Вона готова робити все, що він скаже, підкорятися кожному його слову.
— Я піду звідси… гаразд… Хай бог віднагородить кас…
Але елегантний чоловік, прискаливши одне око, машинально б'є себе стеком по блискучому, лакованому черевику. З-під капелюха на Гельду блискає густа сивина.
— Ні, бог тут ні до чого. — Сивина яскраво біліє перед Гельдиними очима, стек завзято тарабанить по черевику. — Крім бога, є інтереси держави і… деяких приватних осіб. — Він змовкає, довго, довго дивиться Гельді в очі і нарешті притишеним тоном вимовляє: — Перед тим як піти в ніщо, ви повинні відкрити мені таємницю. Ви по винні чесно й відверто сказати мені все, що знаєте про свою організацію. Я — не поліцай і не червоний, я не прихильник політичних доктрин. — 'Він ніби завагався. = Що ж, знайте, я просто детектив. — І, помітивши на обличчі Гельди спалах переляку і подиву, швидко кладе їй на плече руку в коричневій рукавичці. — Не жахайтесь! Я приватний детектив і мушу знати все, що стосується ордену АСБР.
Він хоче ще щось сказати, ще чимось переконати Гельду, але вона раптом хапає його за руку і тягне кудись.
— Ходімте. Ви знатимете все. Ви знатимете більше, ніж я сказала б в поліційному управлінні.
НЕ ОБОРОНЯТИСЯ, А НАСТУПАТИ!
Вальтер Кірхенбом, президент славнозвісної авіабудівної компанії "Зюддойче люфтферайнігунг", сповнений важких, невідступних думок, сидить у своїй маленькій кімнатці і вперто натискує на кнопки. Апарати не діють, відмовляються впливати на збуджену нервову систему пана президента.
Власне, апарати, якщо добре розібратися в їхній конструкції, лишилися тими, що й були. Широкий світловий екран випромінює одноманітні, ритмічні хвилі, маленький динамік так само вперто й монотонно кидає в простір кабінету свої імпульси-подразники, голубувате сяйво схованих під стелею ламп лагідно заливає велику лисину.
І все ж таки… все ж таки щось не клеїться в нервові системі Вальтера Кірхенбома. Відпочинку немає. Сон так і не йде. Все сплуталося в голові, все скаламутилось, стрибає, сіпається, мов на екрані зіпсованого кінопроектора.
Дзеленчить відеотелефон. На екрані з'являється довгасте обличчя Шуберта.
— До вас приїхав директор Кремпке.
— Негайно пустити!
Кремпке вкочується червоним масним клубком. Від дверей осяває пана президента відданими очима. Він просить вибачення за недоречний приїзд, але справа здається йому терміновою, і зволікання може зашкодити компанії.
— Говоріть, що там! — невдоволено кривиться Кірхенбом.
Директор поштиво, обережно присідає на краєчку стільця. Підібравши під себе товсті, округлі, як у жінки, ноги, кладе на коліна широкі, в густому ластовинні руки, ще більше згинається перед шефом.
Він прийшов доповісти панові президенту про загальну ситуацію на будівництві "Левіафана".
Загалом все начебто добре. Навіть більше того, він, директор Кремпке, міг би порадувати ексцеленсіо останніми новинами. Всі дванадцять реакторів доставлені в розпорядження заводу, почалося їхнє монтування. Настрій піднесений. "Левіафан", як то мовиться, майже на крилах.
Але…
Тут Кремпке виймає з своєї течки кілька газет, ривком розгортає одну з них. Очі його стають ущипливо-глузливими.
— Можете помилуватися, яких вершин досягають наші червоні "друзі".
Кірхенбомові дуже не до вподоби така зухвалькувата поведінка директора.
— Що ж там накоїли росіяни? — говорить він стримано.
Кремпке читає заголовки:
— "Виклик людству. Росіяни вриваються в Арктику", "Спиніть руку червоних атомщиків!" Невже ви досі не знаєте про це?
— Нічого не знаю.
Тоді Кремпке в кількох словах викладає суть справи: радянським вченим удалося провести серію успішних дослідів з регульованими ядерними реакціями. Оволодівши цим надмогутнім джерелом енергії, Москва вирішила одразу ж взятися до практичних дій. Оголошено новий російський план будівництва Берінгової греблі, отеплення Північного Льодовитого океану і освоєння Північного Сибіру.
У старого Кірхенбома завзято блиснули очі.
— Молодці! І що ж далі?
— Далі, щоб довести, які вони гарні і як вони дбають про все людство, росіяни висунули проект створення Міжнародного картелю по спільному використанню керованої ядерної енергії…
— То що ж… то виходить, вони добровільно й безкоштовно віддадуть нам свій секрет?
— Віддадуть чи не віддадуть, а політичний капітал на цьому завоюють, — дратується директор, помітивши, що його повідомлення не стільки налякало, як привело в захоплення старого дивака. — Під цей напружений момент ми повинні бути особливо зібраними, рішучими, непоступливими…
— Стривайте, стривайте! — замахав рукою дідуган. — Та це ж тепер мої "Левіафани" потрібні росіянам, як повітря. Тисячі "Левіафанів"!
— Розуміється… Тисячі "Левіафанів"… — нахмурився Кремпке. — Без великих транспортних засобів Москві не освоїти Сибіру. — І якщо ми їм дамо ці кораблі, ми будемо просто ідіотами. Ми самі викопаємо собі могилу.
Але старий враз зірвався з крісла. Веселий регіт струснув його сухеньким тілом.
— Ха-ха-ха! Що ви кажете, Кремпке? Ми будемо ідіотами, якщо не продамо їм свої кораблі. Адже це мільйони, мільярди марок!.. Кремпке, подумайте!
