Тягнибок попросив зателефонувати йому, як тільки він звільниться.
Після цієї телефонної розмови у кабінеті запанувала тиша. Відтак чоловічок у строгому костюмі сказав Олегу, що це, мабуть, не остання їхня зустріч, і взяв у нього підписку про невиїзд із Києва.
40
Борис ніяк не міг звикнути до того, що Дзвінка зникає на декілька днів, потім з'являється, поводить себе як ні в чому не бувало, може навіть покохатися з ним, щиро дивуючись, що в такого старого чоловіка все ще виходить, а потім знову без попередження кудись їде, лише телефонує, що її не буде. Навіть Миколка, малий, не дуже переймався тим, що мами часто не буває вдома, а для Бориса це було поза межами його розуміння. Мабуть, вже давно би кинув Дзвінку, якби не син. Можливо, вона бачила цю його любов до малого, тому могла сміливо залишати Миколку на чоловіка.
Відтак все йшло по колу. Дзвінка поверталася, замикалася в спальні, яку перетворила на художню майстерню, виходила лише в туалет, їла похапцем – і мазюкала черговий свій шедевр. У поглядах Бориса на її талант відбулися кардинальні зміни. Якщо раніше йому здавалося, що він розуміє написане Дзвінкою, – саме написане, а не намальоване, – то потім взагалі не міг второпати потаємний зміст, закладений в її картинах. Насамкінець вони стали сваритися, бо Борис відверто казав, що це не шедевр, а чергова мазанина, за яку він особисто не дав би ні копійки.
Дзвінка огризалась, плакала. Закінчувалося це бурхливим сексуальним примиренням. А потім – повторювалося все від самого початку.
Борис розумів, що йому залишилося не так вже й багато на цьому світі. Виходило на те, що він прив'язаний до Дзвінки видимими й невидимими путами. Його існування без неї вже було неможливим. Натомість Дзвінка жила своїм життям, незалежно від того, є поруч Борис, чи нема його. Це зараз. І після його смерті буде те ж саме. Навіть більше, бо руки у Дзвінки будуть розв'язаними. Дружина не дотримуватиметься навіть тих формальностей, які є нині.
Ця думка гнітила його. З одного боку, він хотів вирватися на волю, відчути себе незалежним хоч на старості років. Водночас розумів, що не зможе без Дзвінки прожити ні дня. Нехай вона десь волочиться, але він знає, що дружина обов'язково повернеться.
41
Коли Мирон казав Лесі, що його відправили на Донбас, але подалі від лінії вогню, то, звісно, лукавив. Та не лише тому, що не хотів, аби дружина і батьки переживали за нього. Підписав документ про нерозголошення таємниці.
На базі їх посилено тренували. Зброя, прийоми, вправи на витривалість, заняття з вимови. Мабуть, вже би ніхто не відрізнив хлопця із Дрогослава від донецького хулігана.
Звісно, всі здогадувалися, до чого їх готують, але навіть між собою про це не говорили.
Якось Мирона викликали до командира.
– Підеш на підпільну роботу в Донецьк?
Знак запитання наприкінці був малесеньким, і все радше скидалося на наказ.
Чесно кажучи, думав, що в складі бойової групи проникне в місто, буде щось підривати, вбивати затятих сепарів і їхніх російських покровителів, які розв'язали війну в Україні. А тут щось інакше. Тихо жити і не висовуватись.
І жодних контактів з рідними. Можливо, декілька місяців. А то й рік. Може, більше.
Якщо його викриють, ніхто визволяти не буде. Повинен померти смертю героя. Безіменного героя. Якщо зрадить – знайдуть і знищать. У них всюди свої люди.
Це вам не детективи читати. Штірліц відпочиває.
Мирон підписує всі необхідні документи. Ще вирішуватимуть, кого з групи відправити. Серце тьохкає. Командир уважно дивиться на нього.
42
Нарешті Іван Андрійович сказав те, що мав давно сказати. Вони створили Комітет порятунку України.
Генерал інфаркту розсміявся. Якщо скласти перші букви, то вийде КПУ. Комуністична партія України. Боже, навіть маскуватися не вміють ці вічно вчорашні. Як пароплав назвеш – так він тобі й попливе.
Іван Андрійович вдав, що не образився. Каже, що назву можна й змінити. Не в цьому суть. Головне, чим займатиметься організація. І хто в неї увійде – додає генерал інфаркту. Ним оволодіває азарт затятого гравця. Разом з тим йому стає весело, бо все видається несправжнім, а ця гра у підпільників – надуманою.
Іван Андрійович називає людей, які увійшли до складу Комітету порятунку України. Ці прізвища нічого не говорять генералові інфаркту. Прозвучало одне знайоме, але з'ясувалося, що це не той чоловік, про якого він подумав. Актор і письменник – чув про них. І кого вони будуть рятувати? І від кого?
Йому кажуть, що всіх прізвищ називати не можна, бо ці люди при посадах, і їм буде непереливки, якщо їх розсекретять. Але генерал інфаркту має бути впевнений, що мова йде про порядних і чесних людей, патріотів України.
Іван Андрійович іде йому назустріч і називає партію нових прізвищ. Щось у цьому списку багато колишніх силовиків. Комітет порятунку України хоче встановити військову диктатуру? Генерал інфаркту прямо запитує про це в Івана Андрійовича. Той відводить погляд і каже, що, мабуть, до цього справа не дійде, але час непевний, треба бути готовим до всього.
