Прополощи рота водою, а салат викинь у відро. Я тобі приготую інший.
— Ти мене зживеш колись зі світу як матір...
Як "зжила зі світу" свою матір Альбіна, Миронович так і не довідався. У домі завжди твердили одне й те ж: "Мати померла при народженні Альбіни". І з того часу вони у великій п'ятикімнатній квартирі жили удвох. Миронович тепер був третім, але постійно відчував себе "третім зайвим".
Зовсім інший стиль життя був у домі Клари Янівни і Рози Безборотьків. Абсолютно душевний спокій і життєва рівновага у сімейних стосунках, коли не сказати — гармонія. Класична чистота українських хат XVIII-XIX століть. Чисті мисники, завжди випрані і випрасувані рушники на стінах, над образами, над портретами Тараса Шевченка і Лесі Українки. Гарно відполіровані дерев'яні дві лавки по обох боках столу з такого ж дерева, як і стіл. Самоткані грубі кольорові серветки під вазами живих квітів, неодмінні, також кольорові паперові серветки на столі під час трапези, на етажерках і поличках, — очевидно, того ж майстра, що й лави і стіл, — переважно старі фоліанти дореволюційних книжок. Кілька ненав'язливих фотографій красунь — матері і доньки приблизно в однаковому віці.
Особливо чудовий портрет Рози, виконаний гуашшю невідомого художника, висів у спальні Вітольда Мироновича. Також під гарним рушником з написом: "На щастя, на долю!". Якогось дня, перед тим, як Вітольд мав лягати спати, Клара Янівна легенько постукала в двері, чемно привіталася і, не поспішаючи, мовила:
— Цей портрет Рози висів тут ще до вашого одруження і, аби у вас не склалося враження, що його почеплено недавно, ми портрет можемо зняти. Але Роза й справді була такою в свої шістнадцять літ... Ця врода її й згубила.
— Чому? — відклав підручника з цивільного права Миронович.
— Знаєте, що з цього приводу у народі кажуть: "Не будь вродливою, будь щасливою". Роза була гарна, але нещаслива. Мала багато женихів, дуже багато — це й призвело її до того, що вона ні за кого не вийшла своєчасно заміж... Вибачте. На добраніч.
Роза, згадував Миронович, коли, нарешті, від нього завагітніла відповідно юридичному контракту, нагадувала Вітольду вазон, у який посадили особливу, не виключено екзотичну цибулину не відомої нікому в цьому домі квітки і ретельно її доглядали, з нетерплячістю очікуючи, яка ж в цієї квіточки забуяє ягідка. Миронович так і не дочекався, коли проб'ється до сонця його і Розин плід, хоча вже бачив — він прийнявся і дав перші паростки. Роза цілими днями сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вродливих і підтягнутих офіцерів місцевого гарнізону. Якщо офіцер йшов товстий, з животиком, що спадав з його офіцерського пояса, чи, не доведи Боже, з авоською в руках і кількома пляшками у ній кефіру і булочок, Роза заплющувала очі, опускала голову і гукала до матері:
— Мамо, скажете мені, коли він щезне з моїх очей, — і тільки вказівним довгим худим пальчиком показувала в бік офіцера.
До матері вона зверталась також по-староукраїнському — на "ви". На "ви" Клара Янівна зверталася і до молодого Мироновича. Він тепер час від часу згадує ті спокійні, умиротворені дні, що так швидко промайнули під києво-святошинськими соснами з неодмінним гамаком, і гадає, що, мабуть, було б краще залишитися в домі Безборотьків назавжди. Не спокушатися на ту очкасту вчену — доньку академіка, яка завжди витягувала його в університеті з бібліотечної черги і кричала ледь не на всю бібліотеку:
— Мироновичу! Я тобі вже цей підручник взяла. Іди-но сюди.
Він покірно йшов до читальної зали, сідав поруч Альбіни і ретельно конспектував статті, особливо — з Кримінального кодексу. Чому — й сам не знає. Пам'ятає, що цей кодекс він прочитував по кілька разів, мов пригодницький роман, написаний у формі статей. Часто заглядав і в юридичні словники, енциклопедії. Інколи зубрив. А коли старий Ластовецький перебував у відрядженні на своїх колоквіумах чи симпозіумах, Альбіна запрошувала Вітольда на постійну каву з тістечками і на гору посуду в умивальнику на кухні, яку він намагався помити, допомагаючи Альбіні. Потім йому здалося, що вона так звикла до його благородного жесту — миття посуду у їхньому домі, що забувалась і завжди просила:
— Вітольде, може, ти б посуд помив? А я тим часом приготую каву.
Кавою з тістечками вона його і взяла. А ще тією першою миттю, коли справді скинула свої великі окуляри в золотім обрамленні зі срібними цяточками на кріпленнях скла, глянула без них на нього якось по-особливому, сіла на ліжко, а потім відкинулася і, закликаючи його до себе, подивилася на нього своїм сіро-блакитним поглядом:
— Ну, чого ж ти?.. Папа, — тоді він уперше помітив, що в слові "папа" вона ставить наголос на другому складі. — Папа прийде пізно. У нього сьогодні вчена рада, а потім він ще сидітиме на захисті кандидатських чи докторських дисертацій своїх учнів...
