"Так, з матір'ю тепер краще не розпочинати розмови".
Але то було понад його сили. Легко нічого не сказати сторонній людині, але як втримати тягар на серці, коли йдеться про рідну матір?
Скільки пам'ятав себе, стільки в нього на першому плані було прагнення потішити неньку, зневажену, покинуту зрадливим батьком. Хотілось піднести її над усіма жінками, вдатнішими, щасливішими в своєму житті. Ночами просиджував над ненависною математикою, аби приносити додому самі п'ятірки: готуючись до інституту, не дозволяв собі й дня спочинку. Вступив одразу...
Не засмутити. Не дати нікому скривдити. Самому не завдати болю. Якось, граючись із хлопцями в м'яча, зламав палець, але турбувало його одне — щоб мати не завважила ту лиху пригоду й не розхвилювалася. Жорсткою рукавичкою натирав щоки, аби зігнати блідість. Палець так і залишився кривий...
Вікентій подивився на ліву руку: дивно, мати й досі нічого не помітила.
Болю він все одно завдав. Не уникнув того... А як могло бути інакше? Це животворний, закономірний біль: через нього всі переступають, аби на пристареній життєвій гілці налились нові бруньки. Одвічно матері ревнують своїх синів до їхніх обраниць, та потім заспокоюються і навіть знаходять, чим потішитись,— так завжди було й завжди буде. "Це треба перетерпіти, і край".
— Мамо, дай, будь ласка, чаю. Без нього не пра— цюється.
Мати повільно звелася з канапи, на якій лежала, мовчки пішла на кухню й довго не верталася. Кинувши оком на екран, Вікентій помітив, що показують якийсь гостросю— жетний фільм, і заквапився слідом:
— Дивись кіно, я сам накрию стіл.
Мати стояла спиною, втупившись у сутінь за вікном, не обертаючись, повела плечем.
— Чого там... Я маю радіти, що син у рідній господі хоч іноді сяде до столу. Тепер мені не часто перепадає така честь.
Він хотів звично обняти її, та руки опустились. Рядки листа, який йому показав прокурор, спливли перед очима; дивився через ту білясту каламуть і не відчував звичних тепла та ніжності. Нарешті не витримав;
— Мамо! — озвався стиха.— Кому ти скаржилась на мене? Що поганого я тобі зробив?
"Тепер у мене неприємності",— хотів додати, але давня звичка ховатись від матері з усім гірким стримала його.
— Я на тебе скаржусь? Я? — мати повернулась так рвучко, що каламутна стінка, яка виросла між ними, враз розсипалась на друзки: тепер бачив рідне обличчя як ніколи близько й аж злякався гніву, яким воно пашіло.
— Ти смієш казати, що я на тебе скаржусь? Та я йду двором і опускаю очі, аби люди не прочитали в них мій біль, я ховаю своє горе за кущами та деревами, я утираюсь їхнім віттям, аби ніхто не бачив моїх сліз, а він — я скаржуся... Оце так дожилася! Та я сто років не розмовляла з сусідами, і про що ж я маю розмовляти, як серце моє ячить...
— Чого ж воно в тебе ячить? — спитав Вікентій.— Яке в тебе горе?
— Та вже ж, синку, ніякого. У тебе не життя, а свято — звідки ж у твоєї матері може бути горе? А сльози ллються, бо з дурних очей: накажи, сину, очам тим безсоромним, щоб, плачучи, не збавляли тобі честі... Ну, може, хтось і помітив ті сльози за деревами — не в кожного ж серце вбране в модну шкірянку, аби крізь неї не пробивалось і стогону чужого. Може, й помітив. Може...
— Та хто помітив, хто? Із ким ти розмовляла?
Досі був певний, що все це підступна вигадка, що всі їхні непорозуміння не просочились крізь стіни цієї затишної квартири, де стільки років прожили в злагоді... Невже і справді щось було?
