Куди він поспішає? — До моря. Як умиватися морською водою, — кращаєш. Я все ж думаю вас причарувати. — І Мар’яна сама не сподівалась, що отаке може сказати: — Я вже причарована!
Віктор з довгими віями низько-низько схиляє голову, від соромливости.
— Ні, не ви мене причарували,— похопилася Мар’яна.
Віктор від несподіванки випростовується, обшарює очима узбережжя, парк, алеї, веранду, всіх чоловіків оглядає, розчаровано питає:
— Хотів би я знати, хто той, котрий вас причарував.
Мар’яна міняє тон.
— Правду сказати, мені тут ніхто не подобався.
І ще раз міняє тон.
— Мені тут подобались одні руки.
— Що ж то за руки такі? Мускулясті, робочі руки, чи може аристократичні такі? Покажіть мені їх власника!
— Нащо вам? Ці руки я побачила з самого початку, а потім їх не помічала, може відчувала…
— Ой, лишечко! Що ви, Льолю, скажете на таку глибоку філософію? — Віктор особливо тисне руку задавленій кудись Льолі.
Льоля філософії не любить. Вона он здалеку побачила групу волейболістів і, як не помиляється, Ваня там.
Азмекей-марієць у цю хвилину каже:
— Заходив я до Наталії Федорівни. Хворіє.
— Треба буде зайти до неї.
— Хто це — Наталія Федорівна? — цікавиться Мар’яна.
— Одна жінка.
— А, це та бльондинка?
Віктора рятують дзвінки на вечерю. Мар’яна може, і не довідавшись, хто це Наталія Федорівна, сидіти тут ось із морем та зорями, коли всі між собою компанують, змовляються на вино, гру… Їйбогу, в неї серце зараз розірветься від заздрощів, жалю! Це просто лихо, що нема в неї ніякого гріха, ніякої вади! Хоч би п’яницею стати! А то — сама нудьга. Від неї — самопоглиблення, явища розкривають природний свій зміст.
От хоч би й ця заздрість. Негарна риса, а вона ж — побічна дочка почуття справедливости. Мар’яна хоче того, що дано всім, їй жаль, чому й вона не має того, що правом існування їй належить. Це, іншими словами, почуття втраченої рівности, однакової долі, одности. Чому ж заздрість — вада? Не гріх це. Хоч має Мар’яна заздрість, а гріха таки не має.
До цього тільки в нудьзі можна додуматися. Бо й сама нудьга — неґатив бажання бути скрізь, у всьому. Це — нерв втраченої вічности, що живе в людині, хоч від самої вічности одиниця людська відрізана. Це — перестояна, запліснявіла туга за людьми її звучання.
Виходить, що нудьга замінила Мар’яні наркотики, алькоголь і гріх. Себто гріхом, отією неузаконеною пристрастю, стала нудьга?
XX
Вони її починають дратувати. Всьому світові чомусь до Мар’яни діло. Всіх їх дивує її поведінка.
Льолині приятелі, всі семеро, раптом виявили до неї цікавість неабияку і кожен уже збирається її "развращать".
— Тут щось не в порядку! Як можна? Молода жінка, стільки гарних хлопців — і пропадає талант.
— Який талант? — дивується Мар’яна. — Якраз я не маю цього таланту.
— Льолю, ти не образишся? Ми присудили вам, Мар’яно, першість серед усіх наших жінок. Їйбогу! Ви — скульптурне божество.
Мар’яну вони цим не здивували, новини ніякої не сказали. Вона це давно знає, завжди читає це в очах зустрічних, ненароком озираючись. Хтозна, може тому вона й хоче відчувати себе божеством, що на зразок богині збудована?
— Ну і що ж?
— Ах, шкода! Якби вас ще ефектно вбрати! Всі чоловіки попадали б…
Так, фантя ніколи не ставало її культом. Навпаки, воно офірувало себе на користь її інших зацікавлень. З жалем, що не може носити свого найкращого убрання, Мар’яна каже тільки частину думки:
— Найкраща моя одежа — бронзова засмага.
