Він належав до древнього українського роду, змосковщеного свого часу Росією, і на генетичному рівні це передалося йому. Шароварне хохляцтво, прикрите суворим поглядом, так і перло з нього, слід тільки було уважно придивитись. Втім, ніхто, крім, здається, Кирила Іващишина, не придивлявся і не розумів справжньої сутності ректора. Кирилові Іващишину це було нерідним, чужим, але жодного разу публічно чи віч-на-віч з ректором він не озвучив цю думку, як у випадку, скажімо, з Тіберієм Германсдерфером, якого назвав сталіністом. Зрештою, вони не так часто й спілкувались, але, з погляду Іващишина, ректор розумів, що той бачить його наскрізь, вважає ворогом українського народу, хоча він сам у своїх думках аж так далеко не заходив. Ректор намагався триматися подалі від Іващишина й якомога менше думати про те, що поруч з ним працює український націоналіст, бо це отруювало його свідомість. Коли зближення було неминучим, поводив себе як начальник з підлеглим. Така поведінка, здається, влаштовувала обох. Іващишин, зі свого боку, ніколи ні від кого не вимагав особливого ставлення до себе, а коли його, навіть щиро, називали сучасним класиком українського націоналізму, починав з недовірою ставитися до цієї людини. Для нього головним було інше: щоб не заважали робити те, що він задумав. Ніхто в університеті й не намагався стати йому на дорозі, хоча, звісно, опонентів, а то й ворогів у нього було чимало. Як подяка ректорові – Іващишин не втручався у внутрішньо-університетське життя, пов'язане насамперед з хабарництвом, віддаючи це на поталу правоохоронним органам, не висував своєї кандидатури на посаду декана філологічного факультету, чого, як вогню, боявся ректор. Кирило Іващишин розумів, що в результаті таємного голосування його й так не оберуть, навіть якщо говоритимуть в очі, що кращого декана не буде. Крім того, він цурався адміністративної роботи, справедливо вважаючи, що вона забиратиме його час, який би він міг віддати націоналістичним справам і літературознавчій діяльності. За великим рахунком, він вирішив не змінювати свого статус-кво з ректором, аж зовсім не ідеальним, але з яким йому вдалося знайти спільні точки дотику, і на виборах завжди голосував за нього, ще й інших щиро закликав робити це. Ще не знати, як би склалися стосунки з іншим чоловіком на посаді ректора. Не треба кращого, хай буде так, як є.
50
Іван Трохимович поволі усвідомлював, що, мабуть, погано знав як людину невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині. Коли дізнався, що той відпустив Олексія, тривожні думки завирували в його голові. Як так? Той бив і, можливо, вбивав людей, – і на волю? Але потім подумав, що в кінцевому результаті поступив би так само. Так, хлопець був футбольним фаном "Шахтаря", партизаном-ультрас. Але ж і українським патріотом. Бив і, можливо, вбивав тих росіян, які приїхали насаджувати в Україну "русскій мір". І чи не такі самі москалі зараз вбивають українців? З формальної точки зору, Олексій, можливо, і злочинець. Але його український патріотизм теж не викликає сумнівів. І якщо Україні зараз загрожує смертельна небезпека з боку Росії, то все-таки треба керуватися не законом, а патріотизмом. Було боляче це усвідомлювати, бо в попередньому житті керувався якраз законом. Проте війна робить необхідні акценти. Ні, він би так само випустив Олексія на волю, як це зробив невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині.
Втім, з роздратуванням, якого не міг приховати, почув звістку про те, що його безпосередньому начальникові присвоїли звання майора. Нічого собі! Виходило, що дочасно, бо ще недавно, як і він, ходив у капітанах. Але це, мабуть, аванс за майбутні подвиги. Трохи зігріло душу, коли невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині запропонував Іванові Трохимовичу стати його заступником. З'ясувалося, що вже є відповідний наказ, а капітана просто ставили перед фактом. Вдав із себе байдужого. Це було найкращою відповіддю в даній ситуації, хоча Іван Трохимович відчував, що змінює своє ставлення до невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині саме через волю для Олексія. Водночас починав усвідомлювати, що ніколи не помічав у собі прагнення до кар'єрного росту і підвищення у посаді. А коли невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині зауважив, що й Іванові Трохимовичу можуть присвоїти звання майора, внутрішньо зрадів, не показуючи цього на обличчі й не помічаючи оцього "можуть присвоїти".
Коли розповів своєму колишньому начальникові про майорство невисокого череваня з масивними окулярами на носі-картоплині і про те, що Олексій, партизан-ультрас із Донецька вже на волі, чомусь замовчуючи обіцянку йому теж мати велику зірочку на погонах замість чотирьох маленьких, той нічого не відповів, але дивився кудись у бік, напружено про щось думаючи. Іван Трохимович уже знав, що означає цей погляд.
51
Звичайно, Льоня помічав, що батько його дурить, ніби цілими днями не піднімається з постелі. Навіть за використаним туалетним папером можна було зрозуміти, що він ходить, а не лише лежить. Геть чисто втратив навички розвідника, яким був на фронті. Але коли одного разу Тіберій Германсдерфер не з'їв сніданок, що на кріслі біля його крісла поставив син, а потім упродовж дня не доторкнувся до їжі, це всерйоз стурбувало Льоню. Якщо раніше він не дуже придивлявся до батька, то тепер помітив, наскільки старим той став. Навіть неозброєним оком було видно, що життя ледь жевріє в ньому. Було взагалі дивно, як він вижив після побиття Льонею.
