Встань, Тонечко, і прочитай голосно.
Нарешті Тоня встала і почала читати зовсім пошепки, потім насмілилася і середину прочитала голосно, а під кінець знову зніяковіла, ледве закінчила і швиденько сіла, опустивши голівку. Всі аплодували і кричали "браво".
— У неї ще є, як нас приймають у піонери,— писнула Надя.
— Як приймають у піонери? — спалахнула Маша.— Тоню, ти мусиш бути дисциплінованою піонеркою і слухати піонервожату. Наказую тобі негайно прочитати вірші!
— Та він коротенький! — спробувала заперечувати Тоня.
— Нічого, читай!
— Читай, читай, Тоню! — кричали діти.
Тоня встала і, серйозно дивлячись на свою піонервожату Машу, прочитала:
Всі піонери стали тут, Врочисто віддають салют. Одягнуть в цей чудовий час Червоні галстуки на нас. І я щаслива, що тепер Я також юний піонер! І хай у всьому-всьому світі Живуть такі ж щасливі діти!
Справді, це ж був чудовий час! Маша сяяла від щастя. "Яка я розумна,— подумала вона, — що не відмовилась, як деякі комсомольці з нашої групи, від піонерроботи і пішла саме в цей будинок. Таких дітей більше ніде нема!"
Катя виголосила тост, і всі пили виноградний сік і ситро за те, щоб Тоня була поетом.
— Добре? — підморгнула Катя Леночці.
— Чудово! — шепнула та. — Все в порядку.
Але й другу іменинницю не забували. Про неї кожному хотілося сказати: і дітям, і учителям з школи, і Маші! І навіть один з гостей, "садовий шеф" Петро Петрович, професор-академік, узяв слово і проголосив тост за юного мічурінця, майбутнього його помічника, який разом з молодим загоном лісоводів і садоводів прикрашатиме землю квітучими садами і зеленими лісами. Це він, звичайно, казав про Катю.
— От красиво сказав! — шепотіли діти.
— От наша Катя!
Катя сиділа обнявшися з Тонею, обидві червоні, зніяковілі і дуже щасливі.
Хіба це не були справжні, чудові іменини!
А по обіді танцювали, ставили шаради. І танкісти, і Петро Петрович, і вихователі, і вчителі з школи, і Галина Олексіївна теж танцювали і веселилися з дітьми.
Світланка заснула швидко.
— Шкода, що мама не приїхала і не бачила, як нас у піонери приймали! — сказала вона, коли Тоня укривала її, і тільки її білява голівка торкнулася подушки, як вії безсило опустилися, і за хвилину вона спала міцним сном.
А Тоня довго не могла заснути. Який хороший день був у неї! Коли б можна було, вона б встала і почала писати в новий зошит. Оповідання? Ні, цілу повість — не про ляльку Ясочку, а про одну дівчинку, як вона жила в дитбудинку і як її всі любили.
— Ти не спиш, Тонику? — почула вона. Це Леночка зайшла подивитись на Зіночку, а по дорозі на всіх її подруг. Так вона робила щовечора, і це не здивувало Тоню. Вона й гадки не мала, що сьогодні Леночка прийшла більше заради неї, а не заради сестрички.
— Усі сплять, а ти не спиш,— сказала вона, присідаючи на краєчок ліжка. — Ти не простудилася, бува, коли гостей проводжала?
— Ні, я просто не можу заснути.
— Весело було, правда? — спитала Леночка.
— Дуже весело. Ніколи мені так добре не було.
— Хочеться, щоб завжди так було в будинку — весело, дружньо. Мені тут всі як найрідніші,— сказала Леночка.
— І мені,— прошепотіла Тоня.
— А ти ж хочеш поїхати у Ленінград, до Світланиних батьків... Вона й забула про це. Але, справді, скільки вони мріяли про це з
Світланкою! Їй чомусь здавалося зовсім особливим щастям жити в родині, де є мама, тато... Навіть коли це Світланчині, а не її. Але ж останнім часом виявилося, що її дуже люблять тут — і Катя, і Леночка, і Зіна, і Ліна Павлівна, і Маша, і Марина Петрівна... усі... усі... Хіба легко кинути їх, і ще тепер, коли вона вже піонерка, коли у неї є вже свої доручення, свої обов'язки?
