Я ненавиділа роботу, я пальцем не кивнула, щоб мене перевели до іншого цеху, де було цікавіше.
Досить було глянути на тих жінок, що вісім годин стояли, штампуючи форми, послухати, про що вони говорять. Річ не у важкій роботі, а в тому, що кожну з цих жінок можна було замінити автоматом. І мене також. Мій приятель писав мені, риторично запитуючи: "Як може маленька дівчинка працювати на великому комуністичному заводі?" Ні, не може і не повинна.
Дорога до заводу була та сама: зарослий пустир з рештками бетону, тільки більше дерев. Брама і прохідна були цілі, а далі переді мною постав якийсь постчорнобильський пейзаж. Я врешті знайшла вхід і побачила цілу занедбану капличку. Її тоді не було, звичайно. А зараз вона вже нікому не була потрібна. Паперова ікона вицвіла, все припало пилом.
Коли ми поверталися з роботи, нас обшукували, чи не несемо крадений посуд. То були часи тотального дефіциту. Майже всі крали й виносили сервізи. Мені теж пропонували, але я відмовилась.
Завод був розібраний. Спершу все металеве, потім цегла. Я полазила трохи по руїнах адміністративного корпусу зі слідами перебування бомжів, і на повислих над прірвою сходах раптом відчула панічний страх, бо мені здалося, що хтось іде. Причулося. Знадвору будівля без даху виглядала так, ніби її пожерла гусінь. Як це буває з листям капусти. Всі інші будівлі майже зникли, тільки попереду був ще цілий склад, де порались робітники. Виявилось, вони теж виколупували блоки і цеглу. Буває, що це роблять алкаші за пляшку на замовлення добропорядних господарів, а буває отак цивілізовано. Чорт, я могла нарватися на мафіозі! В таких місцях, куди навіть в сонячну днину жодна нормальна людина не поткнеться, можна ховати все. Я вже надивилась бойовиків і трилерів, тому тихенько повернула назад. Власне територія нагадувала постіндустріальний парк, і було навіть приємно поміж високих дерев невідомої породи, а в траві сюрчали коники.
Мені було байдуже до заводу, але ті люди, що пропрацювали тут по двадцять років, воно їм боляче, бо вони стали гвинтиками цієї великої машини, котра обіцяла їм спокійну старість і відчуття заводського патріотизму Але вони не отримали нічого, тільки приниження. Хоча якби той патріотизм виявився справжнім, завод би працював і досі. Але гвинтики звикли, щоб за них усе вирішували. Пан Зенон недовго пробув при заводі, і не він його розвалив, а тому знайшов у собі силу бути громадянином Борислава.
Вокзал
Я ніколи не бачила залізничного вокзалу в Бориславі. Електричка до Дрогобича тоді ще не ходила. Її відновили в 90-х роках. В автобіографічному романі "Давно не кошерні" Клаудія Ердґайм описує вагон четвертого класу, в якому робітники з Дрогобича вранці набивались по саму зав’язку і так їхали 40 хвилин.
Я маю слабість до залізничних станцій, і пішла подивитись. Це було поруч, за невеликим пустирем, у якому знайшлася геть заросла травою колія, нею, мабуть, возили глину і готові вироби, до речі, не такі вже й погані, кращі, ніж ота китайська скломаса, що тріскається від гарячої води. Тільки бориславська кераміка була не дуже біла.
Будівля старого вокзалу з червоної почорнілої цегли всередині виглядала дуже моторошно. А може, то було депо, а не сама станція. З такої цегли будували колись Цитадель у Львові. Мені чомусь спала на думку фашистська катівня. Неподалік стояв новий станційний будиночок, який свідчив, що залізниця зі скрипом, але працює, що мене втішило після постіндустріального видовища фарфорового заводу. Біля вокзалу я натрапила на прегарні старі будинки, що стояли на пагорбі. Із садів скочувались яблука, все було темне. Сонце напевно зазирало до них вкрай рідко. Тут пахло вогкістю, гнилими плодами. Потріскані дерев’яні різьблені піддашки, ґанки, верхні поверхи з дерева, нижні з цегли. Тут мешкали не дуже багаті люди, дві чи три родини. На другий поверх вели круті сходи знадвору, і стелі в тих помешканнях були низькі, скошені, напівмансардні кімнати. Я була в такому домі лише раз, у квартирі нашої родички цьоці Юльки, і запам’ятала низьку стелю, що в кутку геть знижувалась, ідеально вишурувану підлогу, як то буває в помешканнях старших самотніх жінок. Там було затишно, як у скрині, тільки можна замкнутися ще зсередини.
Я могла тільки порадіти, що будинки ці ще живуть, хай дуже тихим життям, але дахи не протікають, шибки не розбиті, а в кімнатах пахне солодкавим, трохи стухлим запахом, до якого часом домішується оптимістичний запах пляцка з яблук.
Будинок на мості
Якби я тоді могла вибирати, де мені жити, то обрала би старий будинок і слухала б уночі, як гілля яблунь шкребе по даху. Але сестра знайшла мені квартиру на Мості, навпроти колишнього єврейського кагалу, у двоповерховій хрущовці на Крупської, 3. Там я вечорами приходила з другої зміни й писала свою першу справжню річ, повість "Діти". Тоді взимку Олег Микулич змусив мене зайти у під’їзд і показати квартиру, хоч мені так само було неприємно, як пану Зенону показувати фарфоровий завод.