— Ото й усього, що очі не встигла витерти, бо ж хусточка геть змокріла, а слова лихого про свого сина я не сказала, ні-i... Та не сказала, а він уже й дуло на мене наставив: нащо ти скаржишся людям, нащо плітки розносиш? Які плітки? Ну що ж, спускай курок, кажи вже, що твоя мати негідниця: хай Света твоя разом із тещею твоєю порадіють. Я не стоятиму в них на дорозі, нехай вже крутять моїм сином, як бовваном, бо ж бовван і є... Не сором? Скільки там зустрічаєшся з цією дівчиною, а вже витягла з душі все живе — лишилася порожня оболонка. Як же мені не плакати?
Вона й далі промовляла ті наспівні, заквітчані образами слова, які колись так його зачаровували, але тепер вони якось обезличували їх обох, перетворювали на символи: її — материнської розпуки, його — синівської невдячності. І не мало значення, в чому виявилась та невдячність, що спричинилося до розпуки: мати на його очах якось дерев'яніла, глухла до всього, чим жила раніше; здавалось, ще трохи — і, як буває у пісні, перетвориться на вербу, що схилить віти над осіннім озером.
— Мамо! — гукнув він, проганяючи ману.— Я тільки хочу одружитися з дівчиною, яку люблю,— хіба ж це горе? Мамо! Таж я ніколи й нікому не дам тебе скривдити, ти матимеш, окрім сина, ще й добру дочку, у тебе будуть щирі та ласкаві родичі. Сама ж казала, що в нас нема нікого й від того ми нещасні.
Але мати, зціпивши зуби хиталася журним деревом, мати вкривалася корою, й від кожного синового слова стиха ойкала.
Та сама мати, яку він оберігав від усіх незлагод,— раптом не жалість, а гнів охопив Вікентія.
— Ти збожеволіла! — гукнув він.— Ти хочеш собі цілого мого життя, ти хочеш мого нещастя — як ти смієш?
— Так, синку, так,— знов завела своєї мати.— Я божевільна, бо сміла підвести голову від повсякденного тобі служіння, насмілилась дати тобі порадоньку, а треба ж було хилитись до ніг — і не лише твоїх. До ніг твоєї нареченої, твоєї тещі. Стелитися килимчиком, й хай би наступала на саме серце — о, тоді вже мій синочок буде щасливий зовсім.
— Ти думаєш, що кажеш?
Не в силі цього витерпіти, Вікентій вискочив за двері й наліг на них, увесь тремтячи. Було так, ніби на їхній чистенькій кухні оселилась чужа істота, яка не мала нічого спільного з його матір'ю.
"Звідки це в неї? Чого? І де тут моя провина?" — гарячково питав себе Вікентій.
Анна Семенівна здивувалась порожнечі, яка враз настала в її душі. Крізь напівприкрите завіскою скло бачила синове плече, дрібно закучерявлене волосся — білясте, з рідкісним зеленавим полиском. Таке було колись у його зрадливого батька. "От і цей зневажив мене",— думала вона. Невиразні асоціації злились у холодне рішення: "Я — що? Принижуватись перед ним маю? Ще чого!"
Давнє переконання темних душ, що з дітьми нічого церемонитись, хоча б тому, що вони — похідні від батьків, ожило в цій жінці, якій вечорами син читав Гельвеція. Тихими вечорами їхнього спільного життя... не дуже й дослухалася, що там написав отой велемудрий француз — більше купалась у щасливому відчутті: ось її син, сидить при ній, а діти інших десь на танцях чи в різних небезпечних місцях. Таки ж зуміла виховати свого Вікентія, як ніхто... І далі б колисала його душу в солодкому, як їй здавалося, сні, годувала б з власних рук життям, але душа та прокинулась, розбуджена іншою жінкою, й стала їй чужою. її дитина раніш завжди була для неї джерелом радості — на те віддала їй своє життя, як же інакше? І от — урвалося...
І не розуміла Анна Семенівна, що добре між нею і сином не велось ніколи: з матір'ю ділять насамперед біду, сумніви, помилки; коли ж дитину зобов'язують приносити в дім тільки радість, то рано чи пізно такі стосунки зайдуть у глухий кут. Ні на якому етапі свого життя мати не може тільки брати...