— Тонечко, — спитала ласкаво Лена, поклавши руку на плече дівчинки,— ти певна, що ти там будеш рідніша, ніж тут, і тебе там більше любитимуть?
Вона, Лена, ніби підслухала Тонині думки і продовжила їх. "Але ж Світланка поїде, як же вони будуть не разом?" — спробувала захиститися і від своїх думок і від Лениних запитань Тоня.
— А може, їм важко буде, щоб одразу дві дівчинки приїхали,— сказала Лена.— Адже ти велика вже, ти ж це розумієш. Це не дитячий будинок. А може, вони саму Світланку хочуть. І ти тут кинеш своїх, рідних, і поїдеш, власне, до чужих.
— Так Світланка їм же писала. Як же без Світланки?
Ні, справді, як же лишитися без Світланки? Хай Лена в усьому права, але як же без Світланки?
— Леночко, а як би ти? Ти б поїхала чи лишилася?
— Навіть коли б мене дуже просили, я б не поїхала,— твердо сказала Лена. — Я дома тут. Тут про мене Радянська влада піклується. І я кінчу школу, технікум і працюватиму, за все віддячу. А там би я наче в приймах була. Думала б, може, вони Світланку більше люблять. Вона ж все-таки рідна дочка. А тут усі ми рівні і рідні Марині Петрівні, Ліні Павлівні, Маші, усім. Ні, я нізащо не поїхала б!
— Може й мені не їхати? — спитала тихо Тоня.
— Ти сама вирішиш, коли вони покличуть,— сказала Леночка. — А зараз спи! Сьогодні такий хороший день, та я певна, в будинку далі буде все краще і краще. От Маша клопочеться, щоб піонерську кімнату влаштувати, гуртки як слід працюватимуть, ти в журнал вірші писатимеш... На добраніч, Тонько! — вона нагнулася і поцілувала Тоню, і Тоня притулилася до неї, рідної старшої сестри всіх дітей, як тулилася до неї ще в ті страшні далекі часи. І раптом відчула — їй дуже не хочеться, щоб щось змінилося.
Будинок, діти, старші дівчата, школа, піонерська дружина... Хай так буде ще довго, довго, аж поки вона виросте. От тільки як із Світланкою?
Світланка не знала, чи кинутись до мами, чи чемно привітатися. Вона дивилася то на Тоню, то на цю красиву жінку і розгублено блимала очима.
Вони з Тонею щойно повернулися з школи, і вже на вулиці їм назустріч бігли діти і кричали:
— Світланко, твоя мама приїхала!
І вони обидві побігли що є сили, але перед кабінетом Марини Петрівни пішли тихше... тихше... І тихенькі та смирні зайшли в кабінет.
— От вам і Світланка! — сказала Марина Петрівна. — Пізнаєте?
— Не пізнала б! — щиро сказала жінка і притягла до себе дочку. — Світланочко, от я й приїхала по тебе.
Вона ледве стримувала сльози, "мама Зося".
— А оце Тоня! — сказала Світланка.
— Здрастуй, Тонечко! — сказала Світланчина мама і поцілувала й Тоню.
— Тонечко, ходімо приготуємо кімнату нашій гості,— сказала Марина Петрівна. — Ми вас влаштуємо в кімнаті завпеда, ви, мабуть, стомилися з дороги. Ми зараз повернемося.
Тоня слухняно вийшла з нею за руку.
— Побіжи, Тонику, швидше до Олени Іванівни і скажи, щоб дала чисте простирадло, підодіяльник, наволочку, і принеси все це у кімнату Софії Миронівни. Треба ж усе гарно влаштувати.
Тоня швидко побігла. Звичайно, треба все гарно влаштувати!