Звісно, Льоня хотів приховати сам факт побиття, тим більше, що синці на обличчі у батька поволі сходили. З іншого боку, він розумів, що потрібна бодай мінімальна медична допомога старому, аби ще хоч трохи продовжити йому життя. Якщо старий помре, брат із Польщі перестане фінансувати Льоню. Але до кінця дня Льоня так і не придумав, кому з місцевих лікарів міг би довіритися, щоб і рибку з'їсти, і черв'ячків із землі не викопувати. Найменше йому хотілося, щоби хтось здогадався про те, що він побив батька.
Вночі тато хрипів, а Сігма вила. Льоня декілька разів поставав перед його ліжком, і Тіберій Германсдерфер замовкав, ніби боявся, що син зараз висмикне подушку з-під голови і задушить його. Постоявши так декілька хвилин, Льоня лягав, а потім знову підходив до батькового ліжка, коли той починав хрипіти. Врешті-решт сон зморив Германсдерфера-молодшого.
Приснилася мама – та, яка народила його, але якої він не пам'ятав. Льоня все приставав до неї, намагаючись згадати, як її звали. Та сміялась, обличчя у неї виглядало безформенним, ніби не було ні очей, ні носа, ні рота. Мама сміялась і казала, щоби він запитав її ім'я в тієї мами, яку називав мамою. Було видно, що мовила вона це з образою. Мама втікала від нього, але не настільки, щоби він не міг її наздогнати. Непомітно для себе Льоня опинився на цвинтарі. Йому стало не по собі, коли він це зрозумів. Але то був якийсь незнайомий цвинтар. Ще у сні він почав розуміти, що це все-таки той цвинтар, на якому похована мама. Але, здається, він жодного разу не був на її могилі, хіба що хлопчиком, можливо, ходив сюди разом з батьком. Мама зупинилася біля однієї могили і сказала, що ось тут вона похована. Потім знову втікає від Льоні й ховається за надгробними пам'ятниками і великими хрестами, а коли він підходить до неї близько і простягає руку, щоб доторкнутися, стає невидимою. Врешті вона перестала з'являтися перед його очима. Він ще декілька разів покликав її, але у відповідь – тиша.
Сігма гавкнула під його вухом – і Льоня прокинувся. Сучка вдячно заметеляла хвостом, бо хотіла надвір. Але не вона зараз турбувала його. Він був вразливим до снів і серйозно вважав, що вони щось віщують. Тривалий час у нього в голові був подібний знаковий сон, він жив з ним, намагався розшифрувати. Але не завжди це виходило, бо внутрішньо розумів, що його пояснення не є бездоганним, завжди залишається щось незрозуміле, дуже важливе для нього. Минав час, і Льоня змушений був забути той чи інший сон. Йому здавалося, що всередині залишається внутрішня порожнеча від нерозшифрованого сну, яку вже ніколи нічим іншим не заповниш, і з цим слід змиритися.
Льоня згадав про батька і пішов до його кімнати. Сігма робила кола навколо господаря, метеляла хвостом, але він не звертав на неї жодної уваги. Йому здалося, що батько помер. Старий лежав із розплющеними очима й не ворушився. Втім, Льоня помітив, що груди у батька все-таки легко піднімались й опускались.
Він пішов вигулювати Сігму, але зробив це за скороченою програмою, від чого сучка залишилась явно незадоволеною. Але якщо ще вчора жив Сігмою, дослухався до кожної її думки, вичитуючи її з розумного погляду сучки, то тепер в одну мить збайдужів до неї. Навіщо йому Сігма, якщо батько помре, а брат перестане надсилати гроші?
Коли Льоня повернувся, батько лежав у такій же позі, ледь дихаючи. Вирішив не йти на роботу, тим паче, що мав комп'ютер вдома і міг виходити у світ широкий.
До обіду поза батька не змінилась. Льоня намагався щось заговорити, але той мовчав. Сігма затаїлась у кутку й не давала про себе знати, ніби й справді ще сердилася на господаря, який не дозволив їй довше погуляти. Всесвіт у мережі Інтернету був порожнім. Принаймні Льоня не помічав нічого такого, що могло би зацікавити його.
52
Віталіна нахилилася до Андрія Чернюка. Він був напівобернений до неї і відчув на плечі її тугі, мов налиті свинцем, груди. Здавалося, вона зараз обійме його й гаряче поцілує в губи – як тоді, колись, ще в минулому тисячолітті. Віталіна прошепотіла, що конференцію розпочали на п'ятнадцять хвилин швидше, бо хлопці з добровольчого батальйону "Правий сектор" зараз відправляються на фронт. Приїхали вшанувати пам'ять Кирила Іващишина. Схилившись, він дивився на її красиві ноги і кивнув головою, зрозумівши, що все-таки прийшов вчасно, а не запізнився. Тепер йому став зрозумілим і сенс промови ректора: перед очима бойових побратимів Кирила Іващишина той хотів виглядати мало не українським націоналістом. Ну, і прапор йому в руки!
Зрозумівши, що Андрій зараз знаходиться від неї занадто далеко і думками, і душею, Віталіна вирішила піти на штурм інших чоловіків.