Вранці Шепіт склав до валізки найнеобхідніші речі. Мати не виходила зі своєї кімнати — тож мусив постукати, бо час було збиратися на роботу. Сиділа вдягнена, плетучи серветку.
— Що тобі?
— Я мушу востаннє з тобою поговорити,— сказав Вікентій.— По-справжньому. Вже й не знаю, як мені бути... Сваритися з тобою я не хочу, для мене то дуже страшно, але боюсь, що після всього я стану тобі обтяжливий. Брак розуміння...
— Яке ж може бути розуміння, коли маємо його брак,— жваво урвала мати.— Коли роздавали розуміння, то син мій спав, коли ж дійшло до його браку,— прокинувся. Так і скажи, що хочеш до своєї нової рідні, а мати вже й непотрібна — нащо ж такого туману напускати? Хоч який густий дим валуватиме, а все одно видно, звідки вогонь. Шила в мішку не сховаєш...
— Мамо! Востаннє тобі кажу: всі рано чи пізно знаходять собі пару, й нічого драматичного тут немає. Батьки навіть весілля справляють дітям.
— Докоряєш, що в мене на те весілля немає грошей? Авжеж, я мало заробляла, та й пенсія мала. Та красти не піду, хоч і для тебе.
— Нащо ти це говориш? Не треба мені ніякого весілля. Але матері благословляють своїх дітей на щастя.
— Благословити тебе? Ну що ж, нехай твоя Світлана народить тобі такого сина, щоб і ти за сльозами не побачив неба,— ось тобі моє материнське благословення!
Шепіт зачинив двері й взяв валізу. З передпокою озирнув кімнату, де виріс, де стільки прожив, і, тримаючи руку на замку, гукнув:
— З часом я заберу тільки книжки, вони тобі не потрібні. Звичайно, коли матиму, куди забрати.
Мати мовчала...
Сусідка, що трапилася дорогою, глянула на нього зляканими очима, і він всміхнувся їй бадьоро та безтурботно, як людина, в котрої не може трапитись чогось лихого. Тримав на обличчі ту усмішку, аж доки вийшов на вулицю.
З телефонної будки подзвонив товаришу:
— Ти можеш мене прийняти на кілька днів? Я розповім тобі все... Звичайно? От спасибі!
Його хитало, й валіза здавалася дуже важкою. Вирішив узяти таксі й поки що завезти її на вокзал. Поїхати до Світлани не спадало на думку. Звичайно, там знайдеться для нього місце, але... Людина не повинна починати нове життя, поклавши на плечі супутниці такий тягар, як розрив із матір'ю. Сам і тільки сам мав дати раду цій біді.
Як видиво з колишніх часів, мелькнув за віконцем таксі кінотеатр, де вони з матір'ю передивилися стільки фільмів, озвавшись щемом у серці. "Нікуди я не дінусь,— подумав Шепіт.— Я скоро сюди повернуся. Не зможу й кількох днів витримати".
Але велика любов до матері, що зросла з великого боргу, який відчував з раннього дитинства, кінчилася, точніш переросла у великий біль, бо нікому не дано порвати кревні стосунки, не вирвавши разом із ними й власну душу.
Такий спадок залишила своїй дитині жінка, яка тільки для неї й жила.
Світлани вдома не було, й Вікентія зустріла майбутня теща. На диво, сиділа не за письмовим столом, а з шитвом У РУШ-
— Це для мене так незвично — бачити вас за таким чисто дамським заняттям,— сказав Вікентій.
— Чому? — всміхнулась Катерина Петрівна.— Я люблю робити все, що належить робити жінці, й це в мене виходить непогано.
Тістечка, що стояли у вазі на столі, були тому підтвердженням, і Вікентій віддав їм належне.
— На Світланці варто одружитися бодай заради матері,— пожартував він.
— На Світланці варто одружитись і заради неї самої,— серйозно відповіла Катерина Петрівна.— 3 неї теж непогана господиня.