Директор і собі встав. Ніколи він не дозволяв собі такої зухвалості, але іншого виходу в нього не було.
— Як ви можете… як ви можете, пане президент, радіти перемогам червоних! — вигукнув він патетичним голосом. — Вас же першого розтопчуть. Ваші мільйони підуть у небо. Ваші заводи будуть націоналізовані. Демос, натовп прийде до цього кабінету і покладе на стіл свою брудну лапу.
— Перебільшуєте, Кремпке! — дивиться на нього підозрілими очима старий Кірхенбом.
— Ні, ексцеленсіо, ніскілечки! — Кремпке нахиляється до свого шефа, шепоче голосом заляканого конспіратора — Витівки росіян уже відгукнулися в нашому місті. Завтра починається масова акція адеемівців на користь Москви. Кажуть, в столиці — теж… З поліції мені доповіли про можливі соціальні ексцеси, мітинги, демонстрації…
— Чого ж хочуть друзі Москви?
— Не більше, не менше, ексцеленсіо, як соціальної справедливості, — улесливо-невинним тоном заявив директор. — Абсолютного миру на всій планеті — раз, повної занятості для всіх голодранців — два, будівництва "Левіафанів" виключно для Всесвітнього Аеросиндикату — три.
— А про мене… тобто про мою фірму нічого вони не говорять?
— І про вас дещо, ексцеленсіо… Мовляв, геть мільйонерів, націоналізуймо його заводи!
Тільки тепер Кірхенбом збагнув брехливу балаканину Кремпке, збагнув його грубий, демагогічний прийом, метою якого було нагнати на свого шефа якомога більше страху. Ні, у Кірхенбома міцніші нерви, ніж гадає цей хитрун. Кірхенбом добре знає, хто такі адеемівці, і, хоч серцем він не вельми тягнеться, до них, все одно волів би мати з ними дружні взаємини.
— Що ж ви порадите, Кремпке? — спитав навпрямки Кірхенбом.
— Я… пробачте, ексцеленсіо, мої думки вам відомі… Треба рятуватися. І негайно!
— Рятуватися, кажете? Знову рятуватися?.. — Видно, як в душі Кірхенбома відбувається злам, раптова сполошеність швидко переростає в юнацьку рішучість. — А може, не рятуватися, а наступати? Слухайте, Кремпке! Ви принесли мені чудову новину. Блискучу!
Кремпке ошелешено слухає свого шефа, ніяк не може второпати, до чого той веде. Краще б він не квапився з своїми газетами. Цей старий дивак справді може утнути якусь несподіванку.
— Не розумію вас, ексцеленсіо.
— Дуже просто, мій милий Кремпке, — добрішає Кірхенбом. — При всій своїй складності, життя таїть в собі безліч шансів для радості. Витріть чоло, Кремпке! Усміхніться нарешті!
— Я… я вже витер чоло, ексцеленсіо, — белькоче директор, розмазуючи по м'язистих щоках патьоки поту.
— Кремпке! Ми їдемо до канцлера. Завтра ж уранці їдемо до канцлера. І якщо старий шкарбун підтримає нас, ми переможці!
Піт заливає обличчя Кремпке. Він жмакає мокру хустину й бездумно дивиться на свого знавіснілого від натхнення президента.
КАНЦЛЕР
На вулицях міста — юрми народу. Вулиці ревли, пінилися, переливалися, немов весняні ріки. Машина, в якій їхали Кірхенбом і Кремпке, ледве просувалася від вокзалу: до урядової резиденції. Шофер, мовби виправдуючись за ці неподобства, бурмотів щось плутане про безсилля поліції, про безлад в урядових установах і про те, що не сьогодні-завтра проти "агітаторів" будуть кинуті загони "національної гвардії", які, мовляв, зуміють покласти край анархії.
"Нічого вони не зуміють!" — констатував у думках Кірхенбом, ловлячи себе на тому, що йому ніби аж приємно споглядати оцю скаламучену ріку людських пристрастей. Було приємно усвідомлювати і свою причетність до заворушень, ловити очима палаючі обличчя демонстрантів, слухати їхні вигуки, пісні, читати на транспарантах знайомі слова: "Хай живе корабель миру!", "Поважайте добрі стосунки зі Сходом!", "Левіафан" — мирне майбутнє Німеччини!"…
Отак само ж кипіло вчора і в його місті, коли вони виїжджали з Кремпке до столиці. Спеціальний наряд поліції був змушений торувати дорогу машині пана президента, і коли машина врешті дісталася до вокзалу, коли нічний поїзд лишив за собою море вогнів, пан президент враз відчув жаль у серці. Ніби прокинувся в ньому сум за юнацькою енергією, ніби відчув себе винним переді тими людьми, які вийшли на захист його корабля.
Чого ж він їде зараз до столиці? Власне, вже приїхав, ось уже посувається такими ж заюрмленими вулицями, і чує ті ж заклики, і знову ще з більшою силою проймається усвідомленням спільності їхньої і його долі?
План його дій ясний, наміри добре зважені… Він знайде в особі канцлера спільника, який разом з ним, Вальтером Кірхенбомом, поведе розумну, ділову, корисну для Німеччини політику.
І ось уже кабінет канцлера. Високий, горбоносий стариган розмовляє привітно з двома молодими генералами. Побачивши на порозі Кірхенбома, здивовано підкинув н лоба кошлаті брови. І в ту ж мить набув владного, пиха того вигляду.
Генерали, перезирнувшись, швидко вийшли з кабінет.
— Сідай, Вальтере! — кидає канцлер удавано радісним голосом і обома руками вказує на крісло. — Тепер я бачу, що ти справжній друг… Приїхав у таку хвилину…
— Що у вас тут робиться? — удав із себе наївного гість.