Були звичні до переправ через ріки, тож нікого не треба було вчити, що і як робити. Обставини наглили до поспіху — і праця горіла у вправних руках. В останній хвилині навіть виявилося, що перестаралися і зробили тих провізоричних плотів більше, ніж треба, бо ж усі, за виїмком зовсім маленьких дітей, плавали, як риби.
Умістилися діти, умістилися й клунки, що їх і так лишилося небагато, умістилися й ранені. Готово! Жердки вперлися в дно — і утлі плоти, підтримувані для певности по боках ліпшими пливаками, відчалили. Яка сотня людей, в тому й Аракшо, пустилися вплав самотужки.
Холоднувата вода приємно лоскотала нерви й викликала вибухи сміху й веселости. Почалися навіть перегони, хоч півгодини тому людям важко було пальцем кивнути.
Ледве відплили від берега, як знову шарнула злива.
— Пильнуйтеся! — закричав Маідаї. — Тримайтеся купи, бо готові в останній хвилині погубитися й потопитися! Що скажу на раді племени, коли треба буде здати за вас звіт?! О, хоч би вже скоріше наш морубішаба видужав, щоб я позбувся клопоту із своєї голови!
Погубитися серед такої зливи було, справді, легко, а й потопитися не важко, бо по самій середині води діялося щось небезпечне і незрозуміле: людьми й колодами почало крутити й підкидати, хоч не помітно було, щоб течія кудись бігла. Вода найбільше скидалася на озеро.
— Гей, тримайтеся, тримайтеся! — гукав Мадіаї, намагаючись вирівняти пліт, на якому лежав Татаурана. — Разом! Ану, разом!..
Але тут раптом бренькнула стріла і вп'ялилася в струпішалу колоду.
— Ворог!
— Обстрілює!..
— Уай! Мене поцілило в руку!
— Тихо! Скоріше!
Стріли фурчали і врізувалися у воду, бахнуло кілька пострілів, але, на щастя, без шкоди для аресів, тільки десь продіравило мішок з харчами.
— Рапози!
— Водоноси!
Серед непроглядної дощової мли падали злобні й образливі вигуки, напружувалися конвульсійно мускули, скреготіли зуби: щоб якось цю дивну й незрозумілу силу, яка прив'язала їх посередині води, перебороти. Плавцям здавалося, що їх хтось хапає за ноги, тягне зниз і потім знову підкидає вгору. Колоди танцювали на місці, загрозливо занурюючись то одним, то другим кінцем у брудні хвилі і гойдалися, ніби прив'язані. Дна в цьому місці не можна було досягнути навіть найдовшою жердкою, тож доводилося покладатися виключно на силу м'язів. І ареси бовталися на місці.
Врешті всі почіплялися за плоти і під команду Мадіаї дружно запрацювали ногами. Це помогло. Колоди проскочили заворожене місце і швидко попливли далі, а з ними й люди.
Дощ ніби дражнився. Поки плем'я доплило до другого берега, розпогодилося зовсім, навіть виглянуло на прощання сонце. Воно вже сиділо на хребті гірського кряжу, готове от-от скотитися на другий його бік.
І знову людей стрінуло гірке розчарування. Найгіркіше, бо завела остання надія: ніякої брами не було. Перед ними височіли скелі, звичайні собі пісковикові скелі, стрімкі, високі й голі. Тільки де-не-де зеленів на них причеплений кущ, стирчало з розколини кволе дерево, або кущилися рідкі клапті трави. Скелі виглядали так, ніби біля них хтось попрацював величезною сокирою і обстругав, бо такі дебелі кам'яні "тріски" густо встеляли підніжжя, лежали боком, або сторч і загромаджували берег. І вправо і вліво виднілася та сама картина, з тією різницею, що на місці висадки племени лишився незалитим кусник землі, а далі вода підходила під самі скелі.
Це було все.
У цілковитій зневірі, із свідомістю приречення, люди припадали до каміння і самі, здається, ставали камінням. Не питали навіть: "Що тепер?" — бо й так ясно було, що тепер — кінець.
