За цей жарт ізненавиділа Василича навіки.
А вже найдивніше поводилася супроти жінки катехита, Марії Вишневички. Галя приятелювала з нею ще з інституту, та їмость саме задля Галі запросила катехита на храм. Галя була досі з Вишневичкою на "ти" й називала її Мінцею. Тепер же стала їй "викати" й називала її панею Вишневичевою.
— А як ся маєте, пані Вишневичева? — сказала повагом і зареготалася.
Вона таки дійсно врадувалася, побачивши колишню приятельку. Але сейчас перервала сміх, віддуваючи губи, щоб стягнути лице до поважного виду. Одначе радощі були завеликі, щоби так легко датися прогнати з обличчя. Сміх раз у раз вертався на лице, а Галя за кождий раз віддувала губи. Здавалося, буцім вона має щось у роті й безперестанку румигає. Вишневичка порозуміла зразу те поведення в той спосіб, що Галя чогось гнівається на неї. Але потім переконалася, що ні, бо Галя зачала розповідати їй зовсім щиро про свою парохію.
"Це вона так згорділа, відколи стала пароховою", — догадалася Вишневичка.
Опріч катехита Вишневича й пароха з Берберівки, Василича, приїхав на храм іще панотець Тріщин із Підошвів. Це був іще молодий чоловік, здоровий і червоний. Удавав єзуїта й клерикала (хоч досить незручно), бо мав надію на пелерину й деканство. Одначе досі знали його з іншої сторони, а саме, що мав себе за великого проповідника та що замучував жінку, бо сплодив з нею за п'ять літ шестеро дітей. Жінка його вічно знемагала, а він що рік, то робився червоніший. Ось і тепер приїхав Тріщин лиш на те, щоби "врізати проповідь". Попри те все був дуже простакуватий та й за кождим третім словом говорив "пане добродію!". Неначе де служив у якогось пана за лакея та привик величати безнастанно свого добродія.
З ним зайшла Вишневичка при обіді в суперечку. Вона розповідала про Потурайчина. Любила багато балакати, але мала ту добру прикмету, що розповідала, власне, речі цікаві, які всякий залюбки слухав. З тої причини завойовувала всіх і заєдно доходила до того, що вона одна говорила, а всі решта слухали. За Потурайчина вона знала від його матері, бо вона носила до Вишневички молоко й приходила прати.
— Така бідолашна жінка, — розповідала Вишневичка, — така працьовита, запопадлива, що хвилинки дармо не посидить. А для свого сина не жалувала здоров'ям накладати. Як був іще в гімназії, то ходила пішки до Львова, щоби забирати білля до прання. Та й не пощастилось їй із сином. Відсидів у арешті три тижні та тепер лежить хорий на сухоти.
Розповідала докладно про його процес, про те, як апеляційний суд зменшив йому кару з чотирьох тижнів на три, як мати плакала гірко й побивалася перед нею з цеї причини. Вишневичка ходила навіть до хорого.
— Подумайте собі, лежить у такій нужденній хатчині, що здоровий міг би заслабнути. А найприкріше слухати його розмову. Він сам говорить, що не вийде з цього. Я йому кажу: "Пане Потурайчине, ви не маєте сухіт, бо сухотник усе має надію, що поздоровіє. Коли ж ви думаєте про смерть, то будьте певні, що подужаєте". А він на те лиш рукою махнув. "Як прийде, — каже, — смерть близько, то й я віритиму в подужання, а тепер чую, що життя мені нема". Отак марнуються наші найкращі сили!
— Добре йому так, пане добродію, — обізвався Тріщин якимось таким голосом, що нагадував фірмана, як кричить на коні: "Стій!", коли вони обгоняться від мух і скидають нашильники. — Цілий повіт, пане добродію, збунтував! Тими читальнями, то, пане добродію, лиш ширить деморалізацію поміж народом. Якісь, пане добродію, узялися радикали, ліберали, масохісти...
Ніхто би не вгадав, де саме навчився отець Тріщин слова "масохіст", але він був би присяг, що те слово означає "масона" й "атеїста" в одній особі.
Вишневичка трохи образилася таким тоном промови отця Тріщина.
— Я не розуміюся на вашій політиці, — сказала, трохи збентежена, — але знаю, що Потурайчин — чоловік інтелігентний...
— Масохіст, — перебив Тріщин і крутив головою, неначе намагався струсити гусельницю з волосся.
Вишневичка вдала, що не помітила Тріщинового перебивання:
— ...Чоловік молодий, на якого не тільки його мати, але й уся наша суспільність покладає надії...
— Масохіст, пане добродію! — гукнув Тріщин і крутив головою.
Але тепер зігнув її вдолину, неначе лагодився вхопити когось на роги.
— Не знаю, отче, що ви розумієте під цим словом, — говорила Вишневичка, вже трохи подразнена, — але я вважаю Потурайчина за порядного чоловіка. Коли вам не до сподоби його читальні, то ніхто вам не боронив закладати свої.
Тепер прийшла черга на Тріщина почутися зневаженим. Але за те постановив таки зараз пімститися на Вишневичці:
— Ви, яко жінка, пане добродію, католицького священика, не повинні відвідувати такого чоловіка, пане добродію! Масохіста... — Тріщин задумався на хвильку так глибоко, аж нахмурився, — Масохіста в морду!
Вишневичка зблідла, а її чорні очі заіскрились.
— А хоч я жінка священика, — говорила буцім спокійно, але голос її все ж трохи дрижав, — хоч я жінка священика, то я не тільки відвідувала Потурайчина, але й передавала йому щодень газети. Та й буду так само робити й надалі. Може бути, що священикам це не вольно, але їх жінкам ніхто не може заборонити. А зрештою, — говорила вже зовсім спокійним голосом, — а зрештою, може, аллах наказує бити хорих людей по морді, але я в нього не вірю й його заповідей не думаю виконувати.
