І сам живе, жінки не має, тільки ключницю.
Молодий солдатик так захопився оповіданням про попів, що забув своє питання.
— От бачиш,— перебив його оповідач,— а ти питаєш, чому попи ненавидять червоних. Вони бояться за свої маєтки так само, як і поміщики. ,
— А біла, чому біла? — спитав другий голос.
— Біла? Чому вона називається біла? їй-богу, не знаю. Може, того, що там усе офіцери та генерали, робочої людини не знайдеш. Панам, бачите, жаль, що їхнє минулося, от вони й воюють. А "білі" — це від білих рук, не інакше,— закінчив оповідач.
— А у махновців були? — спитав незнайомий голос.
— Був і у Махна.
— Який же він? — спитав знайомий голос першого солдата.
Бачачи велике зацікавлення слухачів, оповідач почав поволі, смакуючи кожну фразу:
— Він сам, можна сказати, з вигляду ніякий: маленький, з довгим, як у російського попа, волоссям, худорлявий, ходить у чорному, підперезаний військовим ременем, за поясом — два револьвери, чоботи носить зі шпорами, голос тонкий, як у баби. Отакий Махно. Я його бачив так близько, як вас бачу, і говорив з ним.
— Він якої нації? — спитав хтось.
— Українець, з Катеринославщини, з села Гуляй-поле.
— Звідки він узявся?
— Він, кажуть, ще в першу революцію палив поміщицькі фільварки, грабував багачів, розбивав каси. Тоді він мав невеличку ватагу. Одного разу його продали його ж товариші і він потрапив на каторгу, де просидів дванадцять літ, аж до революції. Повернувшись у своє Гуляйполе, знов зібрав гультіпак і тепер воює на всі боки: і з червоними, і з синьо-жовтими. Вся його армія на конях і тачанках.
— Що воно таке?
— Тачанки? Це повозка на ресорах і кованих колесах. На тих тачанках на передках у махновців звичайно написано: "Не втечеш!", а на задку: "Не здогониш!"
Розмову перервав провідник, що прийшов перемінити свічку, яка зовсім опливла і от-от мала погаснути. У вагоні стало світліше.
— А які вони, ті жовто-блакитні? — спитав той же молодий голос, як тільки вийшов провідник.
Микола зацікавився, обернувся лицем до групки, що оточила оповідача, і почав ще уважніше прислухатись до розмови. Оповідав чоловік в солдатській шинелі, високого росту, з невеличкими, хитрувато примруженими очима, з вусами, по-запорозьки опущеними вниз. Солдат, що запитував, сидів поруч і не спускав очей з оповідача. Це був безвусий юнак невисокого росту, худий, у великій, з чужого плеча, старенькій австрійській шинелі. Якраз, коли Микола повернувся, оповідач замовк.
— Які ті, жовто-блакитні? — допитувався юнак. Оповідач стрепенувся.
— Про них нема чого доброго казати,— махнув він безнадійно рукою.
— Чому? — не вгавав юнак.
— Так.
— Чому?
— Несурйозне військо. Прямо сказати — грабіжницьке. Грабить єврейські крамниці, не щадить і своїх земляків. І набрано чортзна з яких людей. В ньому знайдеш яку хочеш націю, і ніхто до пуття не знає, чого хоче і за що воює.
— Чого ж це так? Оповідач задумався.
— Не знаю, як тобі пояснити, щоб ти зрозумів,— почав він по хвилині.— Бачиш, білі воюють за землі, що в них відібрали, за свої старі права панування над народом. Чорні, чи пак махновці, б'ються за якусь анархію. Не відаю твердо, що воно таке, бо не можу зрозуміти, щоб безладдя, якого вони прагнуть і до якого рвуться, було "матір'ю порядку", що ніби має запанувати в їхній анархічній державі. А жовто-блакитні за свою Україну.
— Яку це "свою"? — здивувався юнак. — Хіба може бути ще якась Україна?
