Він зрозумів задум творця. Серце — символ служіння людям, чаша — символ Синте-зу, Знання, Безмежності. Всі сили серця, розуму — для Людства. Ось про що говорить творець статуї.
Космонавт насилу одірвався від споглядання, рушив до дверей. На стіні побачив невеличку табличку з написом: ІНСТИТУТ ДУМКИ.
Він ступив у коридор. Ввійшов до широкого приміщення. Стіни випромінювали м’яке сяйво. В овальні вікна привітно заглядали ялини.
Буревій пройшов по пухкому килиму. Оглянувся. Жодної душі. Йому це здалося дивним після шумливих аудиторій Космошколи, після ураганних стартів космічних ракет, після нестримних суперечок "космачів".
Та ось він перед дверима. Вони нечутно відкриваються. Космонавт ввійшов туди і зупинився, вражений. На нього дивилася молода жінка. Це була вона. Та, яка з’явилася йому на далекому Плутоні. Та, яка попередила його і врятувала від смерті. Тільки там вона була містичною, примарною, нереальною, а тут — зовсім інша.
Вона схожа на статую, поставлену при вході. Така ж ніжна, тендітна, дивна. Навіть одягнена в довгу лі-лову сукню. Великі темні очі з-під чорних вій дивляться на Буревія запитливо і тривожно. Він бачить лише ці очі на блідому обличчі. "Прекрасна яка", — подумав він.
— Прекрасна яка, — діловито повторив чийсь голос збоку. Буревій отетерів від несподіванки. Хтось за-сміявся дружньо.
Дівчина почервоніла.
До космонавта підійшов Багрян — він з’явився зовсім несподівано з-за спини, жартома сказав:
— У нас навіть думати треба обережно. Не варто жінкам одразу говорити компліменти. Апаратура запи-сує, потім зміните свої думки — буде конфуз. А втім, гадаю, щодо Ріони зміни думок не буде!
— Багряне, — благально промовила дівчина.
— Мовчу. Знайомтеся. Буревій. А це Ріона. Та ви вже знайомі без мене. Серед снігів Плутона зустрілися. Пробачте, Буревію, що ми не зустріли вас. Проводимо важливі експерименти. Я теж покину вас. Залишається тільки Ріона. Але саме вона й потрібна. "Важка артилерія", як казали наші мілітаристичні предки. Ми її пускає-мо, щоб завоювати вас.
— Багрян…
— Мовчу, мовчу, — блимнув на дівчину веселим оком учений. — Але я нітрохи не перебільшую. Ріона — ентузіаст парапсихології та її нових відділів. Вона вам про все розповість. Ріоно, доручаю вам цього хлопчи-ка. Опрацюйте його. Ну-ну, не хмуртеся, вам не личить. Я звільняю вас до вечора. Гуляйте, розповідайте, сперечайтесь. Але пам’ятайте, участь Буревія в нашій роботі — першорядне завдання.
Багрян похапцем зиркнув на хронометр, махнув рукою і зник.
Буревій несміливо поглянув на дівчину. Йому ніяково було зустрітися з нею поглядом після того, як про-звучали його думки. А як вона сприйняла їх?
Він важко зітхнув. Це важче, ніж вести квантовий корабель. Поглянув прямо їй в очі. Вона дивилася три-вожно і дружньо. Подала вузьку руку з довгими музикальними пальцями. Він взяв її в свою широку долоню, легенько потиснув. Гарячий струмінь пройшов по руках, проник до серця. Вона заплющила очі. Забрала руку назад. Потім знову подивилась на нього. Щоки її поблідли. Вона тихо сказала:
— Ходімо в гори. Я покажу вам свої улюблені місця. Вам сподобається у нас. Ви будете працювати в нас. Я це знаю.
— Я теж знаю, — зачаровано сказав Буревій.