Іван Андрійович розуміє, що грайливий тон генерала інфаркту означає лише одне: він і не думає ставати членом Комітету порятунку України. Навіщо ж на нього було витрачено стільки часу? І внучку звільнено з полону в Криму. Іван Андрійович не каже цього генералові інфаркту, але його погляд й сталево-сірі очі видають колишнього кагебіста з головою.
Прощаючись, він каже, щоби генерал інфаркту подумав. Він зайде через декілька днів. Або ще краще – зателефонує. Генерал інфаркту думає, що більше він у своєму житті вже не побачить і не почує Івана Андрійовича. І на душі йому стає легше.
43
Дональд не прийшов ні увечері, ні наступного дня.
А через тиждень у них з'явився серйозний чоловік з папкою. Він показав посвідчення. Служба безпеки України. Майор.
Іршавець розповідав про Дональда усе, що знав, починаючи зі спільної армійської служби. І про те, як той врятував йому життя. І про те, як надсилав Дональдові щороку правдивий закарпатський коньяк. І про те, як Дональд несподівано з'явився у нього вдома.
Майор старанно все записував. Іршавець хотів запитати, хто ж такий насправді Дональд, але стримався.
Потім Іршавець уважно прочитав записане з його слів. У майора був м'який школярський каліграфічний почерк. Підписав усі листки.
Майор сказав, що коли Дональд з'явиться чи зателефонує, нехай негайно дадуть йому знати. І застеріг, що треба бути обережним.
Іршавець довго не міг заснути, здригаючись від кожного шарудіння. Здавалося, зараз Дональд залізе до нього і вб'є.
44
Здається, Дзвінка могла бути задоволена собою. Вона написала геніальну картину.
Звісно, їй було прикро, що Борис цього не розуміє й не поділяє її радості. Але ж коли виходила за нього заміж, розуміла, що він не художник, а проста смертна людина, так що зараз нічого нарікати.
Дрогослав тиснув на Дзвінку своєю сірятиною й провінційністю. Якби вона малювала це місто, то воно б і справді було в неї у суцільних сірих тонах. Тут віяло безнадійністю і смертю. Так завжди буває, коли нема майбутнього. Люди можуть пишатися своїм минулим, але коли нема майбутнього – це жахливо. Писати сірятину, в якої нема майбутнього, – це вбивати саму себе. Дзвінка могла піти на будь-які експерименти у власній творчості, але ставати самогубцею точно не хотіла.
Ось у Києві її б зрозуміли. Принаймні знайшлись би знаючі люди, які б оцінили геніальність цієї картини. Ну, і авторки також. У столиці теж було багато сірих тонів, але палітра, на відміну від Дрогослава, все ж видавалася багатобарвною. У Києві було набагато легше дихати. І простір для творчості був практично необмеженим. У Дрогославі ж, здавалося, небо тиснуло на тебе, готове розплющити у будь-яку мить.
Дзвінка з жахом думала, що вже ніколи не вирветься із Дрогослава до Києва чи до будь-якого іншого, але пристойного міста, а тому ця геніальна картина стане останньою в її доробку. А далі сірятина піде за сірятиною і сірятиною поганятиме, і художниця писатиме те, що до вподоби сірим людям.
Добре, що в неї хоч синочок є. Миколка – найгеніальніше її творіння.
45
Бути секретарем Дрогославської міської ради і не мати реальної влади – саме це найбільше його гнітило. Здавалося, цілком незалежний від міського голови, маєш вплив на депутатів, розв'язуєш проблеми, вирішуєш щось для себе. Але коли мова йшла про серйозні речі, всі ніби змовлялись, тупо дивилися на нього і безбарвно казали, що останнє слово в цій справі повинен сказати міський голова. Ну, якщо не казали, то давали зрозуміти.
Інколи секретареві міської ради здавалося, що всі здогадуються про його претензії стати міським головою і тихенько в душі посміюються: мовляв, ти що? Він сам заперечував, коли йому прямо про це казали чи бодай натякали на булаву в ратуші, віджартовувався, що й на цій посаді має багато роботи. Проте всі його думки були звернені на те, аби стати першим чоловіком у місті. Коли заходив до кабінету міського голови, серце його трепетало, уявляв себе в цьому кріслі. Знав, що керуватиме краще за цього … не знаходив слова, як назвати свого шефа. І команда в нього буде злагодженою. І справи в Дрогославі йтимуть краще.
Найбільше його гнітило, що за ці майже чотири роки не вдалося жодного разу бодай виконувати обов'язки міського голови. Коли той ішов у відпустку чи був на лікарняному, покладав цю місію на першого заступника. Той проводив наради, а секретар міської ради сидів поруч і ледве тамував образу – не лише на присутніх, які його недооцінюють, а на весь світ Божий.
Вдома теж мав проблеми. Насамперед з дружиною. Постійно сварилися. Ні з того, ні з сього. Добивало, що син, якому вже було двадцять п'ять, а ще не одружився і постійно вициганював у нього гроші, завжди ставав на бік мами. Сперечатися з ними не було змоги. Ніяк не міг второпати однієї простої істини: адже він завжди правий, а вони постійно роблять його винним. Замість того, щоб відпочити вдома від роботи, – навпаки, ще більше змучувався. Згадував ті блаженні дні, коли в нього була коханка. Здавалося, тоді жив у раю. Але коли живеш у раю, постійно нагадуй собі, що існує й пекло, до якого рано чи пізно можеш потрапити.
46
Віолетта не кохала свого чоловіка.