Це та дівчина з молодіжної підпільної групи Шаблюка?
— І до того ж — моя родичка. Тітка.
— Навіть так?! Тоді зрозумілий ваш інтерес.
— Мій інтерес зумовлений не цим.
— Гаразд. Почнемо з іншого кінця: що цікавого зуміла розповісти вам ваша тітка. З Гринею Козаруком я вже говорив. Записи його теж читав. Але вам, як близькій людині, тітка могла розповісти щось таке, чого нікому іншому не розповідала.
— Щось таке, що компроментувало б Вандевуру? — знову посміхнувся Микола. Кожну свою репліку він починав зі стандартної хитрувато-поблажливої посмішки. — Змушений засмутити: Вандевура чистий, яко непорочний ангел. Або господня сльоза, що вам більше імпонує. Усе те, що вона там понавизбирувала про нього: злякався, погодився провести німців до острова... — нічого не варте. Злякався, погодився, але не повів! А Шаблюк повів. І навіть те, що погодився — піди доведи. А якби навіть і довели. Хлопчина! Дитя! Які тут можуть бути претензії? Тим паче, через понад сорок років.
— Згоден, хлопчина, дитя. Жодних претензій. Та й кому спада на думку копати під нього в такий спосіб?
— Тому я одразу сказав їй, дурепі: "Закрий рота. Це не твоє діло. Що, Вандевури зі Святешними скубуться? Ну й нехай скубуться! Там і без нас обійдуться.
— Ваша позиція чітка. Це все, що ви хотіли розповісти мені?
— Розповідати я взагалі нічого не збираюся. І прямо сказав про це.
Зустрічний мотоцикліст посигналив фарами. Корбащук зупинив машину, вийшов і кілька хвилин про щось гаряче сперечався з ним, проте суперечка належала, мабуть, до суто ділових, бо хоча згоди вони й не дійшли, проте руки потисли по-дружньому.
— Я з усіма намагаюся будувати свої взаємини на компромісах, — чи то продовжив Корбащук перервану розмову, чи прокоментував мирне завершення "переговорів" з мотоциклістом. — Виключно на компромісах. Раджу дотримуватися тієї ж тактики. Поки вони тут між собою гризлися, я спокійно закінчив технікум, і зараз уже на четвертому курсі інституту. Диплома ще нема, а вже, як бачите, директорую. І мені однаково: що Вандевура, що Святешні, а що Шаблюки... У минулому нехай порпаються історики. У нас власних проблем вистачає. Хіба не так? І всі оті статті, які зараз з'являються: про війну, сталінські табори, репресії, перекручення, застійний період... Кому все це потрібне? Не змогли створити таке суспільство, щоб усього цього уникнути — ну й сидіть тихо. Навіщо баламутити ціле покоління? Тим паче, що в країні безліч запеклих сталіністів. Які тільки й чекають свого часу. І коли вони знову візьмуть владу в свої руки — а вони візьмуть її, можете не сумніватися, претендент на "культ" завжди знайдеться — то полемізувати з вами не будуть. Таборів вистачить на всіх. А гласність їм ні до чого.
— Ви самі відповіли на своє запитання. В історію ми заглиблюємося для того, щоб наші і всі наступні покоління зуміли не допустити появи культу чергової "особи", з усіма його наслідками.
— Дякую. Ця відповідь мені відома. Може, моя заява і вразить вас, але, по суті, я знаю всі можливі відповіді на всі можливі запитання, які тільки можуть виникати в наш час. Принаймні, з того кола, що стосується нашого громадського життя.
— В такому разі нещасний ви чоловік.
— Про таких нещасних ви не пишете, правда? Отпро мрійників, рожевощоких, рожевоокулярних мрійників — це інша річ. У кращих традиціях нашої молодіжної преси. Ну та годі про політику. Ваші особисті тривоги мені знайомі: свого часу я теж був закоханий у Марію Святешну. А що, нічого краля. І головне — ніколи не скажеш, що сільська.
— Чим це закінчилося? — запитав Оснач, не відводячи погляду від зеленавого серпантину річечки, що безнадійно заблукала в лабіринті рукавів, озерець та порослих очеретом острівців.
— Компромісом. Як завжди, компромісом.
— З ким?! З нею? З самим собою? Зі своїми почуттями?
— Я давно чув про її діда, але думав: говорять — ну й нехай говорять. Історія давня. Та коли побачив, що вона знову спливає, то зрозумів: при моїй посаді мати дружину з такою біографією просто ні до чого. Номенклатура, знаєте. Кадрова політика. Поки що воно, може, й не зашкодить. А на перспективу? Що, не правий?
— Які можуть бути сумніви? Адже вам відомі всі можливі відповіді на всі можливі запитання, генію від номенклатури районного масштабу.
— Отож, — не зважав на його випад Корбащук. — Отож. Що, тепер остаточно перехотілося писати? — в'їдливо посміхнувся Микола. — Взяли б та отак і написали. Як там у вас тепер говорять: "Гласність, демократизація". Спеціальні рубрики "листів не для друку"...
— Де це "в нас"? До вас демократизація що не докатилася?
— Уявіть собі. Недодибала, небога. Тому до всього цього вашого галасу у нас ставляться помірковано. Ви зрозуміли мене: надзвичайно помірковано. Можу вас запевнити: жодних серйозних змін в найближчі часи тут не передбачається.
— Ну, якщо вже ви ради кар'єри пожертвували навіть коханням!.. Навіщо вам якась-там "їхня" перебудова.