Оповідач усміхнувся.
— А ти добре уявляєш Україну? — спитав він у свою чергу. г^
— Уявляю.
— Як?
— Ну, так, як Австрію, щоб тільки, як там німецьке і польське, у нас усе було українське. Щоб і військо, і гроші...
— Щоб і поміщики були українські? — спитав оповідач.
Юнак завагався.
— Поміщиків не треба,— сказав різко.
— А землю куди?
— Землю — селянам.
— А заводи, фабрики? Юнак не знав, що сказати.
— Бачиш, і ти не можеш уявити собі майбутньої України, — промовив оповідач.
— Скажіть, дядю, коли знаєте! — просив юнак. Старий солдат, може, й відповів би, але побачив, що
своїми розмовами звернув на себе увагу майже половини вагона, особливо польового жандарма, що пильно до цієї розмови прислухався, і замовк. Йому не хотілося більше говорити на цю тему, хоч.вона була надзвичайно цікава і слухачі, то один, то другий, весь час підбивали його на розмову.
Микола прослухав оповідання солдата і засумував. "Невже це все так?" — думав він.
Колись у дитинстві, переглядаючи ілюстрації до "Гайдамаків" Шевченка, він по-своєму, по-дитячому мріяв про створення війська на Україні великій
Він пригадує, як потім, через кілька років, Мороз Микола, колишній учитель, розповідав йому про героїчну історію українського народу, про війни з поляками, з татарами, про Хмельницького та інших ватажків, що боролись за волю його народу, за волю його пригнобленої вітчизни, від якої він з частиною народу був відірваний, відгороджений Збручем — маленькою річечкою, але він з дитинства любив ту далеку вітчизну і з нею ніколи не поривав духовного зв'язку. І нарешті, вже дорослий, він хоч і інакше, але не переставав мріяти про щасливу Україну, про її рівноправне місце серед усіх народів світу.
Знайомство з Лебеденком не змінило його мрії, одначе показало інший шлях до визволення, а шлях цей мав бути через возз'єднання всіх земель українських і союз з російським народом. Микола знав, що на Україні є зараз уже уряд, який підписав навіть договір з Німеччиною, але це не те, про що він мріяв. Він знав, що народ не підтримує цей уряд. Найкращий доказ того — військо, про яке розповідав солдат, цей безідейний набрід, який рано чи пізно мусив згинути. У серце хлопця щораз глибше закрадався смуток. Річка Збруч і дальше ділила Україну на дві нерівні частини, і та, менша частина, на якій він жив, таки повернула до Австрії, яку він їхав боронити. І від кого? Від його ж рідних братів, що жили за Збручем, від Лебеденка, його першого учителя, що відкрив йому очі на світ, якого він не знав і не догадувався про його існування.
"Чого я його не послухав і не пішов за ним? — думав Микола.— Жаль було покидати батьків, рідну хату? А зараз хіба не покинув?"
Микола полинув думками у край за Збручем, куди пішов Лебеденко і Дума Іван, у край, хоч не бачений у житті ні разу, але улюблений з дитинства, край чарівний, казковий, у славну Україну, "де лани широкополі, і Дніпро, і кручі", в край, який терзали тепер чорні банди, розпинали війська Центральної ради — погромники в опереткових костюмах, грабували орди білих під командою поміщиків-генералів, які не визнавали за нею права на існування.
— Про що ви все думаєте? — спитав раптом сусід із трьома зірками, що вже кілька хвилин, як прокинувся і тихо стежив збоку за Миколою.
— Та так, про різне,— стрепенувся Микола.
— За домом тужите?
— Тужу, звичайно, бо хто знає, чи вернуся коли-небудь.
— Вернетесь. Поки вас обрихтують1, війна скінчиться.
— Ви так думаєте?
— Певний, що так буде.
— А я, на жаль, не певний, — сказав сумно Микола.— Ви знаєте, що в Росії діється?
