Людина без серця

Юрій Бедзик

Сторінка 38 з 39

Поява Пе­тера Стара була несподіваною.

Диктатор стояв посеред кімнати, широко розставивши нога у своїх високих кавалерійських чоботях, в галіфе, при всіх орденах, і палючими очима оглядав членів корпорації. Його м'ясисті губи цідили презирливі слова:

— Ви зібралися тут для того, щоб знищити Петера Стара, свого володаря і прем'єр-міністра!

— Пане Стар, — зробив до нього крок Ганс Шаукель, витягнувши вперед руки, ніби благаючи його про помилу­вання.

— Назад, нікчемний блазню! — гримів Стар. — Ви думали сховатись від мене? Я чув усе до останнього слова. Чув по радіотелефону і приїхав сюди, щоб полегшити вам той тягар, який ви взяли на свої немічні плечі. — Він повернувся до Тода. — Що, пане імперський міністр Герман Тод, ви сподіва­лися танковими загонами Траумвальду здійснити державний заколот?

— Пане Стар! — з відчаєм і гнівом у голосі вигукнув Тод. Але Стар перебив його:

— Мовчіть! Всі ви зрадники і заслуговуєте найстрахітливішої кари. Я б повісив вас усіх власноручно, отут на стінах. На гаки! За підборіддя! Щоб правнукам вашим було пам'ятно, як карали в наш час за підлу зраду. Що? Зблідли? Позбулися голосу? Не бійтеся! Я не буду вас чіпати, бо ми робимо спільну справу. В нас один ворог. Він там, на вулиці, на площах.

Корпоратисти, геть спантеличені, дивилися на божевільне лице Стара. Вони не знали, що думати, що відповісти йому. Тоді підвівся з свого місця Тод.

— Ви занадто захопилися, Стар! Ми попереджали вас, що ви загинете, коли виступите проти нас!

— Цього не буде! — гордовито відповів диктатор. — Гляньте на вулицю! Чи впораєтесь ви без мене? Тільки я врятую вас, вас і імперію.

Спалахнув екран контрольного телевізора, і на ньому з'я­вилося лице комісара. Брови його були нахмурені, лице су­воре.

— Повідомляю, що армія перейшла на бік маніфестантів. Вона відмовилася розганяти народ!.. Дивіться самі! Включено контрольні об'єктиви на центральній площі…

На сусідньому екрані проступили обриси площі, заповне­ної багатотисячним натовпом. Над головами людей майоріли національні прапори. Гриміло могутнє скандування:

— Геть Петера Стара! Геть диктатуру! Вимагаємо нових виборів у парламент! Геть війну!..

В натовпі мелькали мундири солдатів. Комісар говорив правду. Екран згас. Знову почувся голос комісара:

— Які будуть накази?..

Його обірвав Тод. Він рішуче підвівся і, дивлячись прямо в обличчя Стара, промовив:

— Ви чули, пане прем'єр, голос народу? Там, на вулиці, вимагають вашої відставки! Ми не можемо зараз робити інак­ше. Ситуація надто складна. Ми змушені вивести вас зі скла­ду уряду!

— Голос народу! Ха-ха-ха! — зареготав Стар. — Ви виво­дите мене зі складу уряду! Ха-ха-ха! Ви — шкідливі коти, що, напаскудивши, тікають в куток! Я покажу вам, хто справжній володар імперії!.. Зараз я виїжджаю з оперативними групами до атомних заводів! Блокую їх!..

— Ви не зробите цього! — Герман Тод гнівно звів брови. — Ви хочете занапастити імперію…

— Я зроблю це! Я мушу одержати елемент, необхідний для врятування імперії. Потім, роздушивши непокору, я піду в похід. А ви — слухайте мене! — підняв голос Стар, блискаю­чи очима. — Я вимагаю покори від вас. Беззаперечної покори.

Слова Стара почали діяти. Корпоратисти піднялися з місць і завмерли непорушно. Диктатор невесело засміявся.