Тепер я просто виконувала ритуал. Зайшла на подвір’я, сіла на лавку й посиділа. Мені весь час здавалось, що хтось визирне з вікна й почне верещати, щоб я забиралася геть. Позад мене буяли городи, що переходили у щось незрозуміле, бо зовсім близько були озокеритові шахти, покинуті й цілі. Тоді мене не цікавив озокерит й історія Борислава, справжня, а не комуністична. Я й гадки не мала, що ходитиму по Бориславу як мандрівник, з метою побороти в собі страх перед цим містом. На цій чи іншій лавці я сиділа взимку з мокрою головою, пізно ввечері, щоб померти. То була чорна зима мого життя. Волосся замерзло, але я не померла і навіть не захворіла.
Власне, тієї зими до мене прийшло перше моє творче видіння: сюжет повісті "Діти". Я хворіла на грип, була в Урожі, і побачила наче фільм — майбутню повість.
Втім, я навіть зараз не могла пробачити того, що зробив мені Борислав. Будемо вважати це випробуванням, нехай.
Мразниця
Борислав — це просто кілька сіл вкупі: Баня, Губичі, Мразниця і Тустановичі. Серед них Тустановичі найбільше схожі на село, правда, з ацетиленовим заводом, на якому моя сестра Марійка відпрацювала двадцять років у хімічній лабораторії. У неї є значно більше підстав не любити Борислава, ніж у мене, але вона ніколи про це не каже. І цей завод уже не існує.
Ще коли взимку ми стояли на горі, що впирається в алмазний завод, теж колишній, і ще страшніший ніж фарфоровий, пан Зенон показав мені пагорби Мразниці, всіяні віллами, і я дуже захотіла там побувати колись. З Мосту я пішла на Мразницю. Звісно, можна було поїхати, бо це кілометрів три чи більше, по дорозі на Східницю. Я пам’ятала дерев’яні градильні на Мразниці, навіть тоді вони мене вразили своєю нереальністю, як і ті качалки нафти, що здаються живими, які розташовані по всьому місту. Живі, бо вони рухаються не весь час, а періодично.
Градилень уже не було. Але я побачила повно цікавих місць. Тут уже починалися гори, а внизу я знайшла пожежну частину з вишкою, сади, склади, все ще давнє. В центрі Борислав виглядає жалюгідним з хрущовськими будинками, всілякими міськкомами, універмагом, але чим далі в гори, тим більше старих, з любов’ю збудованих будинків чи просто затишних хатинок. Я вийшла на гору, не знаю, як до цих будинків під’їжджають машини, і як їх не змило чи не знесло досі. Вони дуже масивні, з дерев’яними верандами, гострими дахами — сама добротність, жодної романтики, збудовані, напевно, у 20-30-х роках на нафтові гроші. Усе тут будувалось на нафтові гроші. То була, як не як, галицька Каліфорнія, де, крім нафти, видобували земляний віск — озокерит, де була своя біржа, і слава Борислава гриміла на всю Європу. Sic transit gloria mundi. Борислав — дуже гарна ілюстрація до цього вислову. Але принаймні є вже асфальт і тротуари, а не ялинові дошки, простелені по болоті. І от я сиділа під деревом і думала не про нафту і промислове значення Борислава, і навіть не про його славу. А про одного письменника з Борислава, про якого написав Станіслав Ніцея, автор книги про кресові міста — Борислав, Дрогобич, Трускавець. Людвік Буґно (1870—1922). Може, він десь тут і мешкав. Був він нафтовиком, може, майстром, поетом-самоуком, тримав удома бібліотеку, книжки з якої випозичав бажаючим. Він писав про те, що бачив, таку собі хроніку Борислава, не думаючи про славу. Мав просто потребу висловитись про те, що його боліло. Наприклад, про стосунки поляків та українців. Писав, а дурна ревнива жінка, з тих, що вічно гризуть своїх чоловіків, періодично палила його рукописи. Мар’ян Яхимович вберіг стос паперів у себе на стриху, і був єдиною людиною, яка залишила спогади про Людвіка. Їх потім опублікував Ярослав Івашкевич. А самого Людвіка Буґно ніхто не опублікував досі, хоча врятовані рукописи зараз зберігаються у Кракові в приватному архіві. Буґно помер, втопившись по-дурному в річці. Проламалась крига. Безталанне життя. Якби я прожила своє життя в Бориславі, може, воно закінчилось би так само. Коли працюєш робітником, не маєш освіти, зв’язків, і оточення ненавидить все, що має стосунок до творчості, так воно й закінчується. Мене досі мої родичі з Борислава питають, скільки я отримала за книгу, а не яку книгу я написала. І їм навіть на думку не спадає, що це некоректно. А якби я не видала книжки і продовжувала писати, то була б у їхніх очах жалюгідною невдахою.
Звісно, таке трапитися може скрізь, не тільки в Бориславі, але я відчула це на собі саме в Бориславі, і знаю, що ніколи б не могла тут написати того, що написала в Урожі та у Львові.
Отже, я сиділа на горі, дивилась на затінений бік Мразниці, де зрідка траплялись величезні вілли, але мені туди сьогодні вже не дійти. Внизу мене чекала колишня пересильна тюрма. Я навіть зазирнула у внутрішній двір, де, можливо, енкаведисти розстрілювали людей, але тепер це була територія складу. Розпачливе місце, в мене воно забрало останні сили. Я пішла назад і сіла на терасі якогось кафе, щоб випити кави. Поруч гуркотіли машини, летіла пилюка, але всередині кафе тхнуло кухнею, і там було ще гірше. Я зрозуміла одне — Борислав був там, де була нафта. Якби нафта була до Львова, то Борислав був би до самого Львова. А коли в 60-х роках нафту стало добувати невигідно, то Борислав уже не міг зменшитись, бо всі оті будинки на його пагорбах, гарні й бридкі, були все ще міцні й придатні для житла.
Десь через рік Олег запросив мене на презентацію фотоальбому про Борислав.