"Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже відомо партизанам".
Олів'єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього стало ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим, А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів'єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: "Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути". І дико зареготав.
Олів'єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися в дорогу.
— Радий вас бачити, сеньйори! — чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив'язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округи Себастьян Олів'єро.
— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але марно. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи...
— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів'єро. — А надто в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми вміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва вміє вітати своїх гостей.
В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва вміє вітати. Сельва вміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми — це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти — це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів'єро — це теж сельва. Сельва у всьму: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі...
Краще не чіпати отруйну змію чушупі, в якої не вирвали жало. В голосі Чорного Себастьяна вже зазвучали перші застережливі нотки — гадина готувалась до стрибка. Треба було обійти її, поки пружне тіло не змоталось у клубок.
Самсонов і Бунч, які вкладали до рюкзака дорожні речі, зацікавлені, підійшли до професора. Той усе ще стояв, ледь посміхаючись, ніби хотів сказати: "Он ти який, сеньйоро Олів'єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічок... А кажуть про тебе хтозна-що!"
— Я мав поговорити з вами, сеньйоре професор, — сказав Олів'єро чітко й незаперечно.
— Прошу вас! — щось насторожене майнуло в очах професора, і немов тінь лягла йому на обличчя. — Ходімте в дім. Ми тут ночували. Господар досить гостинна людина, він перебрався на ніч до своєї невістки в сусідню хижу. Заходьте!
Слідом за Крутояром і Олів'єро до хижі вступили й інші члени експедиції.
Всі сіли до грубо тесаного, нічим не засланого столу.
Себастьян Олів'єро раптом пожвавішав, з удаваною щирістю почав розповідати мандрівникам про те, як він хотів особисто зустріти їх на пристані й од імені місцевої влади поздоровити з прибуттям у їхні чудові краї. Але його затримали невідкладні справи. В окрузі неспокійно. Індіанці й мулати ворогують між собою. Окрім того, становище ускладнюють ліві елементи. Довелось викликати з центру парашутистів.
— До речі, ми сидимо як на засіданні парламенту! — силувано пожартував Олів'єро. — Сподіваюсь, ви не відмовитесь почастуватись нашим коньяком. Це, правда, не європейський напій, але все ж чогось вартий.
Він на хвильку вийшов до коня і приніс добрячу пляшку з яскравою етикеткою. Вправно розкоркував її і поставив на стіл.
— Я бачу тільки два кухлі, — мовив Олів'єро, озираючись.
— Досить і одного, сеньйоре, — стримано озвався професор. — У нашому загоні існує "сухий закон", який ми добровільно забов'язалися не порушувати.
— Навіть з нагоди такої зустрічі? — трохи ображено і з неприхованою підозрою в голосі перепитав поліцейський комісар. — Що ж, воля ваша.
"Все одно ви скажете мені те, що треба, — подумав він. — Мене не обдурите. А цей коньяк я вип'ю й без вао.
Професор Крутояр, щоб трохи пом'якшити враження від своїх слів, привітно усміхнувся.
— Зрозумійте нас правильно, сеньйоре комісар, — мовив він. — Тутешній клімат і без спиртного вбиває нас зовсім.
— Ах, он воно що! — ніби й справді повірив Олів'єро. — Вас убиває задуха. Що ж, вірю. Подих сельви страшний. Ви ще не знаєте, що таке тутешній клімат. — Комісар налив собі коньяку й одним ковтком спорожнив кухоль. — Ви не знаєте, що таке тропічна лихоманка... Місяць тому на мої каучукові розробки прибула партія індіанців. Як завжди, цей набрід тягне з собою і жінок, і дітей... Ну, їх і вкусила жовта мушка. За десять днів од моїх індіанських каучеро лишилося живими п'ятеро. Та й ті ні до чого не придатні.
У Себастьяна помітно псувався настрій. Він уже випив три кухлі коньяку, і хміль добре затуманив йому голову.
Нащо казати зайві речі! Він, звичайно, не збирається нікого лякати, це просто так, для об'єктивності. І потім, як представник влади, він вважає за свій обов'язок попередити й застерегти шановних гостей. Адже за їхнє життя він несе відповідальність.
Дивлячись на професора, на його врівноважене, зосереджене обличчя, Себастьян Олів'єро проймався якимось легким страхом. Твердий погляд професорових очей немов проникав йому в душу. Сеньйори іноземці не хочуть з ним пити, бо, мабуть, теж бояться його.
Перед вікном сумно погойдувалась пальма. Дужчав вітер — певно, насувалась тропічна гроза.
Себастьян Олів'єро мовчав, тупо дивлячись на напівпорожню пляшку. Він поклав собі більше не пити. Іноземці поводилися надто обережно, а йому треба було за всяку ціну дізнатися про їхні наміри.
— Ви даремно пливли кораблем, сеньйори, — озвався він по хвилі. — П'ять годин вертольотом — і ви були б у моїх володіннях.