Як добре, що Марина Петрівна так привітно приймає Світланчину маму. Так уже повелося в дитбудинку. Хто з батьків приїздить, той обов'язково поживе в будинку 2 — 3 дні, а то й цілий тиждень і розстається, наче близький родич. А яка красива мама Зося! Ще краща, ніж на картці! Тоня з особливою дбайливістю стеле їй постіль на дивані, приносить карафку з водою і горщечок квітів із зали.
— Можна? — питає вона Марину Петрівну.
— Ну, звичайно. А тепер ходімо запросимо пообідати.
Марина Петрівна хвилюється і за Тоню, і за Світланку, і... за цю красиву молоду жінку. Але дивно — найменше вона хвилюється за Тоню. Леночка і Катя розповіли їй про свої розмови з Тонею і про свої спостереження.
— От побачите, вона сама не схоче їхати! — переконано мовила Леночка.
— Але їй буде прикро, коли її не запросять,— суворо сказала Катя. Тоня теж схвильована. Вона дуже красива — Світланчина мама, і вона поцілувала й Тоню, але не так уявляла собі Тоня зустріч з "мамою". І вона така рада, що Марина Петрівна покликала її з собою і що доручила їй допомагати. Тоня раптом притуляється до руки Марини Петрівни, між плечем і ліктем, і їй стає затишно, тепло і спокійно, наче маленькій пташці під крилом матері. Марина Петрівна мовчки гладить темну, гладко зачесану голівку.
Тільки ж як без Світланки? Це ж буде зрада з її, Тониного, боку.
Раптом Марина Петрівна каже:
— Тонечко, Світланчина мати писала, якщо ти захочеш, вона поклопочеться, щоб тебе перевели до ленінградського дитячого будинку. І ти приходитимеш до них у гості, до Світланки.
Тоня здригається, якийсь час мовчить, а потім каже тихо:
— Ні, я хочу тут, дома лишитися.
Марина Петрівна міцно пригортає до себе дівчинку і каже:
— От і добре, рідна моя дитинко. Ходімо швидше, скажемо, щоб принесли сніданок, а то незручно примушувати гостю чекати до обіду.
А в кабінеті Світланка сидить на колінах у матері незвичайно серйозна і докладно, як доросла, розповідає про те, як їх прийняли у піонери, і через кожні два слова: "Ми з Тонею", "Я з Тонею", "А Тоня казала"...
Мати слухає тільки її голосок і наче нічого не розуміє. Час від часу вона витирає сльози, задає одні і ті ж питання по кілька разів.
— А ти добре вчишся?
— Еге, я ж кажу, в табелі у мене тільки дві четвірки, а у Тоні всі п'ятірки. У мене з арифметики і з англійської мови.
— Ти вже вчиш англійську мову? — дивується мати.
— Аякже! Я ж уже в третьому класі. Ми з Тонею з самого першого класу сидимо вдвох на парті. Нас хотіли розсадити, так я плакала, і нас не розсадили.
Світланка чомусь уникає в розмові слова "мама", але ось раптом несміливо каже:
— Мамо... — І Зося вся тремтить від хвилювання, почувши вперше це слово. — Мамо, а нам з Тонею треба повні квитки брати, чи можна один на двох?
— Які квитки? — не розуміє мати.
— Ну, на поїзд до Ленінграда?
— А-а,— червоніє мати,— ні, тобі досить півквитка.
— І Тоні півквитка. От і виходить цілий. Я ж їй казала, що нам одного квитка досить,— сміється Світланка.
— Ти дуже хочеш, щоб твоя подружка їхала до Ленінграда? Вона згодна, щоб її перевели в який-небудь ленінградський дитячий будинок? — питає мати, не знаючи, що листа Світланці прочитала сама Марина Петрівна без останніх слів.
— Чому в дитячий будинок? — не розуміє Світланка. — Вона ж поїде до нас, додому.
— Світланочко,— каже мати,— у нас дуже маленька квартирка, твоє ліжечко ми поставили поруч з ліжком твого маленького братика Світика.
— Та ми можемо вдвох спати! — заспокоює Світланка матір і сміється знову. Подумаєш, біда, спати вдвох з Тонею! — Коли чергові не бачать,— каже вона таємниче, — я завжди до Тоні в ліжко перелажу, особливо взимку.