Поява Петера Стара була несподіваною.
Диктатор стояв посеред кімнати, широко розставивши нога у своїх високих кавалерійських чоботях, в галіфе, при всіх орденах, і палючими очима оглядав членів корпорації. Його м'ясисті губи цідили презирливі слова:
— Ви зібралися тут для того, щоб знищити Петера Стара, свого володаря і прем'єр-міністра!
— Пане Стар, — зробив до нього крок Ганс Шаукель, витягнувши вперед руки, ніби благаючи його про помилування.
— Назад, нікчемний блазню! — гримів Стар. — Ви думали сховатись від мене? Я чув усе до останнього слова. Чув по радіотелефону і приїхав сюди, щоб полегшити вам той тягар, який ви взяли на свої немічні плечі. — Він повернувся до Тода. — Що, пане імперський міністр Герман Тод, ви сподівалися танковими загонами Траумвальду здійснити державний заколот?
— Пане Стар! — з відчаєм і гнівом у голосі вигукнув Тод. Але Стар перебив його:
— Мовчіть! Всі ви зрадники і заслуговуєте найстрахітливішої кари. Я б повісив вас усіх власноручно, отут на стінах. На гаки! За підборіддя! Щоб правнукам вашим було пам'ятно, як карали в наш час за підлу зраду. Що? Зблідли? Позбулися голосу? Не бійтеся! Я не буду вас чіпати, бо ми робимо спільну справу. В нас один ворог. Він там, на вулиці, на площах.
Корпоратисти, геть спантеличені, дивилися на божевільне лице Стара. Вони не знали, що думати, що відповісти йому. Тоді підвівся з свого місця Тод.
— Ви занадто захопилися, Стар! Ми попереджали вас, що ви загинете, коли виступите проти нас!
— Цього не буде! — гордовито відповів диктатор. — Гляньте на вулицю! Чи впораєтесь ви без мене? Тільки я врятую вас, вас і імперію.
Спалахнув екран контрольного телевізора, і на ньому з'явилося лице комісара. Брови його були нахмурені, лице суворе.
— Повідомляю, що армія перейшла на бік маніфестантів. Вона відмовилася розганяти народ!.. Дивіться самі! Включено контрольні об'єктиви на центральній площі…
На сусідньому екрані проступили обриси площі, заповненої багатотисячним натовпом. Над головами людей майоріли національні прапори. Гриміло могутнє скандування:
— Геть Петера Стара! Геть диктатуру! Вимагаємо нових виборів у парламент! Геть війну!..
В натовпі мелькали мундири солдатів. Комісар говорив правду. Екран згас. Знову почувся голос комісара:
— Які будуть накази?..
Його обірвав Тод. Він рішуче підвівся і, дивлячись прямо в обличчя Стара, промовив:
— Ви чули, пане прем'єр, голос народу? Там, на вулиці, вимагають вашої відставки! Ми не можемо зараз робити інакше. Ситуація надто складна. Ми змушені вивести вас зі складу уряду!
— Голос народу! Ха-ха-ха! — зареготав Стар. — Ви виводите мене зі складу уряду! Ха-ха-ха! Ви — шкідливі коти, що, напаскудивши, тікають в куток! Я покажу вам, хто справжній володар імперії!.. Зараз я виїжджаю з оперативними групами до атомних заводів! Блокую їх!..
— Ви не зробите цього! — Герман Тод гнівно звів брови. — Ви хочете занапастити імперію…
— Я зроблю це! Я мушу одержати елемент, необхідний для врятування імперії. Потім, роздушивши непокору, я піду в похід. А ви — слухайте мене! — підняв голос Стар, блискаючи очима. — Я вимагаю покори від вас. Беззаперечної покори.
Слова Стара почали діяти. Корпоратисти піднялися з місць і завмерли непорушно. Диктатор невесело засміявся.
