Він не говорив ні слова, тільки пильно уважав на обох молодців, щоби котрий з них не втратив розуму з розпуки та не полетів у село на очевидну погибіль. Вони їхали з лісу, і нагло очам їх показалося село.
Але не була се та сама картина, яка так любо вражала всякого, хто приїздив в Іванівку. Не було вже білих, соломою критих хатчин, що цікаво виглядали з-поміж галуззя садків, не було товару, що вертав з пасовиська домів, та веселої дітвори, яка бігала по лугах, не було легкого диму, що з-під курних стріх синявою хмаркою випливав у небо. Усе село гуділо, ревло та тріщало зловіщим гомоном пожежі. Неспалені дерева садів чорніли на кривавому тлі огню, немов огорожа пекла. Горі летіли у небо плахти полум'я та вибухи іскор або чорні, сподом червоняві клуби диму, які хвилями прислонювали собою стіну пожежі та під крилом вітру летіли на схід, несучи вістку, про загибіль села, про смерть та неволю соток людей, про знищення добра та надій тисяч. Хвилями, коли притихав гук огню, почувалися страшні, пронизливі зойки та плач або дикі оклики, подібні до вовчого виття: "Алла! Алла!"
Всі три їздці позлазили з коней і стояли, мов скам'янілі, дивлячись на страшне видовище. Серце Юрка обізвалося нагло і раз у раз повторяло безрадне та розпучливе питання: що се таке? що се значить?.. Іван глядів понуро на пожежу і слухав плачів, стону та татарського реву і почув нагло у своїй душі якусь дивну порожнечу. Він знав, що тут нема ніякої ради, ніякого рятунку. Коли татари зуміли зовсім ненадійно напасти на село з усіх сторін, то не було найменшого вигляду на се, щоби хто-небудь урятувався. Коли б хоч на хвилю перед тим дізналися мешканці про ту небезпеку, то все-таки можна було надіятися, що хоч дехто спасся.
Щоби тепер кого-небудь врятувати, на се треба було щонайменше кількасот вправних і добре озброєних їздців, а сих не було навіть у самого гетьмана, а не то в повіті. Всі східні воєводства були віддані на поталу татарам. У всій Річі Посполитій не було нікого і нічого, щоби стримати загибіль і руїну кількохсот тисяч людей. Іван знав се, і коли Юрко, кинувшись на землю та, добуваючи зі себе невиразні слова, гриз землю у безмежному болю та розпуці, Іван стояв понуро, зложивши руки на грудях, немов уособлення народу, який глядить на власну загибіль завдяки безсовісності заведеного ладу.
А лад сей, відібравши йому збрую, сам до оборони проти ворога мав лише одно – соромну утечу. Тим часом запримітив Олекса, який на свойому віку бачив уже немало подібних картин, що огонь став у декотрих частях пригасати. Він скинув з себе жупан і кирею і звернувся до молодців:
– Коли присягнете, що ні один з вас не відізветься словом та не учинить нічого без мойого дозволу, то позволю вам іти з собою. Поглянемо, чи багато татар, та дізнаємося, куди вони вертатимуть.
– Присягаємо на Спаса та Пречисту! – сказали молодці, отямившись вмить. Перед ними явилось ось діло – одинокий вихід та одинокий рятунок від страшної душевної муки. Їм видалося нагло, що, будь вони в селі, не сталося б нещастя, а коли тепер туди підуть, то, може, ще дещо і врятується. Вони швидко поскидали зі себе верхню одіж, і всі три пішли берегом потічка, який плив у село і вливався вже селі в Іванівський потік.
По боках потоку росла осока та високі трави, росло збіжжя, так що швидко дісталися всі три до згарищ перших хат, які вже були пригасли. В сім місці росло кілька верб, з яких витинано пруття на плоти, і тому кожда з них мала немовби велику голову, з якої виростало цілим корчем густе, на кілька пальців грубе пруття. На знак, даний Олексою, молодці повилазили на верби і звідтам, серед горячі та гризького диму, глянули на головну вулицю села та на все, що там діялося.
