол, то забирайся ід чортові, звідкіля прийшов! Якщо ти посланець від брата, то перекажи, що не моя вина, якщо ввесь світ,— тут вказав Свидригайло рукою на оточення,— буде свідком братерської розмови.
У словах великого князя звучав глум, і Заремба завагався. Погляд безмежної ненависті і злоби упав на червоне лице Свидригайла, та цього разу була це особиста ненависть. Цей поганий, тупоумний ковбан був паном становища, а він, славний на всю Польщу та Литву каштелян сєрадський, втратив свою посольську гідність. Мимо цього, мав він висловити все, що веліли йому переказати польські пани, а як тут було це висловити, не будучи святою особою посла? Знав, однак, Заремба, що смерть йому не грозить. "З кого сміються, того не вбивають".
— Милостивий князю! — заговорив він.— У приязнь та братню зажилість, у якій пробувають двори його королівської величності та вашої великокняжої милості, вкрадається останніми часами тінь нещирості, а навіть ворожнечі. Зла воля підданих вашої милості псує згоду та злагоду братніх володарів. Деякі з них, не сміючи або не хотячи стати видимими спричинниками роздору, підбурюють простий народ, безправних хлопів, які підносять руку на своїх природжених панів, шляхту й серед страшних нечуваних звірств мордують їх безпощадно. Усе галицько-холмське пограниччя в огні повстання. Ярославщина, Сандомирщина та Люблінщина повні бездольних голодранців-утікачів, а кожний із них розказує речі, про які не снилося нікому від часу переслідувань Христової віри в поганському Римі...
Великий князь кивнув головою й усміхнувся весело.
— Справді, чував я про повстання у Галицькій та Холмській землях. З нього бачити можуть панове сенатори, що вітер сіє той, хто забирає чуже. Руське плем'я не терпить чужого наїзника і проганяє його при першій нагоді. На злодію завжди шапка горить. З чужого коня й серед баюри злазь!
Зала затряслася від реготу, а розохочений великий князь говорив далі.
— Згоду і злагоду псують подільські пани — Бучацькі, Кердеєвичі та інші, і так думаю, що, віддавши руські землі руському самодержцеві,— тут Свидригайло ударив себе п'ястуком у груди, аж загуло,— і покаравши захланних подільських троюдників, легко діждеться польське правління й сенат братнього пожиття обох держав, як бувало колись.
— Слава, слава самодержцеві! — гукнув з-між бояр Андрійко, і всі одним голосом повторили оклик, який громом відбився від склепіння зали.
Свидригайло встав і випрямився, а його лице засяло неземною радістю. Патер склав набожно долоні та дивився у небо, всі князі гукали також, тільки Жигимонт зблід, а його маленькі чорні очі швидко глянули на посла. Той усміхнувся під вусом і підняв погляд на Свидригайла.
— Невже ж цей бунт піднявся за згодою й відомом вашої милості? — спитав він.— Ось із цим питанням присилає мене король Владислав.
Сказавши це, поклонився і похилив голову, чекаючи відповіді. Свидригайло зморщив брови.
— За відомом так, але не за згодою. Не я стану розбуджувати хлопство і травити псю кров на боярство і панів. Право до зброї визнано тільки за нами, а не за товпою гречкосіїв та свинопасів. Як князь, велів я їм кинути зброю, і ні один із бояр, панів або князів не йде з ними. Жалоба короля недоречна. Невже ж Польща боїться хлопського ціпа? Інша річ — польські троюдники на Поділлі. їх покарайте, віддайте вкрадені волості природженим власникам, і бунт погасне, як солом'яний вогонь. Це наші хлопи, не ваші. Вони на нас не бунтуються, бо ми не лякаємося хлопського руху.
— Мої припоручники назвали мені кілька високопоставлених осіб, які утворили змову, щоб підняти хлопство на польських панів. Чи ваша милість знають про це так само, як і про бунт?
Питання було каверзне. Хитрий посол загнав Свидригайла у куток і притис його до стіни. Виглядало це так, неначе б великий князь оправдувався перед Зарембою, і це розбісило його. Очі налились кров'ю, рука стиснула будзиган.
— Ні слова! — відповів він і глянув по зборі.— Але якщо найдеться такий між моїми, горе йому! А ти,— тут звернувся до посла,— кажи, хто проводить хлопськими ватагами. Надумайся гаразд, бо якщо обвинуватиш невинного, горе тобі! Подай свідків злочину, дай поруку, і кара смерті постигне непослушних,— тут зупинився великий князь на мить, а потім додав: — О, скільки впаде на краківському ринку голів подільських троюдників!
Питання поставлено ясно. Заремба не міг подати ніяких доказів на те, що змова справді існує. Називаючи імена і так загальновідомих змовників, стягав на себе кару, може, навіть смерть, бо часто з усього найтяжче є доказати очевидну правду. А хоч би і він сам вийшов цілим, то переговори мусили зірватися, а тоді пропало значення каштеляна навіки, пропала можливість каверзами підтримати злу справу польских державних кіл. Тому Заремба поклонився знову і сказав:
— Якби я був послом, подав би я імена, які почув у Кракові, бо тоді за мої слова відповідали б мої припоручники. Але я тільки посланець, як каже достойний луцький воєвода. Ось чому назву тільки одно: боярин Микола з Рудників спалив та знищив у Перемишльському повіті всі польські двори, вирізав усіх, хто не втік від загибелі, а навіть напав на Перемишль.