— А-а-а! То ви ще не зовсім пропаща! — зрадів "хор П’ятніцкого". — Надійтесь на нас, як на камінну гору. Будьте певні, до кінця сезону ми вас перевиховаємо!
— Ви тільки тримайтесь нас!
— Я це беру на себе!
— Не ловіть тільки ґав!
— "Ківнуть, моргнуть два раза — будете імєть раба!"
— Ми ще з вас зробимо людину! Льолю, дай губну помаду, ми зараз їй намалюємо уста. Що це за жінка, — з ненамальованими устами?
Цікаво… Ця банда навіть не питає її, чи хоче вона мати "раба", хоч одного такого бевзня.
Банда вже пішла, залишивши Ваню для "ідейної обробки". Ваня наступав за допомогою Льолі, він хотів знати, чому це всі, як тільки приїхали, зразу розглянулися за парою, а вона сама нудьгує, дорогий час марно втрачає. Треба заповнювати своє життя, жити "с треском"!
Мар’яна згодна з Ванею, але чому Ваня не хоче згодитися з Мар’яною, що в кожного свій "трєск" є?
— Ну, чого отак сидіти самій, киснути? Як ви можете? — жалів Ваня. — Признайтесь, чи ви хоч раз колинебудь у житті були закохані? Ви ж — риба! Мабуть, ви не були в "світі", тому така недотика. Або пережили нещасне кохання… — Ваня метикував на всі боки.
— Може й так… — Мар’яні вже надокучила ця довга нотація, треба вже затвердити їм приступний варіянт, щоб дали їй спокій.
Але це тільки піддало Вані охоти.
— Як? І дуже приймали до серця? Льолю, скажи їй що!
Льоля теж каже, що нічого не треба приймати до серця. Не можна так: спізнати життя й зостатися святою. Треба впасти, щоб усе знати.
Як Мар’яна не гнала таку концепцію "московської золотої молоді", але від цих Ваніних слів вона сама собі здалася нікчемною. Нічого вона не досягла, а з таким життям і не досягне. Вона живе, як трава, не має "романів", не грає ні в що, не п’є… І коли за людиною не бачать ніяких слабостей, то приписують якісь таємні. Всім підозріло.
І якщо правда, що без такого "треску", без таких падінь людина нічого не зробить, то гірко-гірко стає Мар’яні. Нінащо й курорти, нінащо це море, нінащо здоров’я. Невже, щоб здобутися на велике, так залежна людина від психологічних гальм? Ці гальма тримають її в обручах, не допускають до еротичних, їм звичних, проявів, а без еротичних проявів нема творчого здійснення, — така їх концепція. Петля якась, самогубство!
І як на горе, нема нікого співзвучного. "Московська золота молодь" з Льолею разом має твердо окреслену лінію: лови життя, курорт для того, щоб "отдаваться і брать".
Голо і просто!
XXI
— Добре, я вам принесу ту книжку, — обіцяє Мар’яні Віктор.
І знову в центрі уваги Льоля. В останні часи Льоля стала предметом цікавости, натяків, — вона цвіте від того. То її атмосфера — почувати себе курортною левицею. Боже мій, кожен раз на курорті вона знаменито заповнює свій час. — А чоловік? — О, Чоловік теж прекрасно себе десь почуває! — А не ревнує? — О, ні!
І за годину по обіді, після мертвої години, Мар’яна помічає: чогось проходить біля їх вікна Віктор, косим кінським поглядом зорить. Іще один Льолин поклонник?
Дивна, Мар’яні незрозуміла поведінка. Зневажливо про Льолю, а сам уперто, настирливо її домагається. Сам дуже вдумливий, повний самоповаги, а так невідповідно поводиться. Не поважає, а домагається. Оті погляди за обідом… І якась таємнича бльондинка, що ніби вже поїхала…
Льоля вже рознюхала, що він має жінку, значно старшу за нього — такий гарний! Якась помогла йому вчитися, він оженився. А дітей нема. І що, вірний Віктор не хоче, щоб жінка могла йому докорити? Льоля не залишить йому мук сумління й почуття зради?