Коли хто зумів би зобразити собі пекло, всі його страхіття та всю погань, сей побачив би якраз таку саму картину, яку ось побачили Юрко, Іван та Олекса.
Село горіло. Деякі хати стояли в огні, неначе смолоскипи, а гук полум'я мішався з ломотом перегорілих дахів та зі сиком іскор, що вибухали вгору. Разом з хатами горіли також і дерева, а сі, в яких було більше води, стояли обгорілі та чорні, і лише менші галузки тліли від страшної горячі. Довкола них на обійстю лежали чорні, звуглені вже вчасті тіла – се трупи людей та звірят, яких не могли або не хотіли татари брати зі собою. Головно горіли або вже й попеліли крайні хати, які зразу запалили татари, щоби відтяти мешканцям дорогу до втечі. На других щойно горіли стріхи, а далі ледве указувалися по рогах та углах перші язики полум'я.
Побіч сих хат розгравалися страшні сцени. Озарені кривавим сяєвом пожежі, неначе справді чорти, увихалися десятки татар довкола хат. Одні виганяли товар на головну вулицю і гнали ошаліле з переляку стадо повз потік за село. Другі серед дикого реву та реготу ловили мешканців, що з руками над головою утікали перед ними, потикаючись та падаючи. Ярке освітлення огню надавало сим лицям якогось страшного вигляду смертної розпуки та перестраху.
Зловивши кого-небудь, татарин придивлявся, кого саме зловив. Старі жінки та чоловіки і всі малі діти діставали ножем по горлі й конали у калюжах крові серед вулиці, топтані ногами татар, коней, товару та власних земляків, що утікали. Коли татарин зловив молодицю з малою дитиною при груди, виривав дитя з рук матері та кидав ним об найближче дерево, стіну або у найближчу звалену хату, а остовпілу матір, що заводила нелюдським голосом, тягнув за собою туди, куди товариші гонили товар та виносили достатки.
При хатах, до яких можна було ще приступити, товпилися татари цілим роєм, виносили щонайкращу одіж, посуд та знущалися по-звірськи над господарями домів, щоби дізнатися, де вони поховали гроші. Їм обпалювали ноги та руки, відрізували уха та носи, жінкам – груди, випалювали очі, а вкінці різали і полишали трупа огневі та собакам.
Усе спішилося, гнало, верещало, деякі бранці пручалися, боронилися та заводили, інші тупо гляділи перед себе на кров, огонь та розпуку інших, але їх грудь не мала уже ні стонів, ні жалю, їх очі – сліз. Татари гонили до поспіху, хрестячи всіх дротяними нагайками, ременями, плазом шабель та прокльонами, а від часу до часу вибухав серед їх товпи проймаючий рев: "Алла! Алла!" – на знак, що все те діється не лише для наживи татарського люду, але і на славу Аллаха.
Татари спішилися, бо огонь, який самі вони розвели, зближався чимраз більше, охоплював чимраз ближчі хати, й пройти вулицею ставало неможливим. Далі стали погасати перші хати, а по них оставала лише купа обгорілого румовища. Ліплені з глини печі торчали поміж спопелілими згарищами, наче нагробні камені. Головна вулиця села, що вела повз потік, опорожнилася від людей і звірят, остали лише трупи та почорнілі у жарі калюжі крові. Воздух став нагріватись чимраз більше і більше, він дрожав від жару, мов у хлібній печі над розкиненим вугіллям, вкінці одна хвиля – і всі останні хати бухнули огнем, а його вибух приглушив на хвилину всі інші гомони.
– Боже, Боже! – стогнав Юрко, глядячи на все те у якомусь отупінні, яке прийшло на нього після першого вибуху розпуки.
