Сам живе, як перст. Перебудеш зиму, потім..."
— Збирайся, Доброніго...
III
Смолоскипи чадять у гридниці князя Володимирка...
Чадять смолоскипи, бо свічі князь Іван Ростилавич попалив за нецілу седмицю свого пануваннячка в Галичі. Власне, ніякого панування й не було: сів Іван на стіл галицький, покликаний зворохобленою голотою, і гадав, неборака, що зловив господа бога за ноги. На радощах пирував з дружиною, гаразд, що медуші й пивниці Володимиркові дочасно не випорожнились, і старого Чагра, сина Микули, поплескував по коліні:
— Ти, мой, Чагре, не хмурся. Слово здержу, бо я веселий і добрий. Повік не забуду галицькому вічу, що через нього відзискав стіл, який належить мені по праву. Пий, Чагре!
Старий відсував жбан і виходив з княжого терема на мороз.
Печалився:
"М'яко стелить князь Іван, але..."
Княжий приклад галичани наслідували: корчемці гуділи хмільним реготом, приспівками, бійками. Жодна ніч не минала без грабунків.
Воля...
"Мовби воля здобута для того, аби темні сили в людині гору брали?"
Князь Іван розраджував:
— Ти, мой, Чагре, не суди суворо. Хай люди побавляться. Відсвяткуємо наше свято і візьмемось за ґаздівство.
Люд малий у Галичі гуляв бездумно, вітряно, мов перед погибеллю. Чагр, звичайно, ліпше, ніж князь Іван, розумів цих рукомесників убогих, рядовичів, унотів, холопів підневільних. Занадто круто пригинав Володимирко своїх "дітей" до землі, пригинав, але не зігнув, трапилася нагода й вони вихопились з княжої долоні, як молоді тужаві дубчаки.
Хочеш їсти мед — не тривож надаремно бджіл... а ти розтривожив їх, Володимирку, й чим воно скінчилося, га?
Та чи скінчилося?
Князь Володимирко поспіхом зібрав полки, дружини боярські й обступив город смертним перетнем. Князь же Іван, замість того, щоб поза Галичем гуртувати було спільників, кликнути на поміч смердів, котрі б ударили Володимиркові в спину, безпечно розмишляв:
— Надокучили мені, Чагре, твої ради-поради. Я тут князь і по-княжому розкидаю умом — що й до чого. Мислю, що Володимирко посидить седмицю-другу на морозі та й потягне до свого Перемишля.
— Як хочеш, княже,— образився був Чагр на загонисту відповідь молодика. — Тобі видніше.
І не підступав більше до Йвана. Стругав дубові запори для градських воріт.
Позавчора розвиднілося... так розвиднілося, аж ув очах потемніло. Чагр кинув тесло й з стіни градської стежив, як танула в січі Іванова дружина, як ледве вирвався з Володимиркового сильця нерозважливий Іван, котрий, бачите, надумав раптовим наскоком прорубатися до Володимиркового шатра, щоб узяти галицького князя у бран або вбити...
Ая, візьмеш Володимирка голими руками, не такі пробували й то не зуміли.
Коли ж січа уляглася і Володимиркові бояри іменем князя веліли відчинити ворота города, сотні пар очей глянули на старого Чагра.
— Що будемо чинити, сироти, без князя? — питали його галицькі старці.
Знову у нього питали поради. Так було спочатку во-рохоби, так і тепер. Іншого, мабуть, не бачили поміж собою, найдостойнішого й найрозважливішого, який у скрутну хвилину не втратив би голови. Адже добра слава жила про Чагра в Галичі: Чагр горою стояв перед дуками — старійшинами братчин, коли йшлося про добро громади. Завжди так було.
— Що чинити? — перепитав Чагр, бо й сам був розгублений.— Боронитися треба.
— То повелівай, Чагре, сину Микули. "Повелівати? Це означає, що треба завдати собі на
плечі немислиму ваготу: життя й здоров'я сотень місте-чан, долю усього Галича. Ні, ні, відмовлюся, бо чого це я повинен двигати громадську ваготу, най хтось інший... той, хто в ратному ділі скусний. Моя хата скраю".