Він хвилину розмірковував. Як бути? Адже він — одружений чоловік, а не студент-третьокурсник. Альбіна його сама звично, як і в бібліотеці, взяла за руку і потягла, але вже не до читальної зали, а до свого ліжка й штовхнула, посміхаючись, прямо на ковдру. Тоді він уперше відчув, що він потребує таких "сексуальних ініціатив" з боку партнерші, її несподіваної для нього ініціативи, незабутнього жесту її руки, від якого в нього завжди в голові туманилося і завжди горіло бажання під час нових зустрічей з Альбіною неодмінного повторення.
— Іди сюди, — посміхалася Альбіна, міцно тримаючи його не за руку, притягувала до себе і опускалася перед ним на коліна. Таке могла тепер витворяти тільки Роксана. Але первинність, яку пізнав Вітольд з Альбіною, здавалася йому завжди кращою, неповторнішою і, звичайно, солодшую від усіх аналогічних жестів Роксани. Затуманений Миронович тверезів лише тоді, коли Альбіна несподівано починала кричати і, начебто захлинаючись, плакати, кусаючи його руки, пальці. Миронович під час перших таких оргій лякався, а вже потім, коли звик, не міг дочекатися, коли знову розпочнеться ця бурхлива Альбінина вистава в її квартирі у відсутності академіка Ластовецького. Тепер він, отямившись, спокійно дивився на неї, обіймав її, а найбільше і найчастіше любив тримати її знизу за невеличкі, але такі тверді, мов яблучка, груди:
— Не кричи. Сусіди почують.
Вона ляскала його по щоках, а інколи — з усієї сили била по тих самих щоках і кричала у відповідь:
— Ти дурний. У нас стіни товсті. І сусідів нема. Давай разом зі мною...
— Він тоді навіть не зрозумів, що саме разом — кричати чи підстрибувати. На нього крапав з неї піт. Вона пахла дитячим молоком, перемішаним з парфумами, пахощами сандалу і ще трохи клеєм з борошна, яким студенти часто підклеювали підручники.
XXV
... Склад передвиборного штабу, який запропонував Папа з наголосом на першому складі, Мироновичу не сподобався. У списку називалися люди, котрі досі не входили навіть в близьке оточення Папи, Мироновича, Вовка, Супкіса, Валяя, Чомувойтенка, Мацюби, Базарова. Вони не належали і до київського клану. Насторожило Мироновича те, що сюди вписалися на правах заступників начальника штабу — брати Плюєви, за якими тягся шлейф слідів, що білими не назвеш. А ще Папа порекомендував кандидатом у президенти й тимчасово виконуючого посаду прем'єр-міністра, котрий взагалі за попередніми планами не мав фігурувати і навіть кидати свою нечистоплотну тінь на "благородне сімейство" київського клану. Для самого Мироновича, як несподівано для себе він виявив, взагалі в передвиборчому списку місця не знайшлося.
"Певне, опечатка, — гадав він, — пропустила секретарка, комп'ютерник". І про це відверто сказав Папі.
— Ти готуєшся для резерву. Як юрист, як спеціаліст вищого рангу. Ти маєш бути поки що в тіні. На своїй високій посаді. Саме вона тобі дасть право керувати усім виборчим процесом у разі чого...
Миронович заспокоївся. Бо й справді в цих словах Папа таки має логіку. Кожного з тих, хто там фігурує, він щомиті може осмикнути, поставити на своє місце, запитати, з якої печери той сюди виліз, і порадити йому негайно залізти туди назад, якщо він не хоче, щоб його засунули силою, і ніколи більше звідти не висовуватися.
"А що, коли мене Папа в прем'єри мітить?" — розмріявся Миронович. — Та й Роксана, яка тепер стала вхожа в сім'ю Папи, про щось таке також натякала. "На тебе чекає приємна несподіванка, Вітольде!" Яка саме, він не знав і навіть не здогадувався.
— Наберися терплячості, — шепотіла вона. — Не забивай дурницями голови. Ти молодий, міцний, здоровий юрист з червоним дипломом і зі щасливою кар'єрою. Про Робінзонові острови і про золотий пісок під вічнозеленими пальмами, з яких банани падають і все на голови малих карапузів — засмаглих Мироновичів — рано думати ще.
"Може, й справді Папа збирається мене в прем'єри висунути? — мрійливо повторював про себе Миронович. — Це було найкращим варіантом: для нього, для мене і для більшості з нашого оточення. Я прем'єр, Папа несподівано подає у відставку, і я, за політреформою, рішенням Конституційного суду, — перша особа в державі. Папа отримує забезпечену старість і повний захист від будь-яких зазіхань каральних органів, прокуратури за його будь-які державні злочини, які він творив, використовуючи свою найвищу посаду... В іншому разі для нього у кінці тунелю просвітку нема. Тупий, глухий кут. І невідомо, що трапиться з нами: політиками й олігархами в одній особі. Я і тільки я зможу врятувати наше становище, і тільки у такий — єдиний за нинішньої ситуації в державі спосіб. Електорат, як ми називаємо народ, уже бунтує. Чекає свого Залізняка, свого рятівника, свого Месію. А швидше за все — сам не знає, чого чекає. Чітко зрозуміло — кращого життя. Електорату потрібно кинути кістку. Не жирну, але й не до кінця обгризену. Поки гризтимуть недогризки, на певний час заспокояться. Я це добре знаю, сам пройшов собаче життя".
Яким же було його розчарування, коли він довідався від Роксани, що Папа їй під великим секретом розповів:
— Вітольда не вписали в штаб дій, оскільки ви святкували свій медовий місяць в Європі. Ніхто не знав його особистої думки. Усі чули, що після вашого одруження Миронович залишає державну посаду і більше не повертається на службу...