Пустеля. За нею — гори. Ліворуч — Бовван Світла, лик його ласкавий, усміхнений, привітний, чоло увінчане квітами, в протягнутій руці — знак життя (Тау), в другій руці, притиснутій до грудей — череп. Бовван шестикрилий, довкола голови — пломінний ореол.
Праворуч — висічений з базальту чорний Бовван Темряви в образі Пантери. Вона зібрана в тугий вузол, довгий хвіст обкрутився довкола тулуба, а кінчик піднятий вгору, ніби голова гадюки. Очі Пантери примруже-ні, проте інколи проблискують дві золотисті щілинки: тоді погляд Боввана зловісний і тривожний.
Довкола обох Бовванів безліч високих паль з людськими черепами. Посередині між ними темніє отвір, звідти докочуються відлуння тужливих плачів, стогонів, жахливих зойків та благань. Біля входу до моторошної безодні коло непорушних скам’янілих людських постатей, котрі ніби заглядають у прірву.
Біля обох Бовванів — дерев’яні помости, на них закривавлені піц з ввіткнутими катівськими сокирами.
Між двома помостами — на рівній відстані від них, проте достатньо далеко від безодні — сидить Жеб-рак. Він куняє, інколи пересипає з руки в руку дрібні гроші, прислухаючись до їх дзвону. Жебрак неви-дющий.
Входить Шукач — запилений, втомлений. Зупинився, задивившись на Боввана Світла.
ШУКАЧ.
Втомився я… Пройшов широкий світ…
Багато літ. Тяжких кривавих літ
Шукання, і хитання і повстання…
Зневіра, ніч… а там — ізнов світання.
І знов похід — у нову далечінь,
Де бовваніє тайни вічна тінь,
Дивіться також
- Олесь Бердник — Вогняний вершник
- Олесь Бердник — Пісня шукачів тайни
- Олесь Бердник — Серце Всесвіту
- Ще 67 творів →
І, мов роса ранкова, геть щезає…
І серце висихає, мов криниця,
З якої вже школи не напиться.
Іду сновидою, простую…
А куди?
Ще думка мерехтить вряди-годи,
Тримається за ниточку надії,
Що в глибині душі наледве тліє…
Привіт тобі, усміхнений бовване!
Шаную твоє сяйво полум’яне.
Хто ти? Чому стоїш в оцій пустелі,
Де лиш піски палючі, невеселі?
ЖЕБРАК (прислухаючись до голосу).
Щоб ваша доля ясно розквітла,
Дайте убогому во ім’я Світла…
Дайте грошину, дайте хлібину,
Дайте на пиво і на свитину…
Шукач, не відповідаючи на прохання Жебрака, підходить до Боввана Темряви. Зупиняється, при-дивляючись до провалля.
Безвидна і глибока ця діра,
Мороз і жах від неї пробира.
Там моторошні звуки в глибині,
Від них тривожно й жалісно мені, —
Немов у тій безодні рідні душі
Своїм плачем у грудях щось ворушать.
Куди веде провалля лиховісне?
А серце б’ється, що здається й трісне…
Боввана очі дивляться на мене.
Чи золоті вони… а чи зелені?
Тепер червоні… Цей бовван моргає,
Мене він ніби в яму закликає…
ЖЕБРАК (повертає голову до шукача).
Дайте убогому во ім’я Ночі!
Во ім’я Темряви дайте грошину,
Дайте на пиво і на свитину!
ШУКАЧ (роздратовано).
Ти вже проси в ім’я якесь одне,
Чи захотів на сміх піднять мене?
ЖЕБРАК (байдуже).
Та світло, тьма — для мене то слова.
Усьому в світі — гроші голова.
Я, бач, сліпий. І день чи темна ніч,
Лиш про одне веду я вічно річ —
Про хліба шмат, про темну одежину
Та про дзвінку принадливу грошину…
Тож не скупись, мандрівнику, а дай
Від щедрості — і попадеш у рай!
ШУКАЧ.
А де той рай? Ти відаєш про нього?
ЖЕБРАК.
Давай лиш гроші — я знайду дорогу.
Отут правобіч — гарна є корчма,
Чого там тільки в корчмаря нема, —
Питва усякого, і ковбаси, й м’ясив.
Наситишся — і душу в рай вмістив…
ШУКАЧ (киває головою).
Якби в тім рай — давно б уже Земля
На божії скидалася поля.
Всього на ній доволі — та дарма:
До щастя все дороги щось нема.
Тож не проси для себе милостині —
Нема у мене ні грошини нині…
Сідає біля Жебрака.
ЖЕБРАК (позіхаючи).
Даремно розкривати рота
Мені, їй-бо, нема охоти…
Базікай сам собі про пекло ачи рай,
Мені ж спочити дай… (Дрімає).
ШУКАЧ.