Катехит Вишневич нахилився до жінки:
— Ц-ц, Мінечко! Прошу тебе! — він шептав над її вухами, вимовляючи "ц" досередини. — До чого тото? Прошу тебе.
Не міг здобутися на більше аргументів. Він сидів поміж своєю жінкою й Галею і за цілий час поводився з незвичайно великою чемністю супроти Галі, подавав їй страви й величав її добродійкою Радовичевою й тим прихилив собі її серце зовсім на свій бік.
Але Вишневичка на його шепіт відповіла голосно:
— Не бійся, ти за свою жінку не можеш перед ніким відповідати!
Отець Василич обстав за Вишневичкою. Його взагалі вважали за радикальствуючого попа. Та й не без причини, бо він таки брав участь у всіх зборах і заявився за кандидатурою Сосновича проти отця Підлизайка.
— Я також не бачу в Потурайчині нічого злого, — говорив Василич до Тріщина. — А властиво, — поправився, побачивши, що Тріщин здивувався його мовою, — а властиво, ми не маємо ніяких фактів, за які би можна Потурайчина осудити.
— Фактів, фактів, пане добродію! — гукнув знов Тріщин, як фірман на коні. — Я вам зараз подам факт, пане добродію. Я вам даю свяще-ни-че слово честі, що Потурайчин, пане добродію, масохіст! — виговорював слово "священиче" складами й дивився при тім на Вишневичку. — Ви знаєте, пане добродію, що значить офіцерське слово честі?! А я вам даю ще більше, бо свяще-ни-че слово честі. Ось вам факт!
Із цими послідніми словами обернувся знов до Василича. Подав голову назад і водив грізно очима кругом себе, буцім говорив: "Дивіться, який я тепер! Чи пізнали б ви в мені колишнього Тріщина?!" Відколи став клерикалом, почував у собі велику переміну і страшний контраст до колишнього Тріщина. Він був сином міщанина-шевця з маленького містечка близько Львова. Уже в вищій гімназії, маючи дев'ятнадцять літ, жебрав по вчителях доброї ноти. Коли ж це не помагало, то спроваджував батька, матір і криву тітку, забув ще закликати старця з-під церкви. Але якби в гімназії було дев'ять класів, а не вісім, то був би собі нагадав і того старця. Це товариство вижидало в сінях зі спущеними додолу головами, трусилося попід стіни та мліло за найменшим стуком. Коли ж показувався вчитель, то це товариство припадало чолами трохи не до самої долівки й благало для молодого Тріщина доброї ноти.
— Адже ж він може бути шевцем, так, як ось ви, — говорив нападений.
— Нужда, прошу ясного пана, — відповідав старий Тріщин і хапав рукою нападеного за черевик. — У нас уже що хата, то швець!
— Та-бо він нічого не вміє та й не годен уже навчитися.
Тоді крива тета показувала пальцем на старого Тріщина.
— Воріг, прошу ясного пана, бив його правилом у тім'я та й геть затуманив дитину! От, проше подивитися!
Тепер обі жінки хапали молодого Тріщина за голову, нахиляли її й пригортали гирю:
— От які поробив пліші, так, гейби пархи з'їли!
І молодий Тріщин не вступився з гімназії. Ще й на теології не покидала його жебрацька натура. Аж нараз — появилися "масохісти". Тоді Тріщин порозумів, що значить офіцерське, а що священиче слово честі. Почував свою гідність, бо зрозумів, що найбільша умілість і найбільша заслуга це — нищити радикалів, лібералів, масонів, атеїстів, одним словом — "масохістів"!
При цій суперечці всі тримали в душі сторону Вишневички проти Тріщина, лиш Галя ні. Вона зразу була також за Вишневичкою, одначе перекинулася на противний бік, як лиш почула, що Василич обстоює за Вишневичкою. Так його зненавиділа за той жарт з її живота, що переносила ту ненависть на всякого, хто мав яку-небудь причину бути прихильний Василичеві. Сама вона не здогадувалася про це. Навпаки, їй здавалося, що це Вишневичка провинилася своїм поведенням.
"Нащо вона так багато говорить? Навмисне, аби нікого не припустити до слова, аби всі лиш її слухали", — думала Галя, наслідуючи мимохіть свого батька. "На цо би-м так дужо гадала? (Навіщо б я стільки балакала? (Пол.)). Її чоловік такий... такий "ангенем" (Приємний (Нім.)), такий якийсь чемний, такий "анштендінг" (Порядний (Нім.)), а в неї рот "ходзі як на коловротку"!" (Ходить, як веретено (Пол.)).
Хоч Вишневичка не злякалася священичого слова честі, а все-таки здавалось їй, що Тріщин її поконав. Але вона вірила в свою справу. Була певна, що всі би за нею обстали, якби так не боялися Тріщина. Бо про нього ходили глухі вісті, що він донощик. Для того Вишневичка обернулася за підмогою до світського інтелігента, до Славка:
— А що ж ви, пане Славку, мовчите? Я думаю, що ви також радикал?
Славко зам'явся. Подумав тільки: "Я... я безіспитенко", — і не знав, що відповісти.
Їмость поглянула на Вишневичку з великою вдякою, а на Славка з любов'ю. Коли ж помітила, що Славко не може здобутися на відповідь, то поспішила його зосмілити:
— Радикал — нічого злого!
— Та так, — сказав Славко, але не можна було догадатися, чи він потверджує слова їмостині, чи Вишневички.
— Ви повинні, — говорила Вишневичка, — ви повинні, пане Славку, відвідати також свого товариша.