— Ну от! Я можу тепер наказувати вам все, що завгодно! Тепер ви нікчемні раби й більше нічого! Де ваша пиха? Де могутність, якою ви так хизувалися?
Ніхто не промовив жодного слова. В поглядах наймогутніших сановників держави проступала тільки покірність і собача відданість.
— Ми слухаємо вас, володарю! — тихо промовив Тод. Диктатор зневажливо махнув рукою.
— Кому ви потрібні? Сідайте і ждіть!.. Корпоратисти, мов манекени, опустилися в свої крісла.
Диктатор швидко попрямував до виходу.
— До речі… — зупинився Стар. — Продовжуйте засідання. Круто повернувшись, диктатор залишив зал. Корпоратисти, пригнічені й приголомшені, не озвалися жодним словом.
…Стар вийшов на площу перед будинком. Тут розташувалась оперативна бронетанкова група. Біля машин, чекаючи володаря, стояли солдати й офіцери.
— Гей, вірні мої хлопці! — закричав на весь голос диктатор. — По машинах!..
Солдати заметушилися. Почувся гуркіт моторів. Стар сів у невеликий броньовик і рушив на урядову трасу. За ним з брязкотом посунув загін. Здалеку долинав гомін багатомільйонної юрби. То на парламентській площі маніфестанти вимагали відставки Петера Стара.
Диктатор криво посміхнувся.
"Аби тільки зарядити батарею! — подумав він. — Тоді я покажу вам! О, я покажу вам!"
Бронетанкова група промчала по урядовій трасі і вилетіла за місто. В долині бовваніли корпуси атомних заводів. На неосяжному пустирищі юрмилися тисячі робітників. Заводи були блоковані. "Доведеться вдатися до зброї, — подумав Стар. — А може, може… спробувати масовий гіпноз? Так! Тільки так!"
Стар зупинив свій броньовик. Спинився і весь загін. Курява, піднята машинами, поволі відносилась вітром у далину. Робітники мовчазно і суворо стояли стіною перед входом на заводське подвір'я.
Машина диктатора почала стиха наближатися до юрби, яка завмерла в суворому, настороженому чеканні.
Останній бій
У юрбі робітників прокотився гомін: "Залізний диявол"! "Залізний диявол"! Ці два страшних слова передавалися з вуст в уста. Тисячі очей, похмурих, сповнених рішучості й гніву, стежили за наближенням диктатора.
Жива стіна перегородила Стару дорогу до заводської лабораторії. Цю стіну він мав подолати, чого б це не коштувало. Стар знав, що його секрет розкрито, що робітники вирішили обірвати його життя. Невимовна лють розпирала йому груди.
Раптом диктатор побачив у передніх рядах Берна й Гельда. Страшна догадка прокралася в душу Стара, по спині поповзли мурашки…
"Чому Берн тут? Він зв'язаний з виступом! Це він розкрив мій секрет. Адже я порушив клятву, і тепер він вирішив дати мені останній бій в моєму житті! Але це їм не вдасться! Я ще маю силу! Я примушу їх пропустити мене до лабораторії".
Диктатор висунувся з броньовика і щосили закричав до натовпу:
— Гей ви! Чому зібралися тут? Негайно розходьтеся! Хіба ви не бачите, що це я, ваш володар?
Наперед виступив Гартман. Сухим, різким голосом він кинув слова, які примусили Петера здригнутися:
— Ми впізнали вас, пане Стар! Народ вимагає вашої відставки. Час покінчити з терором і агресією. Дорога для вас закрита — ніяка диявольська сила не допоможе вам. Проти вас виступила нація, вся країна — тому забирайтеся геть!..
Стар, ледве стримуючи лють, промовив гучним тоном наказу:
— Я вимагаю, щоб ви пропустили мене до лабораторії! Ви знаєте, чого мені треба. Я сподіваюся на вашу лояльність. Я не хочу проливати крові. Я хочу жити!..
