Вона сиділа, уткнувшись в роботу, навіть тоді, коли шеф перебував у відрядженні і вся група відчувала себе учнями, до яких не прийшов на урок учитель. Настя Іванівна була самітньою літньою жінкою з обличчям хоч і не зморшкуватим, проте якимось немов би в’ялим. Так, яблуко, що довго лежить на столі, починає зсихатись. Колеги ставились до неї із співчуттям, хоч ніхто й не зміг би пояснити, з якої рахуби він їй співчуває. Була вона настільки непримітною, що навіть сам Пожидай якось забув про неї, коли йшлося про підвищення зарплати. (А треба сказати, Сергій Дмитрович, попри всеподавляючий волюнтаризм, дбав про своїх підлеглих)... Отож, поряд з Настею Іванівною я поставив подумки Посудієвського. І — о диво! — побачив жінку з благовидним (хоч і не вельми привабливим) лицем, добрими очима, в скромному синьому костюмі і білій, зав’язаній під саме підборіддя, блузці. І не побачив Посудієвського. Точніше сказати, я бачив сірий в клітинку костюм, черевики на м’якій підошві, навіть світлий комірець сорочки і краватку... Не бачив тільки людини. "Що за дурниці! Чудес не буває!" — обурився я невідомо на кого, і закликав на допомогу всю свою пам’ять. Невидимець скоро почав повнитися плоттю. Спершу з’явились чорні всеосяжні очі, потім акуратно підстрижене волосся і виголене до синяви підборіддя. Нарешті з’явився чоловік, який проте нічим не нагадував Посудієвського. В уяві стояла Настя Іванівна, немов жива, а поряд — незнайомець.
Поступово перебрав у пам’яті всіх співробітників відділу; власне, я намагався уявити кожного, як літератор, зримо. І вони з’явились перед моїм внутрішнім зором немов живі: кожне з властивою йому манерою одягатись, розмовляти, з притаманними йому нахилами: з’являлись хто яскравіше, хто невиразніше.
Зрештою огляд закінчився. Та я вже звик контролювати себе і став подумки перебирати всіх, кого перед тим згадав. Виявилося, що з пам’яті випав Едик Філоненко — палеонтолог. Відтак, я побачив сухорлявого чоловіка з професорською борідкою, в окулярах у тонкій платиновій оправі, й костюмі, купленому чи не в "Дитячому cвіті", ввічливого і завжди заклопотаного. За ним помічали дивний комплекс збирання інформації. Простора кімната, де він сидів зі своєю помічницею (до речі, цю жінку я згадав раніше) поступово обростала стелажами, старими, списаними з ужитку шафами, в яких він ховав розмаїту інформацію — від вирізок з реферативного журналу до мікрофішів. Полиць, на яких купчилися рукописи, журнали, не було тільки на стелі. Коли ж увесь простір кімнати було заповнено і Філоненко з помічницею вже просувалися до своїх столів боком, палеонтолог став колонізувати кімнати колег: у того скриню з паперами залишить, в іншого — етажерку. І в моєму письмовому столі лежало кілька його тек. Якось Вакуленко зауважив: "Едику, ти скоро й до директора доберешся..." "До директора... Не знаю, — відказав Філоненко. — А в кабінеті вченого писаря вже лежать кілька моїх коробок." Слід сказати, що попри певний науковий авторитет у своїй галузі і величезну поінформованість, Філоненко з трудом знаходив замовників і ледь зводив кінці з кінцями... Та як би там не було, я "бачив" Філоненка так само чітко, як і Вакуленка... Але ж мусила бути істота з такими ж властивостями, як у Посудієвського! А її я не віднайшов. І тоді почав записувати прізвища всіх, кого згадував. Скоро склав список з тридцяти дев’яти осіб, включаючи й завідуючого відділом... До сорока не вистачало одного. Власне, ситуація складалася аналогічна тій, що й колись у мого попутника з Донецька. Тоді я пішов іншим шляхом: почав пригадувати, хто з ким сидить. І враз виявив, що тим, кого ніяк не міг пригадати, був Вакуленків сусіда — Тхолик. Та я не поспішав радіти — могла бути й помилка. Став уявляти собі Тхолика — ходив він у джинсовій парі, в кросовках під колір джинсів. Постать мав легкоатлета, обличчям був гожий... І тут виявилось дивне — я знав, що в нього гарне циганкувате лице в чорному аж блискучому "ореолі" кучерявого волосся, але уявити бодай одну рису на тому лиці, скільки не силкувався, не зміг. Була оболонка, та не було людини. Більше того, я не спромігся уявити навіть того мізеру, який міг витягти з пам’яті про Посудієвського. Здавалося, то був манекен для реклами джинсів — не більше. Тоді я зайшов з іншого боку, вирішив глянути на Тхолика очима колег... Та виявилося, ніхто про нього нічого не казав. Він хоч і був поміж нас, проте перебував немов би в якомусь іншому вимірі. Єдиний, хто на нього хоч якось реагував, був Вакуленко; він жартома називав його не Тхоликом, а Тхориком. З натяків самого Вакуленка виходило, що каламбур не безпідставний... Але навіть попри цей (людський) момент, людина в ньому й не проглядалась.
Мене охопив такий настрій, наче я довго шукав і нарешті знайшов, як розв’язати важливу наукову проблему. Не потьмарила цього настрою й думка про те, що прикмету непомітності комахолюдей я спостеріг лише на двох об’єктах. "Але ж як чітко вона проглядається".