— Ну от! Я можу тепер наказувати вам все, що завгодно! Тепер ви нікчемні раби й більше нічого! Де ваша пиха? Де могутність, якою ви так хизувалися?

Ніхто не промовив жодного слова. В поглядах наймогутніших сановників держави проступала тільки покірність і со­бача відданість.

— Ми слухаємо вас, володарю! — тихо промовив Тод. Диктатор зневажливо махнув рукою.

— Кому ви потрібні? Сідайте і ждіть!.. Корпоратисти, мов манекени, опустилися в свої крісла.

Диктатор швидко попрямував до виходу.

— До речі… — зупинився Стар. — Продовжуйте засідання. Круто повернувшись, диктатор залишив зал. Корпоратис­ти, пригнічені й приголомшені, не озвалися жодним словом.

…Стар вийшов на площу перед будинком. Тут розташува­лась оперативна бронетанкова група. Біля машин, чекаючи во­лодаря, стояли солдати й офіцери.

— Гей, вірні мої хлопці! — закричав на весь голос дикта­тор. — По машинах!..

Солдати заметушилися. Почувся гуркіт моторів. Стар сів у невеликий броньовик і рушив на урядову трасу. За ним з брязкотом посунув загін. Здалеку долинав гомін багатоміль­йонної юрби. То на парламентській площі маніфестанти вима­гали відставки Петера Стара.

Диктатор криво посміхнувся.

"Аби тільки зарядити батарею! — подумав він. — Тоді я покажу вам! О, я покажу вам!"

Бронетанкова група промчала по урядовій трасі і вилетіла за місто. В долині бовваніли корпуси атомних заводів. На неосяжному пустирищі юрмилися тисячі робітників. Заводи були блоковані. "Доведеться вдатися до зброї, — подумав Стар. — А може, може… спробувати масовий гіпноз? Так! Тільки так!"

Стар зупинив свій броньовик. Спинився і весь загін. Ку­рява, піднята машинами, поволі відносилась вітром у далину. Робітники мовчазно і суворо стояли стіною перед входом на заводське подвір'я.

Машина диктатора почала стиха наближатися до юрби, яка завмерла в суворому, настороженому чеканні.


Останній бій

У юрбі робітників прокотився гомін: "Залізний диявол"! "Залізний диявол"! Ці два страшних слова передавалися з вуст в уста. Тисячі очей, похмурих, сповнених рішучості й гніву, стежили за наближенням диктатора.

Жива стіна перегородила Стару дорогу до заводської ла­бораторії. Цю стіну він мав подолати, чого б це не коштувало. Стар знав, що його секрет розкрито, що робітники вирішили обірвати його життя. Невимовна лють розпирала йому груди.

Раптом диктатор побачив у передніх рядах Берна й Гельда. Страшна догадка прокралася в душу Стара, по спині по­повзли мурашки…

"Чому Берн тут? Він зв'язаний з виступом! Це він роз­крив мій секрет. Адже я порушив клятву, і тепер він вирішив дати мені останній бій в моєму житті! Але це їм не вдасться! Я ще маю силу! Я примушу їх пропустити мене до лабора­торії".

Диктатор висунувся з броньовика і щосили закричав до натовпу:

— Гей ви! Чому зібралися тут? Негайно розходьтеся! Хіба ви не бачите, що це я, ваш володар?

Наперед виступив Гартман. Сухим, різким голосом він кинув слова, які примусили Петера здригнутися:

— Ми впізнали вас, пане Стар! Народ вимагає вашої відставки. Час покінчити з терором і агресією. Дорога для вас закрита — ніяка диявольська сила не допоможе вам. Проти вас виступила нація, вся країна — тому забирайтеся геть!..

Стар, ледве стримуючи лють, промовив гучним тоном на­казу:

— Я вимагаю, щоб ви пропустили мене до лабораторії! Ви знаєте, чого мені треба. Я сподіваюся на вашу лояльність. Я не хочу проливати крові. Я хочу жити!..

— Ваше життя — це смерть мільйонів! — суворо відповів Гартман. — Ви не одержите елемента!..