— Ваше життя — це смерть мільйонів! — суворо відповів Гартман. — Ви не одержите елемента!..
— Геть Стара! — загриміли тисячі голосів.
Петер зрозумів усе. Робітники вже винесли йому вирок. Тоді над площею пролунали страшні, мов заклинання, слова диктатора:
— Гей ви, раби! Досить розмов! Це говорю вам я — ваш володар! Розступіться і стійте непорушно!..
Слова його були наповнені такою демонічною силою, що у багатьох робітників похололо серце. Але за мить іронічний, їдкий сміх сколихнув юрбу. Ніхто не зрушив з місця. Холодний піт виступив у Стара на чолі… Що сталося? Адже він відчуває, що сила ще є!
Сміх затих. І серед загальної тиші диктатор почув спокійний голос. Це говорив Берн.
— Одного разу, помилившись, я дав тобі нове життя. Я дав тобі в руки страшну диявольську зброю. Тепер я забираю цю зброю! Люди захищені від твого впливу. Тобі нема чого сподіватись…
Заскреготавши зубами, диктатор захлопнув люк броньовика. Машина заднім ходом поповзла до загону.
— Приготуватись! — понеслись над площею тривожні слова Гартмана.
Захлинаючись від ненависті і відчаю, диктатор кричав у мікрофон:
— Розігнати юрбу! Стріляйте їх безжалісно, мої вірні хлопці!..
Башти на танках і броньовиках прийшли в рух, і по рядах робітників полоснув смертоносний град…
— А-а-а! — пролунав стогін над багатотисячним натовпом. Робітники почали оточувати загін Стара. Під машини полетіли гранати. Кілька танків спалахнули яскравим полум'ям. Три броньовики рвонулися прямо до заводських воріт, розсипаючи навколо себе смерть з наїжачених кулеметами башт, але всі вони були знищені влучно кинутими гранатами. Пройняті чужою волею танкісти божевільно спрямовували машини в гущу робітничої маси, давили гусеницями людей, та все було даремно. Прорватися до заводів не вдалося!
Диктатор похмуро дивився на страшне побоїще. "Все! Кінець!.. Треба тікати! А куди ж?.."
Машина Стара повним ходом помчала до міста. Скоріше! Скоріше! В його грудях — пустота, голова крутиться! Кінчається елемент, кінчається і його життя!..
Раптом напереріз диктатору з вулиці вискочила відкрита машина. Вона зупинилась перед броньовиком. Петер Стар різко загальмував. У машині сидів Арнольд. Він рвучко вийшов з кабіни. Стар радісно скрикнув, висунувся до пояса з люка.
— Арнольд! — закричав він. — Де ти був?
Та раптом диктатор помітив, що погляд Арнольда — палаючий і ненависний — позбавлений звичної покори. Заклавши за спину руки, з розтріпаним волоссям, блідий як мрець, він стояв посеред вулиці і, ледве ворушачи помертвілими губами, з лютим болісним стогоном, говорив:
— Нарешті я один на один з тобою, "залізний дияволе"!
— Ти божевільний! — вжахнувся Стар. — Що ти мелеш?
— Так! Я був божевільним! Довго був! Тепер я звільнився від тебе. Ти примусив мене вбити матір — мою матір! Ти примушував мене вбивати ні в чому не повинних людей! Вмирай же тепер — підле породження пекла!..
Арнольд підняв над головою руки. Стар із жахом побачив дві гранати. Не тямлячи себе, він дав повний хід — прямо на Арнольда. Машина підім'яла тіло поліцай-президента, але в ту ж мить страшний вибух потряс повітря. Диктатор — оглушений і обпалений — полетів на тротуар. Згори на нього посипалися розбиті шибки. Десь пролунали відчайдушні крики.
Стар, мов зацькований, оглянувся і очманіло кинувся у ворота найближчого будинку.
Смерть
Важко дихаючи, Петер темним тунелем вискочив на глуху, малолюдну вулицю.