— На "Голіафі" нам теж було непогано, — відповів професор. — Нас зацікавила ваша країна. Скільки нерозвіданих таємниць. До того ж нам треба дізнатися про Ван-Саунгейнлера.
А Олів'єро нервово засовався на стільці.
— Я дещо чув про Ван-Саунгейнлера, — промимрив він. — Але нічого втішного. Говорять, що його забили дикуни. Разом із сином. Співчуваю вам, та, на жаль...
— Вбили дикуни?
— Так, здається, вбили. — На обличчі Олів'єро проступив вираз скорботи. — Я хотів би застерегти вас, сеньйоре, що й ваше життя... ви повинні правильно мене зрозуміти... Адже я не хочу зайвих жертв.
— Невже наше життя в небезпеці? — Професор примружив очі. Він починав розуміти, яку підступну гру веде'з ними Олів'єро. Проте вирішив поки що не розкривати своїх карт. — Невже ви, сеньйоре Олів'єро, не зможете захистити нас?
— Ладен піти з вами хоч у саме пекло, — ляснув долонею по столі комісар. — Мої хлопці будуть охороняти вас, як самого президента. Однак ви повинні зрозуміти... Ви захоплюєтесь гуманізмом, ви приїхали вивчати етнографію нашого краю. Все це чудово. Тільки ви забули про дикунів із звірячими інстинктами...
— Не розумію, не розумію! — вдавано здивувався професор. — Адже тубільці вже чотириста років живуть під благодатним впливом найсвятішого престолу і під скіпетром цивілізованого уряду.
— Що важать чотириста років проти тисячоліть! — Себастьян Олів'єро відчув, як у ньому пробуджується давно згасла пристрасть до красномовства. — Індіанці були й лишилися звірами. Вони не визнають американської культури...
"Йолоп я! — пронеслося в його свідомості. — Я повторяю слова Бракватісти... Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію..."
Він аж струснув головою. Але слова полковника лізли йому в голову.
— Романтизм минулого віджив. Гідність роду, слава креолів, храми ацтеків... Годі!.. Ми живемо в час американських темпів...
За вікном розгулявся вітер. Ударив грім. Дощові краплі сполохано застукотіли об шибки. В кімнаті стало темно.
Себастьян Олів'єро, припавши грудьми до стола, намагався перекричати шум грому й дощу. Він лаяв індіанців, бо все, що він знав найстрашнішого в сельві, все, що лякало тут білу людину, було зв'язане з індіанцями. Тубільці лишилися звірами. Так, так, звірами в людській подобі. Американські льотчики не наважуються сідати в тутешніх нетрях. Вони воліють умирати в своїй кабіні, аніж потрапити у вігвами жорстоких араваків. Йому, Себастьянові Олів'єро, не раз доводилось бачити в індіанських хижах залишки американських літаків і льотного спорядження. Індіанці з ненавистю ставляться до білої людини. Вони нападають на нафтові промисли і руйнують вугільні шахти. Адміністрація змушена вирубувати ліси навколо промислів і виставляти посилені військові патрулі.
Професор спохмурнів.
— У нас обмежений час, сеньйоре Олів'єро. Нас чекає дорога.
— А-а, дорога, — п'яно пробурмотів комісар. — То ви прибули до нас на "Голіафі"?
— Так.
— А скажіть, сеньйоре, вам не доводилось зустрічати на річці таке маленьке паскудне суденце з назвою "Віргінія"?
— Ми зустріли "Віргінію", — мовив професор. — Покинуте судно, дивне, страхітливе судно. Прибилось до берега і ніби когось чекало. Але, зрештою, нас не цікавлять покинуті кораблі. Це стосується вас, комісаре. Хіба не так?
Чорний Себастьян підозріло глянув на Крутояра, провів поглядом його руку, що якось мимоволі потягнулася до коротенького вуса.
— Ви кажете, що "Віргінія" стоїть біля берега? — спитав він.
— Стояла, комісаре.
— Не розумію. Чому стояла і чому не стоїть зараз? — важко повертаючи свинцевим язиком, спитав роздратовано Олів'єро.
— Не стоїть, тому що не встигли ми поминути її, як вона одразу ж загорілася. Ми були вражені. Просто так, ні сіло ні впало, взялася полум'ям. Ніби хто заклав усередину диявольську машинку...
Комісар підвівся. Помітивши, що гості хочуть зробити те саме, він жестом спинив їх. Він ще має до них справу. Одну невеличку справу.
З його тону Крутояр одразу збагнув, що зараз комісар скаже найголовніше.
Себастьян Олів'єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на "Віргінії"? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?
— Капітан Пабло узяв до себе на борт якусь поранену жінку, — промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. — Ми перев'язали її. Якщо сеньйор Олів'єро вимагатиме від нас офіційних свідчень, ми задовольнимо його вимогу...
Підійшовши до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.
— Я хочу говорити з вами як джентельмен із джентльменом.
— Прошу.
— Мене цікавить одне питання.