— Яка жертва?! Яке кохання?! — стенув плечима Корбащук. — Вибір життєвого партнера. Спокійний, зважений вибір — і нічого більше. Речі слід називати своїми іменами. І знаєте: дружина з таким родоводом вам теж ні до чого. Іриньо Козарук — хлопчисько. Максималіст. Якихось речей він просто не розуміє, якихось не бажає розуміти. Але навіщо встрягати в цю історію вам, співробітнику обласної газети. Людини з майбутнім?
— Скажіть одверто: перед сьогоднішньою нашою зустріччю у вас відбулася розмова з Вандевурою? Адже відбулася? І запросили ви мене в дорогу невипадково.
— Не збираюся приховувати, — неохоче визнав Корбащук. — Він справді порадив поговорити з вами. Ні-ні, Маркіян Маркіянович вас не боїться, це я кажу без будь-якої дипломатії. Ви для нього ніщо. Це тільки так склалося, що цей чоловік живее в селі й обіймає скромну посаду. Насправді йому треба було б сидіти десь у тих краях, куди ми їдемо. У просторому кабінеті з симпатичною секретаркою. І дивитися на нас зверху. Втім, не виключено, що і він ще опиниться в одному з них. Хоча... літа підпирають.
Осначеві раптом захотілося зупинити машину і далі добуватися до міста на попугніх. Не вдався він до цього тільки тому, що розумів: таким демаршем генія від районної номенклатури все одно не здивуєш, не вразиш і не розчулиш.
— Відвезти мене до Одеси — теж"порада" Маркіяна Маркіяновича?
— Навіщо вам такі подробиці? — всміхнувся Корбащук. І тільки тепер Оснач остаточно переконався, що всю цю операцію по "вилученю" журналіста з Рибані було заздалегідь заплановано. Починаючи з поради "обов'язково написати про спортивний центр", яку дав йому, завітавши до Крижаня, голова Рибаньсьої сільради. І зрозумів, що йому обов'язково слід повернутися сюди. Повернутися якомога швидше.
* * *
З того боку озера все ще долинали постріли, проте гримали вони чимраз рідше і безладніше. Святослав і Григорій прислухалися до них, примостившись на низенькій лавці перед хатиною. Вони сиділи в однаковій позі, припавши плечима до кособокої стіни хатини і підставивши обличчя лагідному не палючому сонцю. Думали вони кожен про своє, проте ці постріли все ще єднали їх, не даючи розійтися в різні боки та пов'язуючи страхом перед небезпекою.
— Поїсти в тебе, звичайно, нічого не знайдеться, — спроквола мовив Оснач, наперед знаючи, що розжитися в дезертира нічим. І був дуже здивований, коли Григорій так само спроквола відповів:
— Та ні, дещо знайдеться. — І видобув з кишені френча сіру хустину, в яку було загорнуто шматок кукурудзяного коржа. — Жінка якась розщедрилася. До хати не впустила, зрозуміла, хто ми такі, але коржа дала. Половинку мені, половинку Михаєві. Так з коржем ми його й поховали. Весь бери. За доброту. Що не пристрілив.
— Що значить: "весь, задоброту, не пристрілив"?.. Тижсам бачив, як це сталося..., з Михаєм.
Оснач розломив корж на дві нерівні частини і більшу вклав у долоню Караджі.
— Я чомусь був упевнений, що перший же радянський солдат, якому потраплю на очі, негайно вб'є мене. Навіть якщо знатиме, що дезертирував. Тільки за те, що ношу цей мундир. Швидше б уже скинути його. Але ж нема в що переодягнутися.
— Глянь на мій і заспокойся, — віджартувався Оснач.
Караджі справді глянув на нього так, ніби бачив упершее, і сумно всміхнувся.
— Нічого не скажеш: звів бог "союзничків". Краще подумаймо, що робити, куди подаватися... Бо ті, що на тому боці, постріляють— постріляють і сюди переберуться.
— Що ж ти пропонуєш?
— Степ навколо — наче могильна плита. Спіткнутися ні на чому. Всюди повно німців, румунів... А я без документу, отже, не відбрешуся — розстріляють. Вечора нам треба дочекатися у плавнях. Сидіти тихо і не квакати.
— Тоді оглянемо місцевість. Треба знати, куди відходити і де ховатися, якщо раптом чорти занесуть сюди твоїх колишніх командирів.
Вони розійшлися і різні боки, домовившись зустрітись через півгодини. Оснач був певен, що Григорій не повернеться, втече, але це його не хвилювало. Так навіть краще. Нехай цей дезертир сам визначає свою долю.
Десь за кілометр від хатини Святослав натрапив на острівець, біля якого вигрівалися на сонці два старих потрощених човна. На самому ж острівці, на узвипптті, проглядався порослий травою підмуровок. На жаль, ця твердь розташувалася посеред чималої пласкої галявини, отож розраховувати на неї, як на притулок, не доводилося. Місцина була чудова, але не їм, утікачам, нею милуватися.
Пройшовши ще трішечки, десантник зрозумів, що кращого пристановища, ніж їхня хатина, все одно не знайти. Утвердившись у цьому рішенні, він і повернувся. Ще за кілька хвилин з'явився і Караджі.
— Дивно, я думав, що ти...
— Втечу? — зрозумів його Григорій, заходячи до прохолодної, пропахлої болотом і пліснявою хатини. — Скільки можна втікати? Розраховую на твою допомогу. Хочу перейти на службу в Червону Армію. Як вважаєш: приймуть? Чи, може, одразу в табір для полонених?
— Не знаю, — чесно зізнався Оснач. — Перебіжчиків теж посилали в табори. Куди ж їх подіти? Хіба що, може, табори для них якісь особливі, не з такими суворостями, як для звичайних полонених.
— Навіть якщо й табір... тільки б пережити цю війну. Хоч у таборі, хоч у пеклі — аби пережити.
— Війну не пережити — відвоювати треба. Сама собою вона не за— кінчится.