Молилася в душі палко, щоб все скінчилося добре, і щоб врешті дійшло до шлюбу між "білою кицькою й чорним ягням".
Так минула, може, година, і по рухові з їдальні до кухні можна було догадатися, що снідання скінчилося, а кінця з прибиранням не було видно. Жарі подвоїла свій поспіх і свою увагу, але почула легеньке шкрябання в двері й голос Барбари:
— Жарі, Жарі, а ходи сюди, скоро!
Це було сказано так нетерпеливо й наполегливо, що Жарі покинула все й вийшла.
На привітання Барбара розсипалася таємничим сміхом і, стримуючи його, своєю звичкою тріпала руками й затуляла уста.
— Скажу тобі щось цікаве, коли пообіцяєш мені дати кругле люстерко й ту гадючку на руку, в якої випало одне червоне око. Даси? — пересміявшись, зробила Барбара цілком практичну пропозицію.
— Пізніше дам. А що таке? — згодилася Жануарія, відчуваючи, що новина буде варта винагороди.
Озираючись боязко на коридор і завертаючи очима, муринка почала скоро-скоро шептати. Чим довше вона шептала, тим сильніше стискалося серце Жануарії, тим більша тривога її опановувала. А муринка з швидкістю млинових каменів перемелювала вчорашню нічну подію й скінчила:
— Але то не був домовик... Хі-хі-хі! То була наша сеньйоріта! Я сама бачила... Йшла отак-о, отак ішла... — Барбара спустила вздовж тіла руки й зробила кілька кроків, не згинаючи ніг у колінах.
— Бар-ба-ро-о-о! — загриміло з їдальні.
Муринка, як була обернена спиною до Жарі, так і пустилася бігти, кумедно вихиляючи бедра.
— Йду-у-у! — крикнула дзвінко, покотивши коридором луну.
Жарі вернулася до кімнат сеньйоріти і мов у пропасниці задзвонила зубами. Не було жодного сумніву, що лихий гумор Анни-Марії тісно зв'язаний з підслухуванням братів. Але що вона підслухала? Про що говорили Себастьян з Жібальдом?
— Жарі, Жарі! — вдруге покликала її Барбара. — Вже починається! Зараз будуть заручини... Хочеш послухати?
Жарі зважилася на це по довшому ваганні і, коли прийшла під двері сальону, застала там цілий гурт домових рабів у повному комплеті. Навіть куховарки, покинувши роботу в кухні, поспішили на місце, щоб не стратити такої цікавої нагоди. Жануарія розштовхала безпардонно всіх, понаганяла куховарок і замітачок, лишивши лишень Барбару та Саломею, і стала так, що їй було все видно крізь щілину в котарі. Від хвилювання ломила пальці й ледве переводила віддих.
В сальоні були всі де Лара, Анна-Марія й дон Елеодоро. Дон Ґабрієль з сином сиділи з одного боку сальону, дона Ізабела сиділа у фотелі, і сестра стояла біля неї — з другого, а посередині стояв дон Елеодоро і закінчував свою довгу офіційну промову словами:
— ... осмілююся просити о руку уквітчаної всіми чеснотами шляхетної баронівни Анни-Марії Дуарте да Коста фон Барт для мого старшого сина — дона Жібальда Жвона Елеодора Ебано Перейра...
Змучений довгою промовою, аж зіпрілий, дон Елеодоро низько вклонився і став, шанобливо схиливши голову, в очікуванні відповіди.
— Ну, що ж... — звернувся дон Ґабрієль до дружини. — Слово за вами, доно Ізабело, моя владарко. Ви заступаєте матір доні Анні-Марії — вам і першенство...
Дона Ізабела спочатку повела свою відповідь дуже дбайливо добираними словами, але потім збилася з тону від хвилювання, розплакалася від щастя й безсило махнула рукою. Мовляв: "Що там ще мене питати! І так всі знають, що я з радістю даю своє благословенство..."
Дон Ґабрієль на цей раз вирішив пописатися оригінальністю й сказав:
— Щодо мене, то я жалую!