— Дивіться, діти! — показав Аракшо на протилежний берег і усміхнувся злорадно.
Збайдужілі, тупі погляди ліниво повернулися у вказаному напрямі і побачили ворога. Положення бандейри виглядало значно гіршим, ніж положення аресів. Із щілин обабіч гори валили грізні хвилі напучнявілих рік і виривали з-іпід ніг коней і людей землю. Коні дико іржали, намагаючись вилізти на вище місце, але дарма. З одного боку — стіна слизької, розмоклої глини, з другого боку ,— камінь. Бандейранти, видно, потратили розум, бо, замість пускатися за прикладом аресів уплав через воду, почали між собою сварку.
Ареси дивилися на них байдужо, мовляв: "Ну і що нам до того? Хай там!"
— Ти не туди показуй, ти показуй сюди! — металевим голосом раптом крикнула Жаїра і, вхопивши жреця однією рукою за плече, другою вказала на скелю. — Куди нас завів своїми дурними наказами?! Дивись — тут скеля, там — вода, а над нами дощ. Нас потопить тут, як мишей! Відкривай же мерщій твою браму, бо ми змучені й голодні!
Жаїра трясла старця за плече, захлинаючись від злости, і її бліде, змарніле обличчя грало твердими жовнами. Було зовсім сіре, зовсім плоске, сказати б, мертве, коли б не ці жовна і не пекучий погляд із звужених щілин очей.
Її ніхто не любив, її слова, тон і поведінка в цей момент були зухвалі, але всі стали раптом по її стороні.
— Правда! — закричали. — Жаїра каже правду, Аракшо: відчиняй браму!
— Ми більше не можемо! Ми хочемо їсти й відпочити!
— Де брама, до якої ти нас вів?!
Аракшо дрібно затрусився й винувато спустив голову. Ніхто ніколи з ним так не говорив, навіть у молодості. А вже довгі-довгі роки він звик лише до послуху, до пошани, до обожнювання. І тепер... Що ж він винен, що так сталося? Не видумав же нічого — переказував те, що чув ще від своїх батьків. А батьки ніколи не брехали. Хіба б збрехали в цьому випадку, щоб в останній хвилині свого довгого життя Білий Крук осмішився і показався брехуном? За що ж би покарали його карою, страшнішою від найтяжчої смерти: брехун! Жалюгідний, самонадіяний брехун!
Аракшо підняв очі і післав до неба довгий-довгий, повний розпучливого докору погляд і знову звісив старечу голову на груди.
— О, дивися! — знову закричала Жаїра. — Бандейра хоче пускатися за нами! Відчиняй браму, брехуне!
— Відчиняй браму! — завторували ареси, наскакуючи на жреця і в той же час оглядаючись на другий берег, де справді перші коні вже ступали у воду. — Скоріше! Сонце заходить, зараз буде ніч!
— Хі-хі-хі! — зашелестів нараз поблизу такий неприродний і такий моторошний сміх, що в аресів волосся відразу стало дуба. — Хі-хі-хі!
Над величезною брилою каміння, що була подібна до підкови й тісно прилягала до скелі, ріс якийсь розлогий кущ, а з-під його прилиплого до стіни гілляча блищали чиїсь хижі очі й шелестів оцей несамовитий сміх:
— Хі-хі-хі!
Ареси відразу забули і про Аракшо, і про браму, і про ворога, прикипівши розширеними від жаху очима до страшної появи. А поява тим часом далі вистромила із щілини голову — і ця голова належала за всіми ознаками старезній бабі.
— Квевезу! — хотіла крикнути Жаїра, але страх скував їй горло.
Видно, що й решта з тієї самої причини не могла видобути з себе ні звука, бо стояла мовчки, хоч поява цілком доброзичливо всміхалася своїм поморщеним і беззубим ротом.
— А що? — шамкала. — Як Мараґіґана за плечі хапає, то відразу під полу до Матері, га? І дорогу знайшли, і якраз до брами трапили? Хі-хі-хі!