Великий князь зітхнув.
— Дурний ти, каштеляне! — засміявся він.— Шкода, що не жалієшся на Дмитра Дєдька, який сто літ тому побив вас у Галицькій землі. Боярин Микола, як послушний підданий, просив у мене дозволу на свої підбої, а я у березні цього року заборонив йому вести війну і звелів вертатись у Рудники. Невже ж він не послухав наказу?
Заремба випрямився на весь ріст.
— Ні! Спершу я мусив зібрати збройні сили повіту і зловити небезпечного бунтівника. Зловленого покарав я і радію, що у цьому не поступив я проти волі вашої милості.
Великий князь замовк, не знаючи, що відповісти. Він сам осудив учинки боярина і не міг тепер заперечити справедливості вчинку каштеляна. Побитий Заремба одержав остаточну перемогу.
Раптом з-поміж бояр виступив наперед молодець з почервонілим обличчям, блискучими очима та дрижачими устами. Був це Андрійко.
— Ваша великокняжа величність! — почав непевним голосом.— Цей чоловік бреше!
Мов батогом ударений, різко повернувся Заремба і став око в око з молодцем.
— Бачите, достойні, як вкололи його мої слова! Він бреше, ба ще більше, він знає про те й оббріхує нас свідомо.
Свидригайло вмить відчув упевненість у собі. Такий молодий лицарчук не закидав би брехні послові-лицареві у присутності володаря. Він мусив мати докази, і щодо брехні посла не могло бути ніякого сумніву.
— Це гарно, хлопче! — сказав великий князь,— це гарно, що ти даєш свідчення правді, але бачиш, усе, що скажеш, мусиш і доказати, бо ти лицарської поруки дати не можеш.
З-за плечей великого князя виступив князь Олександр Ніс.
— Милостивий володарю! — заявив він.— Андрій Юрша сказав правду. Небіжчик боярин, царство йому небесне, не одержав ще заборони, яку віз посланець із Чарторийська, коли напав на нього каштелян. Ось цей чоловік зловив боярина і замучив у перемишльському замку огнем та залізом. Виколовши йому очі та пообривавши тіло від костей, звелів його четвертувати.
Андрійко кинувся до стіп Свидригайла.
— Милостивий володарю! — лебедів він.— Небіжчик був мені другим батьком, бо рідного у мене вже нема. Покарай цього нелюда своїм справедливим судом, а ні, то накажи йому стати зі мною на збройну розправу!
— Звідки ж ти знаєш, хлопче, про смерть боярина? — допитувався князь.
— Від того самого посланця, який віз небіжчикові твій наказ, та не застав його вже живим.
— Ах, цей мужик, що був у Чарторийську?
— Так!
— Чуєш, пане Зарембо. Хлопець викликає тебе на двобій. Станеш чи ні?
— Особу короля заступаю!..— була горда відповідь.
— Лисого чорта заступаєш! — гукнув князь.— Не посол ти, а посланець, і якщо захочеш стати, я ні тобі, ні Юрші не забороню.
— Не слід мені, лицареві, боротися з лицарчуком,— заявив гордо каштелян, який знав, що з перемоги над молодиком не здобуде слави, а побитий осоромить себе на весь вік.
— Ба, мусиш стати, якщо в тебе дорожча честь від життя,— вмішався князь Олександр.— Цей молодик мірявся вже не з такими харлаками, як ти, але і з першими борцями в краю!
— Ти чув, каштеляне! — рішив великий князь.— Боярин Андрій Юрша закинув тобі брехню й опирає закид на доказах.
— Які це докази? — відповів згорда каштелян.— Може свідчення якогось там мужика? Я вам двісті мужиків привезу, які під присягою зізнають, що Юрша бреше. А зрештою, якщо є правдою слова цього мужика, то є правдою і те, що боярин Микола вирізав кількасот лицарів і ратників, яким проводив я сам.
— Каштеляне,— спротивився князь Олександр.— За правду слів Андрія Юрші й мужика Грицька ось моя порука.
І кинув рукавицю до ніг Заремби.
Однак Заремба не підняв її. Блідий жах огортав його на вигляд лицарської постаті князя, і він рішився за всяку ціну уникнути двобою. Тому поклонився великому князеві.
— Ваша великокняжа милість зволять ласкаво оборонити висланця свого брата від нахабних бояр. Меч, що боронить моє життя, стоїть біля великокняжого престолу.
Вираз несказанної погорди появився на лиці будь-що-будь лицарського князя.
— Підійми рукавицю, Носе! — наказав.— А ти, хлопче, відчепися, а ти, Зарембо, відповідай! Боярин вирізав тобі ввесь полк, правда?
— На хрест, на муки Христа присягаю, що так! Ні живої душі не залишилося з нього.
— А як же ж врятувався ти?
— Мене боярин ув'язнив...
— Ув'язнив?.. Пощадив? — питав Свидригайло, а його лице чомусь аж посиніло.— Пощадив тебе... а ти?., а ти його?..
І раптом з усієї сили затопив п'ястуком у лице королівського посла.
XVIII
Андрійко вийшов із величезної палати, де пирував увесь двір. Духота та випари пива, меду й вина запаморочили його. Кров ударяла у висках, в очах миготіли вогники, як це буває у незвичних учасників більших зібрань. Ляпас, який великий князь "зволив сам власноручно" дати послові короля, настроїв Свидригайла вельми весело.