"Пропало все, – подумав Іван. – Помолімося за душі всіх, що погинули. Коли б хто хотів виявити хоч крихітку свого жалю, той мусів би хіба стрімголов кинутись у се пекло…"
Олекса, що весь час глядів на страшну картину знищення з затисненими губами та грізно стягненими бровами, отрясся також зі задуми і сказав:
– На жаль та плач буде час опісля. На се остається вам ціле життя, а коли і сього замало буде, так монастирів на Україні доволі. Тепер треба нам учинити все, що лише можливе. Злазім з дерева! Тут нам нічого робити. Сюди й так зараз над'їдуть татари, щоби поглянути, чи хто де не сховався та не втік ще в останній хвилині.
Мовчки услухали молодці приказу і вернули до коней. Якраз думали на них сісти, коли побачили кільканадцять татар, що під проводом якогось старшого над'їхали від противної сторони села.
– Чвалом! – крикнув Олекса, і всі три пігнали щодуху в сторону лісу.
Татари запримітили їх і, видавши дикий оклик, пігнали за втікачами, розвиваючи по дорозі прикріплені до сідел аркани. Але коні татар були змучені, то швидко остали позаду майже всі. Лише сам старший зближався чимраз більше до лісу, в якому скрилися утікачі. Коли минули перші дерева, Олекса здержав коня і, відчепивши від сідла свій аркан, зіскочив з коня і пішов назустріч татаринові. Юрко та Іван вооружилися тим часом, палаючи жадобою хотяй одного ворога покарати за страшний злочин одноплемінників.
Але до сього не прийшло. Татарин боявся їхати в ліс сам-один серед пітьми, і то ще за невідомим ворогом. Тому здержався і оглянувся за своїми. Його стать відбивалася докладно на тлі кривавого неба, і Олекса не потребував його довго шукати. Сеї одної хвилі було доволі. Гук пожежі глушив собою всі гомони, отже, також і кроки Олекси. Він зблизився до татарина… аркан свиснув у воздусі, кінь станув дуба і, обернувшись на задніх ногах, пігнав до своїх. Зв'язаний татарин лежав на землі, але Олекса не мав часу з ним довго бавитися.
– Вставай, харцизе, і махай у ліс!
Татарин зірвався, мов ошпарений, а, знаючи, що небезпечно було б зволікати, побіг. Так довів його Олекса до Юрка й Івана. Тут приказав татаринові сісти на коня, а, висадивши його туди, сів сам за ним у сідло і поїхав у ліс. Коли вже від'їхали доволі далеко, Олекса зліз з коня, кинув татарина на землю, наче клунок, і приказав молодцям також злізти. Відтак, вхопивши ніж і нагайку, підійшов до татарина, що ще дотепер не міг ані одної руки освободити від справно закиненого аркана.
– Ти, скоте, – начав до татарина по-татарськи, – такий старий опришок, то ж знаєш, що тебе не помилують, коли не схочеш відповідати або коли збрешеш. Тому кажи правду і відповідай скоро, бо в нас нема часу. Відповіш на наші питання швидко і отверто, то виміняємо тебе або позволимо викупитись, коли ні, то згинеш, мов собака, таки сейчас.
– Питай, багадуре! – відповів, дрожачи, татарин, який в Олексі пізнав одного зі своїх найближчих ворогів – козаків.
– Хто ти?
– Я – Арслан-мурза.
– Начальник сього загону?
– Начальник хто інший. Таки ваш чоловік.
– Хто такий?
– По-нашому він зветься Абазе-бей, по-вашому – Івашко чи як там.
– Івашко! – кликнули оба молодці, хоч і не розуміли, про що саме питає Олекса.
– Так, – сказав Олекса, – але не Івашко навів на нас сю орду.
– Се ще справа Бялоскурського та Зглобіцького, – докинув понуро Іван.
– Кілько вас? – питав Олекса дальше.
– Лише один загін, ефендім.
– За чим же ви аж сюди пригнали? Адже загони так широко не йдуть.
– Ми прийшли сюди лише на осібний приказ калги-султана, якого до сього намовив один з ляхистанських бояр, якого очі відчинилися на світло правдивої віри.