ПРОМЕНІ СЕРЦЯ
Вона йшла по гірській стежині повільно, легко. Ніби пливла. Мимо нагромаджених над головами скель. Мимо багатовікових деодарів, ялин. Мимо бурхливих потоків, які то з’являлись поряд із стежиною, то знову зміїлися десь в ущелинах.
Буревію ввижалося, що вона не звичайна людина, жінка, з якою він тільки що познайомився, що вона не-віддільна від усього того, що нині оточує його. Від гір, струмків, дерев і хмар, від великої тиші, яка оновила цей край таємниці. І від нього — Буревія. Ось він іде за нею. І не міг би не йти. Запитував сам себе в серці — чи можна було б тепер робити щось інше, саме тепер, у цю хвилину? Вести корабель, сперечатися з друзями, сиді-ти в Космошколі, купатися в океані? "Ні, ні, ні", — співало серце. Все те і багато іншого — може бути й не бу-ти. Не одне — так інше. А вона — єдина. Вона — це він. Вона — це подих, плин крові в тілі, промені світла, шелест листя на деревах, чистота білосніжних вершин…
Розум втручався, зупиняв урочисту мелодію серця, іронізував. Зачекай, не поспішай. Негарно, неетично. Побачив гарну дівчину — і одразу закохався, забувши про все. А приїхав же для справи. Забуто не лише Кос-мос, а й те, що він повинен узнати тут.
Він одмахнувся від тих думок. Вони були звичайними, буденними, банальними. До чого тут мудрість і логіка, справи і обов’язок. Мовчи, іди за нею, простягни їй до серця срібну нитку єднання від власного серця. І коли зростуться два серця в одне — путь буде єдиною. Чи Космос, чи Земля, чи горе, чи радість — не матиме ніякого значення. Все у всьому — буде їхнім життям.
Ріона зрідка оглядалась. Ясні блискавиці з чорних очей обпікали Буревія. Дивна тривожна посмішка роз-квітала на їхніх обличчях і згасала. І знову дівчина пливла вперед, по гірській стежині. А він мовчазно супрово-джував її.
Вона зупинилася біля водоспаду. Гімалайські деодари стрімко піднялися в небо, створюючи подобу каз-кового палацу. В просвітах між ними біліли високі вершини, вгорі палац прикривало куполом небо — темно-блакитне, спокійне. Водоспад натягнув прозорі ниті між скелями, невидимий музикант торкався тих струн па-льцями, грав ледь чутну, чарівливу мелодію вічності.
Ріона схилилася, почала збирати сухі гілочки. Він зрозумів її без слів, почав допомагати. Скоро вони на-збирали цілу гору хмизу. Дівчина вказала місце біля самого водоспаду. Буревій склав багаття і запалив.
Вогонь весело заскакав по сухому гіллі. Вони сіли на широкі плескаті каміння. їх розділяло багаття. Вони дивилися в огонь, зрідка одне на одного — і знову зливалися з сутністю полум’яної стихії.
Полум’я підіймалося вище і вище. Міріади веселих торжествуючих іскор плавно, стрімко здіймалися на потоці могутнього вогню вгору і з’єднувалися з простором. Буревій дивився на їх політ, і душа його переноси-лася в царство предковічних легенд і казок.
Він підклав кілька товстих віток кедра в багаття. Глянув па неї. Тихо сказав:
— Мені здається, це вже було… Вогонь, гори, і ми, і тиша…
— Було, — ніби луна, відгукнулася Ріона.
— Коли? — з надією запитав Буревій.
— Завжди…
"Завжди", — засміялося щось в серці Буревія. "Завжди", — палахкотіло урочисто полум’я. "Завжди", — дзвеніли струни водоспаду.
І знову тиша. Тріск іскор, що міріадами плинуть у тривожне небо.
Вона зітхнула Пригладила волосся на скронях, відкинула за спину важку косу. Міцно сплела пальці рук, сперлася на них підборіддям.