Закортіло перевірити відкриття на всіх, кого знав. Почав з Данилюги — завідуючого відділом свердлярів. І одразу ж "побачив" ставного чоловіка, віком на п’ятдесят з благовидним лицем; а тоді, перемкнувшись на "ближнє бачення", помітив на вродливому обличчі нещирість. Фальш ішла з середини і проектувалась на лице ледь помітними ознаками. Ні, це не ввижалося мені під тиском інформації, яку я про нього мав (науковий рекет, плагіат у підлеглих, нечесність у розподілі премій, квартир); це було його внутрішнє Я, котре він ховав від стороннього погляду, а, може, й боровся з ним, але без успіху. На мить мені навіть стало прикро, що в такій добротній оболонці мешкає нікчема. І все ж це була людина. Я "бачив" її, як кажуть, наскрізь.
10
Я лежав на полиці і крізь перестук коліс дослухався до звуків гітари в сусідньому купе. Хтось там тихенько й співав, але голос лише вряди-годи проникав крізь перегородку. Заколисаний незнайомою мелодією, я ненадовго задрімав. Та й не дивно: сьогодні ми з Вакуленком подолали добрий десяток кілометрів під землею. Довелося підніматися стрімкими квершлагами , повзати навкарачки в лавах. Вакуленко весь час мовчав. Я не впізнавав його. Здавалося б, ніщо не могло вибити з сідла цього чоловіка. Навіть розлучення він переживав мужньо: не злостивився, а тільки з прикрістю й болем скаржився, що "колишня" не дозволяє йому бачитися з донькою, яку він любив над усе на світі.
Гітара в сусідньому купе не вгавала. Народні мелодії змінювали уривки з класичних творів, до низьких чоловічих голосів долучався високий жіночий. Людям за перегородкою було добре і, з усього видно, поєднував їх не тільки спів. Ми з Вакуленком їхали немов чужі. Я вдавав, що сплю, а він сидів біля вікна, в якому вже нічого не можна було побачити. На доволі вже потріпаному виді сорокап’ятирічного чоловіка вгадувалася пригніченість. Втім, потріпаним Вакуленко був лише з обличчя. Статуру ж мав спортивну. Щораз, коли після шахти ми відмивалися в лазні, я по-доброму заздрив його міцному торсу, тугим біцепсам. Перші струмені, бувало, змивали з нього не тільки пил, а й втому, якою б важкою не була до того робота. В примружених очах світився оптимізм з добрим домішком іронії... Та цього разу він мився старанно, ніби робив якусь надзвичайно відповідальну роботу. Потім довго стояв перед дзеркалом, змиваючи вугільний пил, що пов’їдався під очима. Але, як мені тоді здалося, цікавили його не так запилені повіки, як руда пляма з лівого боку грудей, яку він похмуро розглядав у люстрі.
...Гуркнули двері купе, на порозі з’явилася провідниця.
— Чай будете?
Вакуленко відвів погляд від шибки, ствердно кивнув. Я ж продовжував вдавати, що сплю. Дівчина поставила перед ним склянку, зникла за дверима. Та колега одразу ж і забув про чай. Знову відвернувся до вікна, сховався в собі.
Я заворушився, начебто прокидаючись, подав голос:
— Вакуло, який хробак тебе точить?
Він ніби й не чув. Дивився собі в темне вікно. На столику в склянці тремтіла брунатна рідина. Озвався, аж коли розтанув останній акорд гітари в сусідньому купе;
— Ім’я тому хробакові, який мене точить — я сам, — відказав він нарешті. Тоді відвів очі від вікна і подивився на мене довгим уважним поглядом. — Мені вже сорок п’ять, а я — не чоловік, а хтозна-що...
— Хтозна-що не полізло б у ті місця, в яких ми з тобою сьогодні побували, — зауважив я.
— Воно й справді чудно якось, — погодився Вакуленко, — пхатися в саме пекло, легковажити здоров’ям, а, може, й чимось, більшим... А от сказати людині в очі все, що про неї думаєш, не вистачає духу.
На мій запитливий погляд пояснив:
— Я про нашого зава.
— Чого ви з ним не поділили? — обережно поцікавився я.
— Моралі, — не замислюючись відказав Вакуленко. І зніяковів, як людина, яка не полюбляє гучних слів. Вуста навіть сіпнулись у винуватій посмішці. — Цей... — він повагався, підшукуючи відповідне слово, але, не знайшовши, провадив: — Намагається перетворити мене на свою власність. Втім, тобі цього не зрозуміти, ти в нього в фаворі...
— Не мели дурниць, Вакуло! — обурився я. — Він мій начальник — і тільки.
Попри обурення я відчув полегкість. Отже, — нічого загрозливого для здоров’я мого товариша.
Я зліз з полиці, сів за столик і подивився у вікно, проте в ньому відбивалися тільки двері купе з нішею над ними, дві горішні полиці і тьмяний профіль Вакуленка. Його лице було таким же зосередженим, як тоді, в лазні, коли він роздивлявся у себе на грудях руду пляму. За перегородкою тим часом залунали нові акорди. Цього разу там не співали. Дослухаючись до варіацій гітари, я на мить забув про клопіт мого товариша, а коли отямився, то помітив, що вираз зосередженості на його обличчі поступився відчуженості і, схоже, — смутку.
— Вже тоді, коли ми допомагали йому переїздити на нову квартиру, я зрозумів, що то за один, — озвався Вакуленко. — Його прохання більше скидалися на накази...
Я теж допомагав переселятися новому тоді завідуючому відділом. Але в моїй пам’яті нічого такого, про що згадував Вакуленко, не відбилося. Втім, один момент таки запам’ятався — старе, вичовгане крісло, яке наш завідуючий сам одніс на восьмий поверх. Незабаром воно з’явилося в його службовому кабінеті.