А все-таки, скажи, лишень, мені:
Чому отут, у цій самотині,
Поставлено боввани? І які
Думки у них закладено людські?
Хто будував, в ім’я яких богів?
Чому довкруг багато черепів?
ЖЕБРАК (сплюнувши набік).
Ну причепився, не даєш поспать!
Коли про ці боввани хочеш знать,
То зачекай, ось прийдуть їх жерці,
Дадуть одвіт на всі питання ці…
Послухай ради — менше ти мудруй!
Мене ж без діла більше не турбуй…
Знову заснув, висвистуючи носом. Шукач теж вкладається спочивати. Деякий час тихо, лише з глиби-ни прірви інколи долинають жалі й стогони.
Входять Жерці з різних боків — один у золотих шатах, другий — у чорних, з темною машкарою на обличчі. Зупиняються кожен біля свого Боввана. Запалюють жертовні вогнища. Моляться.
ЖРЕЦЬ СВІТЛА.
Преславний будь, великий боже Дня!
Твоє проміння морок проганя,
Ти — перший і останній, на віки,
Тобі весь світ спліта хвали вінки,
Тебе благословляє все живе,
Вітає, дякує і радується, зве!
Нема нічого в світі, лише ти,
Як Символ милосердя й доброти,
Господар і любові, і життя.
Уся безмірність — то твоє дитя!
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
О дух великий Темряви, прости
Тому жерцеві Дію! З-за глупоти
Він меле дифірамби лише Дню!
Та я його спокійно зупиню
І запитаю псевдомудреця:
— Початок де у Всесвіту вінця?
Пихате Світло звідки узялось? І Fiat Lux адже промовив хтось?
З правіку сказано: над безміром Пітьма,
Іще ні Світла, ні світил нема,
І лише Дух — невидимий рушій
Дає команду Світлу йти у бій,
І він його рішуче відділя
Від Темряви, дає свої поля,
Де може промінь бути й панувать.
Але про Тьму — що може він узнать?
Нічого, нічогісінько, бо Тьма —
То є Богиня Всесвіту сама,
То Мати Сили і самого Світла,
Бо Світло на її стеблі розквітло!..
ЖРЕЦЬ СВІТЛА (люто).
Дурниці мелеш! Темрява — то зло!
То ненависті й лиха джерело!
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
А чи не будеш ти пітьму прохать,
Щоби прийшла, як треба спочивать?
А чи не думав ти — як тьма відсутня,
То не існує й світло баламутне,
Бо хто ж його мигтіння відтіня?
Тож лише з тьми виходить світло дня!
Тому мій Дух Пітьми — всьому глава!
ЖРЕЦЬ СВІТЛА.
Блюзнірські і безбожницькі слова!
Дивися, Бога Світла не гніви,
Щоби тобі не втратить голови.
Згадай, що сяє світло у пітьмі,
І промінь не замкнути у тюрмі,
Його пітьма ніколи не здола,
Супроти світла сила в ній мала!..
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
Все те — лише бахвальство, річ пуста!
У Духа Темряви є істина проста:
Заплющи око — всюди море тьми,
Не розігнать її промінними крильми,
Бо щоб узріти світло — око дай,
А тьми без ока цілий небокрай
Собою обіймає і сповня.
Признай, що Ніч таки старіша Дня!
ЖРЕЦЬ СВІТЛА.
Щоб я признав? Ніколи і нізащо!
Твій бог є Nihil , дармоїд, ледащо!
ШУКАЧ (підводячись із землі).
Послухайте мене, святі отці,
Навіщо дивні суперечки ці?
Таж є для ночі і для дня пора…
Як нічка благодатна умира —
То там, на сході, воскресає день
Для праці, і шукання, і пісень…
Як день згасає — має нічка силу,
Дає видіння потойбічні крила,
І у таємнім лоні відкрива
Світи грядущі, тайни і дива!
Мирітеся, жерці проміння й тьми,
Адже пізнання — птах з двома крильми?!
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
Первісна тьма! І світло — лиш іскрина!
Нехай він визнає, що Світло — Тьми дитина!
ЖРЕЦЬ СВІТЛА.
І ще чого? То дух лукавий ночі
Мене своїм рабом зробити хоче,
Щоб жертви всі, які пливуть мені,
Ділити з демоном зловіщим нарівні!
Немає тьми! Бо то — лише мара!
ЖРЕЦЬ ПІТЬМИ.
Згасає світло! Тьма лиш не вмира!
Гнівно розходяться.
Входять Судді в довгих мантіях. За ними несуть стіл, вкритий зеленим сукном. На столі книги законів, одна стопа — в золотих палітурках, друга — в чорних.
СУДДІ.
І знов на місці праведнім старці?
Чом тут лежать задрипанці оці?