А якщо кожний скаже: "Моя хата скраю?" Що станеться тоді з цими мужами, з цими жонами і дітьми, очі яких звернуті до мене... які вірять у мене?"
Сказав:
— Гаразд.— Лучникам на стінах наказав: — Відже-ніть-но стрілами Володимиркових горлачів, бо слова не дають сказати.
у Р Федорів
Повернувся до старців:
— Не жадав би я цієї великої честі. Та коли вкладаєте людські долі у мої долоні, то перекажіть усім, що вимагаю послуху і покори. І ще вимагаю, аби жодного мужа ніхто в городі хмільним не здибав, бо за це буде кара. Мусимо триматися бачно: Володимирко" заохочений звитягою над Іваном, спробує взяти город коп'єм.
Якщо візьме — пощади від нього не сподівайся ні старому, ні малому. Щоб цього не сталося, всякий муж, котрий має силу тримати меч, хай стане на заборо-ла. Гуртуватися братчинами. Далі разом будемо думати.
Галич скорився слову Чагровому, врозумівши лихо, яке нависло над ним.
Седмицю думали... щастя, що Володимиркрві полки вичікували. За цей час батько Чагр понаставляв на стінах соцьких над оружними братчинами рукомесників, біля воріт Німецьких і Тисменицьких сторожу посилив, корчемці позамикав, припаси їстівні обчислив.
А як же інакше?
— Тобі б, отче, воєводою вродитися, тисяцьким,— хвалив Чагра при здибанні його син Василько-підлі-ток.— А ти то плугом орудував, то теслом.
Гордився Василько батьком.
— Усі ми, Васильку, воєводи природжені,— одвітив синові Чагр.— Ще діди наші мовили: "Лисиці брешуть на щити..." Коли ж лисиці брешуть, то кидай рало або тесло й хапайся за меч. Ти ось недоліток, а шаблю половецьку припнув.
Хлопець розцвів, як мак:
— Разом з братчиною дереводілів я... біля воріт Німецьких.
— Хай покрова тебе береже,— Чагр перехрестив сина з сідла.
І поскакав.
Метався старий по Галичу на коні, як молодик. Де й сила бралася.
"Сила від того прибуває, що розумієш: "Лисиці брешуть на щити". Бути біді. А я двічі жити не збираюся... послужу громаді. Боюся лишень, що служба моя коротка і труд мій марний. Не візьме Володимирко Галич завтра, візьме післязавтра. Всі князі й княжата позлітаються, щоб йому допомогти".
Чагр на бігу осадив коня і тужливо обіймав Галич поглядом: і дух перехоплювало, кров замерзала від уявного видива-побоїща.
Аякже, злетяться. Бо де це чувано, щоб городом правили смерди без князя. Воно й справді того... якось незвично. Князь повинен бути. А коли б котрогось таки запросити на стіл, доброго запросити, милосердного, який простолюд шанував би, у боронь його перед боярами брав і податями не мучив. Ет, досить, що Йванка Ростиславича запросили. Всі вони з одного поля ягоди".
Торкнув чоботом коня і подався на винницю, де кова-чі просто неба гострили мечі і різну кузнь перековували на вістря стріл і списів. Ковачі нічого в нього не випитували, ковачі просто вірили, що Чагр знайде з цього вертепу дорогу і все обійдеться. Мусить обійтися, бо у них жони і дрібні діти.
Правда, що знайдеш, Чагре?
Не ховав очей ні од ковачів, ні од дереводілів, ні од гончарів, шевців, усмарів, золотарів, рибалок, ні од їхніх жон і дітей. Кого словом розвеселяв, кому підморгував кошлатою бровою, кого посмішкою підбадьорював, а кому й говорив:
— Тяжко нам — ще тяжче буде. Але минеться. "Вони гадають, що відаю, як воно наперед буде. А я
нічого не відаю. Одне знаю: битися треба з Володимир-ком, щоб силу нашу відчув, аби в битого князя виторгувати полегшу на майбутнє й прощення за ворохобу. Та чи є це стежкою з вертепища? Хіба для цього запалили ворохобу? Та й чи міркували, для чого запалили?"