Звичайно, така відповідь усіх здивувала, і господар, вичекавши добру павзу, вдарив ще ефектовнішою картою:
— Жалую дуже, що у мене лишень одна похресниця, а не дві! Коли б було дві — я обидвох віддав би за синів мого дорогого приятеля. З радістю, з гордістю віддав би. Але не маю... Прошу мені дарувати, що не маю... Доводиться мені обмежити моє щастя до одного шлюбу моєї одинокої похресниці лишень з одним сином шляхетного дона Елеодора...
— А тепер, — підморгнув до похресниці, — цікаво послухати, що скаже на це все спричинниця наших турбот? Говоріть, сеньоріто Анно-Маріє!
Під перехресними поглядами Анна-Марія раптом стратила всю свою відвагу, погубила слова сто разів продуманої вночі відповіди, зіщулилася, змішалася і, плутаючись та збиваючись, забелькотіла щось дуже невиразне:
— Я думала спочатку... Себто, я вже з самого початку не думала... Бо баба шляхетних... Зрештою, мене не обходить... Але моя сестра, шляхетна дона Ізабела переконувала... Остаточно... Мені все одно... Але дон Себастьян... Дон Себастьян і дон Жібальдо... Взагалі не можу прийняти руки дона Жібальда! — витиснула нарешті з відчаєм і надто голосно останню фразу.
Кого в якій позі застали ці слова — той так і закаменів, не знаючи, чи це правда, чи омана слуху, чи помилка в устах схвильованої сеньйоріти.
Потім присутні почали здивовано переглядатися між собою: дон Елеодоро розгублено зиркав то на дону Ізабелу, то на дона Ґабрієля, вони обидвоє разом — на Анну-Марію, а та мружила очі й мовчала. Перемігши себе у виразній відповіді, позбулася найбільшого страху, але від хвилювання тремтіла ще більше.
— Дитино моя! — заломила руки дона Ізабела. — Ти сама не знаєш, що кажеш! Ти помилилася!
— Ні, доно Ізабело, я знаю, що кажу, й зовсім не помилилася! — успішно опановуючи тремтіння голосу, твердше промовила Анна-Марія.
— Отже, шляхетна сеньйоріта не приймає руки мого сина Жібальда? — спитав Елеодоро, ледве гамуючи образу й здивовання.
— Не приймаю! — зовсім чітко відповіла панна.
— Кхм... кхм... — прокашлявся Елеодоро. — Значить, зайшло непорозуміння, і мені дуже прикро за спричинену турботу... Прошу мені дарувати...
— До сто чортів! — забувши про всі форми, гримнув дон Ґабрієль. — То пощо...
Але син обняв його за плечі й притримав.
— Хвилиночку! — підніс руку дон Антоніо. — Хвилиночку! Я це непорозуміння передбачав і давав наперед знати, але ніхто мене не хотів належно зрозуміти... Ви, шляхетний доне Елеодоро, зовсім не повинні нікого перепрошувати, бо вина не ваша. Вина наша. Зараз ми все вияснимо...
Всі, здивовані ще більше і зацікавлені до крайніх меж, чекали, що скаже Антоніо. А він, сидячи біля батька в досить недбалій позі й тримаючи його на всякий випадок рукою за плече, звернувся до Анни-Марії:
— Оскільки ситуація створилася дуже прикра, я дозволю собі, поминувши певні приписи, поставити моїй шляхетній тітоньці — баронівні Анні-Марії фон Барт таке питання: Чи моя шляхетна тітонька не змінила часом в останніх днях свого попереднього рішення щодо вибору нареченого?
Анна-Марія заворушила губами, збираючись відповісти, але її випередив дон Елеодоро. Битий і гнучкий в різних делікатних справах, старий Ебано відразу зрозумів Антонія і поспішно переставився на нову позицію:
— О, доне Антонію, може всяке трапитись! Нічого дивного... Перепрошую ще раз! Беру відповідальність на себе... То я зле зрозумів і зле висловився... Я власне хотів просити руки шляхетної баронівни Анни-Марії Дуарте да Коста фон Барт для мого молодшого сина — дона Себастьяна Педра Лоуренса Ебано Перейра...
— Також ні! — на цей раз попросту крикнула Анна-Марія й гордо піднесла голову. — Не вийду ні за одного, ні за другого!