— Слухайте… Хай буде наша розмова казкою. Не треба аналізу. Не треба суперечок. Шукайте розгадки в серці, шукайте її в спогадах, в легендах, у майбутньому… Політ ракет, гримотіння машин, ефемерна потуж-ність всієї технічної цивілізації хай стане зрозумілою поряд з польотом думки — вінця всього буття. Все те, попереднє, чим ми пишаємось, лише перші дитячі незграбні кроки гіганта, який пробуджується, який не знає ще своєї сили.
Так зернина, доки вона не проросла, здається нікчемною поряд з важкими скелями, речами, машинами, людьми, далекими світами. Але ж та зернина, якщо їй дати простір, може перебудувати світ. Заколосяться ма-сиви хлібів, зашумлять густі ліси, мільярди людей одержать їжу і вбрання, будівлі і машини, папір для книг і музичні інструменти для висловлення гармонії.
Так було і є досі з думкою. Хоч думка завжди була ведучою в еволюції, її не помічали. Більше звертали увагу на зовнішні вияви, не помічаючи, що то лише грубі вбрання думки. Чи стілець, чи ракета, чи мелодія, чи пісня, чи хліб, чи прекрасна іграшка для дитини — все це творчість вогняної думки. А наші руки, машини, ін-струменти і вся гігантська споруда суспільства — лише зброя людської думки, якою вона перебудовує світ.
Але вже тисячоліття тому знаходилися люди, які розуміли, задумувалися над суттю думки. З’являлися припущення, що енергія думки передається в просторі, що вона може конденсуватися, концентруватися, розсі-юватися, що вона незнищенна, як все в Космосі.
Але я захопилася. Пробачте, друже. Це вже філософія. Про це ми поговоримо потім. А тепер — ближче до основного. Вам не раз доводилося чути, читати, що в хвилини небезпеки або смерті людина особливо думає про близьких. І дуже часто цим близьким з’являється постать того, хто вмирає або страждає. Спочатку наука не сприймала серйозно таких повідомлень. Вважали їх забобонами, містичними побрехеньками. Але час ішов. На-копичувались факти. Про це заговорили люди, яких не можна було запідозрити в обмані чи містиці. І тоді наука несміливо повернула своє обличчя до явищ метасвідомості, або парапсихології.
— Я знаю про все це. Читав, — тихо сказав Буревій. — Та не вважав це серйозним. Але Багрян — ваш керівник… а тепер ви — відкриваєте переді мною новий, не відомий досі світ. І я відчуваю, що він реальний, такий же, як і той, до якого я звик…
— Вищий, — додала Ріона, зітхнувши. — Значніший, могутніший, безконечний. Нема йому меж і зага-док. Розкуйте думку людини — і вона розгадає все!
— Говоріть. Говоріть…
— Я скажу коротко. Все інше хай буде здобуте вашим бажанням. Отже, наука десятки років уже накопи-чує статистичні дані і експериментує. Це дуже важко. Мало здібних людей. Мало ще довір’я до перспектив но-вого напрямку в пізнанні. Але основні тенденції визначені. Ми можемо концентрувати і конденсувати енергію думки. Нам пощастило навіть у мікродозах скристалізувати цю енергію, здобути її субстрат. Про це вам розпо-вість Багрян. Нам відомо, що при видіннях, які колись вважались появою мерців, привидів та інших містичних вигадок, діє енергія думки, сконденсована волею того, хто послав її, і сприйнята відповідною людиною, близь-кою психічно цій хвилі. Та для чого далеко ходити. Ми з вами — найкращий приклад. Проводячи експеримент, я раптом побачила вас, Плутон, чужу планету, ваші останні слова чи думки, послані людям Землі, ваші почуття. Я відчула себе вами, я збагнула всю глибину трагедії людини, одірваної від живого тіла людства. Мої враження були записані на відеоплівку. Знаючи, що вашою долею стурбований Космоцентр і вся Земля, ми негайно передали це їм.