Уранці прибули в город Володимиркові посли. Синок великого боярина Сірославича Коснятко погрожував:
— Пусто-дармо упираєтеся, галичани. Князь наш кровопролиття не жадає і по-доброму уговорює: відчиніть ворота. Інакше...
— Ну-ну, доказуй, бояричу, про то "інакше",— Чагр роздягав до голого тіла Володимиркового посла. Той, однак, за пазухою хитрощів не припасав:
— Малій дитині відомо, що роблять з городом, коли вої беруть 'го коп'єм.
— Не кажи "гоп", поки не перескочиш. Галич спершу треба взяти.
— Візьмемо, не журися. Могуть у нашого князя велика,— хвалився Коснятко.
— Наша могуть, бояричу, не менша. Сам ти видів, йдучи сюди, що в Галичі старий і молодий при мечі.
Припас Володимирко зброї доста. До того ж город наш, наші вітці і діди 'го будували і укріпляли, рідні стіни нам поможуть. Будемо боронитися до скону.
— Нерозважливе говориш, Чагре,— заходив з іншого боку Коснятко.
— Не я говорю — народ мною переказує. А щодо нашої нерозважливості, то Володимиркова у цьому вина, його митальників. Терпіння людське, бояричу, луснуло, як гончарний глек у горні. Спробуй тепер у ньому зварити кашу.
— Ти ж у князевій ласці ходив. Син твій Ян... — закидав Коснятко сіть гамувальну. Ану, мовляв, старий Чагре, спробуй вигребтися з-під неї.
Чагр розрубав сіть навпіл:
— Про Яна мені не згадуй. Невелика честь для вітця мати сина княжим холуєм. Та й не про мене тут мова. Ти у людей поспитай, чого вони глек розбили.
— Отара завше сліпа. Тому й пастир їй потрібний. Князь велить покаятися.
— Оце і все, що має переказати своїм чадам князь?
— Все, Чагре.
— Тоді вертайся до свого князя з нічим. Ми думати будемо, зважувати свої гріхи. Бо хто ствердить, що слід каятися? І ще передай князеві: коли братиме город коп'єм, то будемо боронитися, поки живота нашого. Коли вздримо, що князь перемагає, то Галич спалимо до тла, палати княжі і боярські розкидаємо на друзки, зрівняємо все з землею, і стане город одною великою могилою.— Чагр карбував слова впевнено, бо давним-давно їх виважив; у довгі ночі студинцеві думи обсідали голову роями.— Нащо князеві, замість города, велика могила?
Мимоволі проймався Коснятко до старого дереводіла шанобою і схилив перед ним голову.
— Передам, Чагре,— мовив упівголоса.
...Чадять смолоскипи в гридниці Володимирковій. Ядучий дим клубиться під кам'яним склепінням, осідає сажею на стіни. Стіни давно вже не білі, їх обчухрали кожухами, пооблуплювали піхвами мечів. Що коштовніше — розграбували, що могло горіти — кинули в печі.
Руїна...
У гридниці душно і від печі, і від людського немитого духу. На лавах уздовж стін сидять соцькі братчин і старці статечні: думу думають. Чагр, мов на сміх, вгніздився на княжому стільці, який колись вигравав золотими і срібними бляшками, на поруччі милували око різьблені пластинки з слонової кістки. Тепер він теж обдертий, як старець, розгойданий.
— Ну, то з чим, думці чесні, завтра перед людьми на віче вийдемо? — в який уже раз запитує гридницю Чагр.— Будемо боронитися, як я Косняткові говорив, чи, мо', здамося на Володимиркову ласку?
Старці патерицями виписують невидимі кола на запльованій долівці.