Мар’яна думає, що Віктор все ж занадто обережний, своєї тіні боїться. Якби це була Льоля, а не Мар’яна, Віктор не зробив би такого ненавмисного жесту, — що він може означати? Виходив з алеї, побачив Мар’яну, саму на лавочці. Перший рух — підійти, а другий — стриматися, театрально розкланятися, повернути в другий бік алеї. Мар’яна — не Льоля, до неї вже ніхто не підходить. Навіть "хор П’ятніцкого" махнув на неї рукою, побачили всі, що Мар’яна безнадійна. Вона може задовольнятися тільки ролею відскочного трампліну для інших. Так воно виглядає.
От хоч би та розмова, для Льолі відновлена. Якось вони знову втрьох сиділи, Льоля відбилася від Вані… Віктор не забув, питається:
— То скажіть, що ото ви мені колись за руки-ноги торочили?
— Мені здається, що тоді говорилося за чиїсь вії…
— Льоля трохи переплутала, але то байдуже.
— Я говорила тільки за руки… — Мар’яна розсіяна. — Так, є тут такі руки…
— Я хочу йти цими днями на водоспад Кадик-Ой. Запрошую вас, — обох, звичайно.
— А ваше почуття обов’язку? — нагадує Мар’яна. Кожен раз, коли Вікторові говорять про обов’язок, він виправдується:
— Бльондинка подобалась мені тільки зовні. А так, — підкреслив він безособово, — не подобалася. Це не мій жанр.
— Гм, гм… Так ми вам і повірили! — хитрющо заскалює око Льоля.
— Тут… мій жанр, — Віктор пристукує свої слова рукою по спинці ослону. — Але що вийшло так, а не інакше, я не винен.
— Хто це? Хто — тут? — питає Мар’яна, переводячи погляд то на руку, то на обличчя Вікторове. — Льоля чи я?
Віктор оторопів трохи й пошукав слова.
— Наталія Федорівна.
Вже Мар’яна знає Наталію Федорівну. Це старенька, що цікавиться колекцією камінців і більш нічим.
— Так, Наталія Федорівна мені подобається, — загадково всміхається Віктор. — Оце й усе.
А того ще не знає Віктор, що Льоля й Ваня вже остаточно відбилися від компанії, і Мар’яна навіть не чує, коли Льоля повертається. Чи може він занадто добре знає? Може той Льолин успіх і йому заморочив голову? Це і є той жанр, що найбільше подобається їм усім? Жінки дивляться на Льолю з глухим осудом і ворожнечею, зате чоловіки — з загальний захопленням. Просто таки з піднесенням. Всі заворушилися, як рій бджіл. Всякий думає: "Ах, чому не я?" Всяка думає: "Я — не така!".
XXII
— А де наша сусідка? — питається за сніданком марієць Азмекей у Мар’яни.
— Вона себе зле почуває…
— Після бурхливої ночі? — перепитує Азмекей.
— Мені здається, ви заздрите? — підсміхнувся Віктор.
— Коли хочете знати, — я обурений! Яка мораль цих жінок, що приїжджають на курорт і другого дня зраджують своїх чоловіків?
Як вони всі помітили? Правда, схоже на те, що вони вгадали, — але які ознаки? Зміна в поводженні? Жінки? Чи чоловіка? Він ходить щасливий, тріюмфальний. Вона — трохи розгублена. За природою — все йшло правильно. Але людські приписи? Ваня на приписи не вважає. А Льоля?
Мар’яна пошукала таки відповіді, поки її знайшла.
— Я не думаю, щоб зраджувала, — врешті, каже вона.
— Як? Льоля і Ваня — не зрада? — Азмекей такого вже від Мар’яни не чекав.
— Ні, вона за два тижні вернеться до чоловіка, і Ваня йде в небуття. Це, як у австралійських племен. В них є постійні подружжя, а крім того, кожна одружена жінка має любаса й кожний одружений чоловік ще й любку. В якісь певні періоди їхні старости, чародії і маги, перепаровують цих тимчасових за встановленими традицією шлюбними клясами.