Суха і чорна, як корінь, рука щось пошамоталася і висунула із щілини згорток, подібний до переплетених гадюк. Цей згорток розгорнувся і повис: драбинка.
— Лізьте! — писнула баба і знову засміялася.
— Ти хто? — перший здобув із себе хрипкий голос Аракшо.
— Я? Я — сторож брами до Землі Співучого Каменя, молокососе...
Старий жрець образився:
— Даремне кпиш з моєї сивини, жінко. При твоєму віці вона не личить, бо я вже доживаю до четвертого цвітіння бамбука... — сказав з гордістю.
— Хі-хі-хі! — засміялася співчутливо баба. — То ти можеш бути мені внуком, коли так. Молодий ти, хлопче, дуже молодий! Ну, але лізьте скоро!
На цю гостинну пропозицію ареси тільки подалися назад: сторожиха таємничої "брами" видалася їм страшнішою від бандейрантів.
— Куди ж лізти? — вдав заклопотаного Аракшо.
— Як то куди?! — здивувалася баба. — Та на браму. Брама, бач, замкнена, а ключ від неї на дні Озера Кайманів. Хочеш піти принести? Коли принесеш — матимеш право мене посватати. Хі-хі-хі!
Аж тепер жрець сковзнув оком по великій брилі, що мала яких понад два чоловічих зрости і була дійсно подібна до брами.
— Га! — сказав і на всякий випадок перехрестився, віддаючи себе одночасно в опіку поганському Тупанові і християнському Богові. — Я лізу перший, діти, а ви чекайте.
Вхопився за мотузяну драбину і поп'явся по ній із спритністю мавпи.
"Куди він лізе?" — мовчки спитали себе ареси.
Дійсно, нікому не могло прийти в голову, щоб над вершком "брами" міг бути який вхід. Ріс там згаданий уже кущ, і брила вгорі трохи відставала від скелі — більш нічого. Однак Аракшо доліз до верха брили, перемахнув крізь неї в лежачій позиції і щез — кудись скотився.
На людей знову напала тривога: що зустріло там їхнього старця?
Але чекали недовго, бо ось поворушилися гілляки і крізь них пролізла голова — на цей раз Аракшо.
.— Лізьте, діти, сміло! — весело й бадьоро запросив жрець. — Трапили ми, куди хотіли! Лізьте, тут добре! Ого, а вони таки пливуть!
І враз ніби земля загорілася під ногами аресів: ось за цим плескуватим каменем, що прилип до скелі, їх чекав спокій і відпочинок, а позаду напирав ворог, що ніс смерть.
— Скоріше, скоріше!
І люди кинулися до драбинки. Підсаджували ранених, передавали з рук в руки дітей, а міцний Аканґасу, що цілу подорож через рану в стегні лишався непомітним, тепер випростувався, поставив на свої плечі Арусаві й так зробив другу живу драбину, по якій дряпалися отроки. Долізши до верха "брами", люди протискалися у вузьку щілину і, здавшись на волю Божу, котилися кудись вниз.
А в куточку щілини знову показалася розпатлана сива голова Сторожихи і заблищали чорні мишачі очка — цілком наче тарган, причаєний у шпарі біля печі. Вона дивилася на води і злорадно хихотіла:
— Хі-хі-хі! Допливають до середини! Але переплисти середину Передбрамного Озера не так легко, ні! А що, а що?! Ось зараз ще Мати Ітараре піділлє вам водиці із свого дзбанка — і тоді побачите! Ого, і дощик припускає! Скупаєтеся сьогодні за все життя! Так, скупаєтеся гарно і попливете чистенькими до Озера Кайманів! Каймани вже давно голодні — будуть раді вам! Хі-хі-хі!
Мадіаї, Акангасу й Арусаві, що лишилися останніми, почули, як десь угорі щось гуркнуло, зашуміло, а потім могутнім водоспадом ринуло у Передбрамне Озеро.