— Чув.
— І що?
— Нічого, то ж у Росії... А що там робиться — нас не обходить.
— Обходить, і дуже обходить.
— Чому?
— Та дуже просто. Від Росії до нас недалеко.
— Думаєте, зараза і до нас перекинеться?
— Не знаю, що ви називаєте заразою, але...— він знизив голос до шепоту,— революція буде і в нас.
На обличчі сусіда вималювалось враз здивування і навіть переляк.
Від німецького слова abrichten — муштрувати.
— Ви, молодий чоловіче, не кажіть цього нікому,-^ промовив він.— За ці слова, коли б учув жандарм, вас можуть зразу запроторити в таке місце, звідки дуже важко вийти. Не забувайте, що зараз воєнний час.
Микола подякував за пересторогу. Більше розмов вза^ галі не було. Під'їжджали до Кракова, а там була пере1 садка на поїзд, що йшов до Бєльська, польського міста, яке називалось по-німецьки Біліц.
14
Приблизно в той самий час, коли Микола під'їжджав до Бєльська, Іван Дума добирався до Харкова. Як тільки австрійці почали наближатись до кордону, він залишив село, батьків і, незважаючи на їх протести, подався на схід, де у муках народжувався новий день, де вже жили нові ідеали, що згодом мали покорити увесь світ. Супутником йому був солдат-більшовик Кущ Андрій.
Перейшовши Збруч, Іван перший раз ступив на землю, про яку знав тільки з книжок, яку навчився любити, прочитавши Шевченкового "Кобзаря". Він пригадує, як читали вони його з Миколою. "Кобзар" був Миколин, і той знав його краще, а крім того, Микола мав ще ілюстрації до "Гайдамаків". Читаючи поему і дивлячись на ілюстрації, вони линули думками в цю чудову країну, проходили тими місцями, якими мандрував сирота Ярема, де Гонта з Залізняком панів карали, носились на крилах фантазії з козаками по безкраїх степах, бились з татарами і турками за волю народу, за свою країну, за віру православну. Правда, з тою вірою православною у них завжди були непорозуміння. їх учили з дитинства, що вони уніати, що зверхником над ними на землі є папа римський і що тільки ця віра є правдива, а всі інші не угодні богу.
Хлопці трохи жаліли козаків, що воюють за не зовсім повноцінну віру, проте всі симпатії були на їхнім боці, бо любов до вітчизни вони ставили вище любові до бога, якого, як звичайно, діти хоч і не дуже боялись, але все ж трохи побоювались.
Правобережну Україну від Збруча до Дніпра пройшли пішки. Іван Дума радів, що довелось іти пішки. Не раз вони з Миколою ще хлопчиками мріяли про піші походи по Україні. І зараз здійснилася мрія, він ішов, шкода, що не з Миколою, але йшов, і серце наповнювалось радістю. Все його радувало: і широкі шляхи, невидані досі,— пригадав "Видно шляхи полтавськії",— і багаті чорні землі, широкі поля, степи безкраї і древні могили на них, пестили очі гаї, ліси і переліски, тішили великі села, дзвеніла музикою якась особлива українська мова, вражали могутні ріки: Південний Буг і Дніпро. З поїзда усього цього не побачив би, поїздом їхати було важко і небезпечно: на залізницях не було порядку, поїзди сходили з рейок, а ще страшніше було те, що на Україні в ті часи боролись за владу, крім Центральної ради, Махна і білих, багато різних отаманів, які розпинали Україну, грабували її і нищили всіма способами.
На півночі України уже тоді діяли місцеві загони Червоної Армії, яким, разом з прибулими частинами Червоної Армїі, довелось потім воювати з усіма цими ворогами.
Подорожні видавали себе за військовополонених, що вертали з полону, а де за дезертирів, яким набридла війна і вони кинули зброю, щоб вернутися до плуга.