Президент посміхнувся сам до себе. "Господи, і тут не можу втекти від державних справ. Не можу! Бо нема ключа для вічного і загального щастя. І якби ти, Космосе, був справедливим, то, принаймні, дав би нам змогу показати світові, на що ми здатні".
Здається, пора повертати назад, до берега. Хмаринка з-за гір он уже потемніла, до неї прилучилася ще одна, суворіша, розгонистіша, і бризки морські б'ють Президентові в лице колюче і неприємно. І пекучі думи обсіли голову: завтра ж зустріч з прем'єром… на шахтах знову невдоволення, знову невиплати, законні обурення, може й до страйку дійти…
– Я прошу вас, Михайле Власовичу, – дає команду мотористові Президент, – повертайте оглоблі до хати! – сказав і усміхнувся втихомирено, мовби почув слова з дитинства, мовлені в рідному селі котримось із сусідів біля любої річки Сейму.
Скутер круто робить розворот, хвиля шпарко б'є в борт, небо нахиляється, гори злітають вище. І раптом…
– Гляньте, що то? – вигукує моторист, задерши над кермом голову в бік гірського пасма. – Що то летить?.. Ні, падає!..
А таки падає, падає… Жовто-повітряний балон з підвішеною внизу гондолою стрімко несеться від гір навскосинці до моря, ось-ось черкне хвилі… І таки черкнув, таки повалився набік, а там і розпластався зраненою птицею на воді.
– Люди он! – піднявся з сидіння Президент, і біла теніска на ньому напнулася від вітру. – Вони ж тонуть…
Для моториста це як команда, як суворе веління. Та він і сам уже розуміє свій маневр, дорога кожна мить. Він круто розвертається, круто бере розгін і буквально за кілька хвилин підпливає до місця катастрофи. Потопаючі, молоді, дужі хлопці, виборсуються з хвиль, хляпають по воді руками, чути гукання їхні до човна, тихіше, мовляв, не газуйте, ми ще живі і вас вітаємо! Це, ясна річ, голос завзятого Зігфрида, якому катастрофа не катастрофа, він хапається за борт скутера, влазить у нього, падає на дермантинове сидіння. За ним з'являється голова Теренса Реттігана.
У Президента підскакують здивовано очі. Він упізнав знаменитого художника.
– Ну, й зустріч, містере… забув, як вас величати? – схвильовано говорить Президент, допомагаючи американцю забратися в скутер.
– Спасибі, що врятували, містер Президенті – відсапується художник, знічено і щасливо ляскаючи себе по мокрій брезентовій сорочці. – Моє ім'я важко запам'ятовують… Матуся моя була з роду саксонських баронів, володіла землею і палко кохалася в землі. Тому й підшукала своєму нащадкові, себто мені, щось близьке до земельки, до латинського слівця "терра", земля. Ну, а тато мій – родом вийшов з Чернігівщини, за діда мав Рятуєнка, а сам вже перемінився на Реттігана. Від України – до Америки, як бачите, вийшло не дуже далеко… – Теренс зацокотів зубами. – Як у вас тут холодно!.. І як нам жарко було в небі!
В розмову втручається завзятий Зігфрид. І Президентові стає все ясно. Летіли на захід, а втрапили над море, бо в балоні у них щось тріснуло, потім бахнуло, і балончик став стухати. І вмер щасливо! – Парубок також обляпує себе від холоду долонями.
– На мою думку, – каже Президент, – ви свій балон перекачали. Так?
– Ні, товаришу Президент, на мою думку, декотрі людці, котрих в цивілізованому світі називають простим словом "терористи", хотіли позбутися небажаних свідків і, мабуть, вшили в балон якесь паскудство. Але, на щастя, Президенте України… спасибі вам за порятунок! Вдруге народжені вами, будемо проситися до вашого гурту.
– Якщо заслужите, – строгішає Президент.
– Почуєте, що ми вам розповімо, то хутко дасте нам всі громадянські права.
Президентові стає шкода балакучого веселуна, якому, видно, зовсім не весело. Тому він просить моториста трохи пригальмувати.
– З нашого НЗ порятованим належиться крапелька на зігрів душі і тіла, – командує Президент. Моторист на ходу дістає з багажника пляшку, дві чарки і повертається до Президента. Наче питає очима: а закусь? – Перетерплять до обіду, – каже Президент. І глянувши на годинник, поправляє себе: – Ба, вже й вечерею пахне.
Випивання в мотор ці, власне, було й не випиванням, а скоріше ритуальним доторком до пляшки. Соромно ж перед Президентом давати собі волю. Отакий простий, такий добрий чоловік, то вже й що – починати в човні пияцькі оргії? Майте, хлопці, бога в серці!
До молу причалили м'яко, ледь доторкнулися до нього бортом. Водій був майстром своєї справи, і на березі парубки в смугастих тільняшках знали, кого мають зустрічати. Строгість, порядок, спокій…
Дружина чекала біля тераси, в очах затаїла тривогу. Сказала, що пора вечеряти. Чому так затрималися? Ага, впав повітряний балон, і це ті, котрим вдалося врятуватися?..
– Краще менше питай, а смачніше годуй, – пожартував втомлено Президент. – Тут особливий випадок. Придивися до цього героя в брезентовій робі. Впізнала? Вчора ми одержали звістку зі Стокгольму, що його нагороджено…
Людмила Іванівна схопила Теренса обіруч за плечі, стала трясти, примовляючи: Нобель!.. Нобель!..