— Геть Стара! — загриміли тисячі голосів.

Петер зрозумів усе. Робітники вже винесли йому вирок. Тоді над площею пролунали страшні, мов заклинання, слова диктатора:

— Гей ви, раби! Досить розмов! Це говорю вам я — ваш володар! Розступіться і стійте непорушно!..

Слова його були наповнені такою демонічною силою, що у багатьох робітників похололо серце. Але за мить іронічний, їдкий сміх сколихнув юрбу. Ніхто не зрушив з місця. Холод­ний піт виступив у Стара на чолі… Що сталося? Адже він відчуває, що сила ще є!

Сміх затих. І серед загальної тиші диктатор почув спокій­ний голос. Це говорив Берн.

— Одного разу, помилившись, я дав тобі нове життя. Я дав тобі в руки страшну диявольську зброю. Тепер я забираю цю зброю! Люди захищені від твого впливу. Тобі нема чого сподіватись…

Заскреготавши зубами, диктатор захлопнув люк броньо­вика. Машина заднім ходом поповзла до загону.

— Приготуватись! — понеслись над площею тривожні сло­ва Гартмана.

Захлинаючись від ненависті і відчаю, диктатор кричав у мікрофон:

— Розігнати юрбу! Стріляйте їх безжалісно, мої вірні хлопці!..

Башти на танках і броньовиках прийшли в рух, і по рядах робітників полоснув смертоносний град…

— А-а-а! — пролунав стогін над багатотисячним натовпом. Робітники почали оточувати загін Стара. Під машини полеті­ли гранати. Кілька танків спалахнули яскравим полум'ям. Три броньовики рвонулися прямо до заводських воріт, розсипаю­чи навколо себе смерть з наїжачених кулеметами башт, але всі вони були знищені влучно кинутими гранатами. Пройняті чу­жою волею танкісти божевільно спрямовували машини в гущу робітничої маси, давили гусеницями людей, та все було да­ремно. Прорватися до заводів не вдалося!

Диктатор похмуро дивився на страшне побоїще. "Все! Кінець!.. Треба тікати! А куди ж?.."

Машина Стара повним ходом помчала до міста. Скоріше! Скоріше! В його грудях — пустота, голова крутиться! Кінчається елемент, кінчається і його життя!..

Раптом напереріз диктатору з вулиці вискочила відкри­та машина. Вона зупинилась перед броньовиком. Петер Стар різко загальмував. У машині сидів Арнольд. Він рвучко вийшов з кабіни. Стар радісно скрикнув, висунувся до пояса з люка.

— Арнольд! — закричав він. — Де ти був?

Та раптом диктатор помітив, що погляд Арнольда — пала­ючий і ненависний — позбавлений звичної покори. Заклавши за спину руки, з розтріпаним волоссям, блідий як мрець, він стояв посеред вулиці і, ледве ворушачи помертвілими губами, з лютим болісним стогоном, говорив:

— Нарешті я один на один з тобою, "залізний дияволе"!

— Ти божевільний! — вжахнувся Стар. — Що ти мелеш?

— Так! Я був божевільним! Довго був! Тепер я звільнив­ся від тебе. Ти примусив мене вбити матір — мою матір! Ти примушував мене вбивати ні в чому не повинних людей! Вми­рай же тепер — підле породження пекла!..

Арнольд підняв над головою руки. Стар із жахом побачив дві гранати. Не тямлячи себе, він дав повний хід — прямо на Арнольда. Машина підім'яла тіло поліцай-президента, але в ту ж мить страшний вибух потряс повітря. Диктатор — оглуше­ний і обпалений — полетів на тротуар. Згори на нього посипа­лися розбиті шибки. Десь пролунали відчайдушні крики.

Стар, мов зацькований, оглянувся і очманіло кинувся у ворота найближчого будинку.


Смерть

Важко дихаючи, Петер темним тунелем вискочив на глу­ху, малолюдну вулицю.

33 34 35 36 37 38 39