Після цієї заяви наступило таке напруження, яке буває у хвилинах між блискавкою й ударом грому. Навіть неживі предмети — й ті, здавалося, зіщулилися, очікуючи чогось страшного. Вже який був опанований дон Елеодоро, але й він кусав уста, безсилий перебороти обурення.
— Шкода! — зітхнув уголос. — Чи шляхетна сеньйоріта буде бодай така ласкава, щоб вияснити причини своєї неприхильної і, — дозволю собі на одвертість, — несподіваної відповіди?
Спитав і зараз же пожалів свого питання. Навіщо було допитуватися причини? Треба було зараз же встати й вийти. Причини не грали ролі.
Але Анна-Марія ніби тільки й чигала на це питання.
— Причини?! — вибухнула вона, й жилки на її скронях повиступали, мов розгалужені корінці якоїсь рослини. — Причина лишень одна і зовсім проста: я уважаю, що для дона Себастьяна і дона Жібальда, як для внуків рабині, найвідповідніше було б пошукати матримоніяльних партій по сензалах, а не по шляхетських домах.
І, хоч всі вже були приготовані до чогось надзвичайного, але такої зухвалости ніхто не сподівався, а тому присутні зі страхом видивилися на дівчину, мов на божевільну, й поприкипали на своїх місцях.
Першим отямився дон Елеодоро, що був блідий, як стіна.
— Дякую, — сказав холодно й з гідністю вклонився. — Дякую за честь і пошану, з якими нас потрактовано в цьому домі...
Він ще не договорив останніх слів, як Антоніо, вимірявши двома стрибками віддаль через увесь сальон, опинився навпроти Анни-Марії й згріб у п'ядь її суконку на грудях.
— Пройдисвітко!!! — ревнув, задихаючись. — Ти знаєш, в чиєму домі перебуваєш?! Це тобі не фон-Бартівський хлівець, а господа де Лара, де тебе тримають з ласки, з ласки, з ласки!!! Як же ти посміла змішати з болотом гостей цього дому за те, що вони тобі честь зробили?!
Дона Ізабела скрикнула й зімліла, дон Елеодоро, не чекаючи більше нічого, вийшов геть; за ним, забувши навіть про своїх "сто чортів", мало не плачучи й благаючи прощення, побіг дон Ґабрієль; Барбара й Саломея кинулися на поміч старій пані, Жануарія втікла до себе, а сеньйоріта безпомічно теліпалася в руках розшалілого Антонія.
— Ах, ти ж підла!!! — тряс її далі сестрінок. — Який же дідько тебе силував?! Та ти знаєш, що все ваше фон-Бартівське кодло своєю кров'ю не спроможне тепер змити неслави, яку ти кинула на наше чесне ім'я?! Гаразд! — випустив він нарешті з рук свою жертву. — Не вміла шанувати добра — марш звідси! Збирай свої манатки і виносся, куди хочеш! Під цим дахом ти більше не будеш, ні!
***
Жануарія ж, прибігши до своєї кімнати, присіла на краєчку ліжка, вчепилася обидвома руками за побічницю, так як би її хотів хтось піднести силою, і почала киватися то взад, то вперед, — чисто ніби людина, у якої болить зуб.
— А-а-а, а-а-а! — не то приспівувала, не то стогнала вона, вп'ялившись тупим поглядом божевільної в якусь невидиму точку. — А-а-а! От тобі й ворожба! От тобі й дорога на волю! А-а-а!
В такому стані її застала роз'юшена сеньйоріта.
— Ти!!! — прохрипіла Анна-Марія. — Я що казала, коли виходила?!
Жарі лишень на одну мить глипнула на неї байдужим поглядом, здвигнула плечима і, продовжуючи хитатися то взад, то вперед, тягнула своєї:
— А-а-а! От і щасливий шлюб білої кицьки з чорним ягням!
Хоч у цю хвилину абсолютно не здавала собі справи з того, що говорить, Анна-Марія зрозуміла її слова, як найїдкішу насмішку.
— Що, що, що?!! — накинулася вона на рабиню і вхопила рукою за разок бурштинового намиста.