– Слава Богу, жіночко, що хоч тепер ти оцінила мою вправність, – широко усміхнувся Президент. – Поплив на прогулянку і повернувся з врятованим Лауреатом Нобелівської премії! Подія, яку слід неодмінно покропити! Швидко всім до столу!
Зігфрид одразу ж відмовився навідліг, сказавши, що йому далеко добиратися до мами в Сімферополь, і попросив випустити його на трасу. Теренс почувався трохи безпорадним, хотів би й собі зникнути і не надокучати родині видатного діяча своєю присутністю. Проте в президентові плани це не входило.
– Знаю, що ви турбуєтесь про батька. Але нам треба погомоніти. Маю до вас одну справу. Скажу прямо: приємну! І після вечері вас одразу відвезуть в Севастополь.
Розмова була короткою. Що скоїлося з ним? Чому летів на повітряній кулі?.. Втік від бандитів?.. З цим буде покінчено найближчими днями. Годі! М'ягкодухість місцевих правоохоронців стає нетерпимою, і втрутився Центр. Містерові Теренсові, мабуть, хотілося б знати, що скоїлося з його нареченою.
– Я все знаю… Боюсь і питати, містер Президент, – бовкнув Теренс, опустивши голову.
– Якийсь терорист випустив по ній цілу обойму, – каже Президент.
– Вона вбита тут… біля вашого дому… – Теренс взяв Президента за руки. – Благаю вас… не треба більше!.. Я все знаю…
– Ні, ви не знаєте головного!
– Що ж саме?
– Вона лишилися живою!
Це прозвучало для художника, як глас Божий, як сурма янгольська.
– В якому вона зараз стані, мені не доповідали, – сказав Президент, але одне відомо точно: вона жива, тішиться життям і щоденно обдзвонює севастопольську міліцію, шукаючи свого судженого. Принаймні, так сказав мені вчора по телефону капітан 2 рангу Серж Сікора. Гадаю, таке джерело інформації надійне?
– Абсолютне, містер Президент!
– Сікора навідується до неї щодня. Виявився справжнім дідусем-другом.
"Аби не на кладовище навідувався, – подумав Теренс. – Виходить, навіть кіл ери помиляються!.
Президент стояв перед відкритим вікном. Перед ним було море. Вічність вливалася в хату, незнана і бентежна, і художнику раптом здалося, що це древній капітан, з очима втупленими в далич, йому уже байдужа марність суєтних справ, він ладний забути всі зловісності ворогів і амбіції команди, він вестиме свій корабель через найпекельніші шторми і таки прорветься до своєї омріяної гавані.
– Вам не здається, Теренсе, що ви взяли на себе надто тяжкий вантаж? – запитав Президент, не відриваючи погляду від вечірнього неба. – Вас розстрілювали, хотіли знищити і принизити в печерах тевтонських бандитів, ви опускалися на дно моря й дивилися в очі людям далекої зорі Сиріус. Але ж ви могли й не піддаватися на такі заклики долі, могли б просто жити тихим, творчим життям в своїй благословенній і добрій Америці.
– Хто зна, чи таке тихе життя принесло б мені радість, містер Президент. До того ж, після відомих подій у Нью-Йорку життя там ніяк не тихе.
– А в чому ви вбачаєте справжню радість?
– Ну… принаймні, я радію, що пізнав вас, вашу землю… Може, це здасться вам надуманим і трохи арогантним, але я навіть радий знайомству з лицарями гірських печер. Вони не негідники. Боюся, вони всі давно стали жертвами свого патологічного германського фанатизму.
– Не такі вони й жертви, якщо мають по десятку мільйонів марок на своїх банківських рахунках. А Магістр навіть володіє кількома сталеварними заводами в Рурі.
– Ви й це знаєте, містер Президент?
– Мушу знати. Така моя посада.
– То чому ж ви терпите їх на своїй землі? Маючи полки міліції, надійних агентів, вивідувачів? Чому ви миритесь з існуванням самого факту тероризму на українській землі?
– Тут є свої складності. Тероризм страшний тим, що він не приймає відкритого бою, міняє місце дислокації, весь час ховається і панічно боїться влади… Але при цьому тероризм є найбрутальнішим виявом зневаги до людини. Виразом елементарної втрати гуманізму, чуття добра, жалості… Та годі про це! Практично проблема "тевтонців" буде вирішена найближчими днями. – Президент зробив паузу, подумав напружено. – Мене, відверто кажучи, бентежить і аж лякає те, що я перший серед лідерів світу вступив у реальний контакт з космосом. Це не означає, що таких спроб не робили інші визначні діячі і політики. Хоча б президент Кеннеді, якого я глибоко поважаю. Він, кажуть щось знав про інопланетян, він прагнув знайти з ними спільну мову і взагалі поставити цю проблему відкрито, перед усім народом, за що й поплатився своїм життям. Може, не лише за це, але й за це також. Гадаю, ви знайомі з його останнім перед трагедією в Далласі зверненням до нації…
– Я читав його послання. Трохи заплутане, якесь туманне, з натяками і недомовками…
– Гаразд, про це іншим разом, Теренсе, – перебив молодого художника Президент. – Скажіть мені зі всією відвертістю: от ви побували зі своєю коханою кілька годин в морських глибинах, ходили по їхніх рожевих залах, бачили рожевих людей, майже торкалися до них… Скажіть, коли ви піднялися на поверхню, вам не здалося те все виплодом вашої фантазії?
– Ні, не здалося, – сказав твердо Теренс. – Я сприйняв це в реальному плані. Мені завжди думалось, що ми стоїмо на порозі якогось шаленого відкриття. В це не вірили ні рядові громадяни, ні наймудріші вчені, ні церква.