Вартові проганяють Жебрака й Шукача, ті перебираються на край пустелі, до нагромадження скель. Судді сідають за стіл, над ними майорить полотнище з образом Богині Справедливості: очі зав’язані, в руках терези.
Збирається гурт цікавих — бродяги, жінки, п’яниці, поет. Кат у червоному балахоні з сокирою в руках стоїть осторонь. Обабіч столу займають місця Обвинувач і Захисник. Суддя калатає дзвіночком.
СУДДЯ.
Введіть підсудного, присутні, повна тиша!
Мовляти можна, як дозволю лише…
Вводять Підсудного. Це обірваний, замурзаний бродяга. Він з-під лоба зиркає на суддів, на юрбу. Зупиняється.
СУДДЯ.
Підсудний, ваше ім’я?
ПІДСУДНИЙ.
Я не знаю.
СУДДЯ.
Як це можливо?
ПІДСУДНИЙ.
Світом я блукаю,
І бачу — міріади в нім речей,
Звірів, дерев, і птахів, і людей…
Хіба всьому на світі є наймення?
А якщо є — то лиш для сьогоденну,
Бо хто мені відкриє тайну "Я"?
Що є оцих хмаринок течія?
Чи риби в морі, або цей жебрак?
Отож, добродію, не звіть мене ніяк…
СУДДЯ (зловісно).
Агей, ніяче! За тобою плаче
Сокира ката, а тобі неначе
Все те байдуже…
ПІДСУДНИЙ.
Та воно не дуже,
Але про те хай доля моя тужить!
Як скаже: смерть! — і смертоньку прийму,
Один удар — і буде по всьому!
СУДДЯ.
Доволі слів. Схопила вас сторожа,
Як ви вели поміж людьми ворожу,
Підступну річ, в якій на Світлобога
Були наклепи й лайка…
ПІДСУДНИЙ.
Що ж із того?
СУДДЯ (спалахує).
Ти ще питаєш? Ось отут в Законі
Є вказівки суворі, безсторонні,
Де сказано: "Наклеп на Світлобога —
Карать на смерть!" Тобі — одна дорога!
Тож виправдовуйся — чому ти так сказав?
Чому на Світлобога наклепав?
ПІДСУДНИЙ.
Я лиш сказав, що Світло — не бовван,
Що лиш Природа є єдиний Пан,
Що в ній усе — і день, і темна ніч
У певний час складають певну річ:
В одну годину світлу радий ти,
Але коли захочеш прилягти —
Тоді тобі миліша темнота…
БРОДЯГА (з юрби).
А таки правда… правдонька свята…
ОБВИНУВАЧ.
Заткніте їм пащеки, ваша честь!
СУДДЯ.
У вас до цього (показує на Підсудного) ще питання єсть?
ОБВИНУВАЧ.
Які питання? Ясно все усім:
Вівця паршива увійшла в наш дім
І воду каламутить, добрий люд
Збиває з пантелику. Всякий бруд
Вселяє в душу, сіє злі думки…
Я б всіх таких понищив залюбки!
Хто Світлобога сміє відкидать?
Хто цей бродяга, що, неначе тать,
У наше середовище забрів
І сіє зерна антибожих слів?
Зневажив світло — повернись до праху!
Я вимагаю голову на плаху!
СУДДЯ.
Захиснику, від вас ждемо ми слова…
ЗАХИСНИК (встав).
Я, ваша честь, до захисту готовий!
Мій підзахисний, ясна річ, бродяга,
Проте у ньому сміливість, відвага,
І, може, він сокири й заслужив —
Але ж це вперше?! Хай би краще жив,
Служив би Світлобогу та закону
І повернувся у правдиве лоно!
Я пропоную — хай він присягне,
Що з цеї миті Світло лиш одне
Він любить і любитиме…
ПІДСУДНИЙ.
О ні!
Не присягну такого і вві сні!
Як уявлю, що вічно сонце в тім’я
Мене пектиме — краще навіть сім’я
Моє нехай пощезне на землі…
ЮРБА (благає).
Покайся, дурню! Суддоньки не злі!
Проси пощади! Падай на коліна!
Невже так тяжко і зігнути спину?..
СУДДЯ (повернувся до одного підсудка, другого, ті кивають головами).
Устати, слухать вирок! Цей підсудний,
Який не має ймення, дух заблудний!
Поринувши у ненависть і лють,
Повстав на Світло, загубивши путь!
А тому ім’ям Світла й сонця Дня
Йому тепер одна пеня:
На плаху голову — і по всьому!
Нехай іде із світла у пітьму.
Гей, кате, до роботи!
КАТ (хапає засудженого, тягне до плахи на помості під Бовваном Світла).
Все зроблю!
І злодія без жалю погублю!
У юрбі хвилювання, шум, проте всі зацікавлено тиснуться вперед, щоб краще бачити страту.