Жаїра. Том 1. В рабстві

Ольга Мак

Сторінка 37 з 44

— Адже тим нареченим маєш стати ти.

— Я? Гм... Досі я так думав... Але тепер...

— Тепер не хочеш?! — зі страхом спитав Себастьян.

— Хочу і тепер... Себто, мої почування до Анни-Марії є ті самі. Однак...

— Однак, що?

Павза.

— Не знаю, як почати?

Знову павза. І тоді рішучий тон:

— Ми умовилися, Себастьяне, що будемо щирі, і я говоритиму правду. Бачиш, слуги по кутках шепчуть, що ти до смерти закоханий в Анну-Марію, але криєшся зі своїм коханням, щоб мене не вразити. Чи це правда?

— Я?! — прозвучала повна скрайнього здивовання відпоівдь. — Але ж звідки?!

І знову чулий і м'який голос Жібальда:

— Слухай, мій маленький братіку, іменем усього найдорожчого для нас, заклинаю тебе сказати правду! Якщо ти дійсно любиш Анну-Марію — сватай її. Присягаю тобі, шо мені далеко приємніше буде бачити тебе щасливим у парі з любою дружиною, ніж самому одружитися з нею!

— То ти її не любиш?

— Чому ж не люблю? Дона Анна-Марія мені дуже припала до душі, але я, викликаючи тебе на щирість, хотів сказати, що хай той з нас бере її, хто більше любить. Я можу без неї жити і по місяцеві забуду про свою серцеву тривогу. Але ти?

— Говориш лишень про себе і про мене. З самою Анною-Марією ти, як бачу, зовсім не числишся...

— Буду і тут щиром з тобою, Себастьяне: бачиш, мені видається, що вона остаточно вийде за котрого-небудь. Я не прив'язую багато ваги ні до її початкової схильности в мій бік, ні теперішнього охолодження.

— Ти помітив це?

— Так. Вона сама не любить, але ласкаво дозволяє себе любити нам обидвом. Вона мене не вибрала, а просто прийняла. Коли б ти був старшим і постарався стати ближче до неї — прийняла б тебе. І, якщо вже мова зійшла на вибір, то вибираємо ми, а не вона. Ми маємо рішити між собою, чиєю дружиною має стати Анна-Марія. Отже, давай будемо рішати...

Павза і кроки по кімнаті з кутка в куток. Потім голос Себастьяна:

— Якось дивно у тебе це виходить, Жібальде... Говориш, ніби не про свою даму серця, а про якийсь предмет. Я того не можу зрозуміти...

— Сумно мені почути від вас ці слова, доне Себастьяне, — зійшов на офіційний холоднуватий тон Жібальдо. — Не можете зрозуміти мого серця? Тоді поясню: Анна-Марія мені дуже подобається, але все ж таки задля неї я не приніс би в жертву нашої братської любови. Для мене, як не буде Анна-Марія, то буде інша панна, але брата я маю лишень одного. З ним мене в'яжуть роки сирітства, радощі й сльози дитинства, спільно проведені дні ризика й смертельних небезпек, удачі й невдачі тяжких виправ, обопільний рятунок життя і всякі такі інші речі, про які ви знаєте не гірше від мене. І для того мого недоброго, нещирого, але все ж безмежно дорогого мені малого Себастьяна, я згоден принести в жертву всіх найкращих дівчат у цілому світі! Чи ви й тепер мене не розумієте, доне Себастьяне, мій шляхетний брате?

В кімнаті якийсь рух і за ним здушений сльозами зворушення голос молодшого брата:

— Прости мене, мій любий Жібальде, прости! Я не гідний твоєї любови! Ти все був вирозумілим і великодушним супроти свого легкодушного й легковажного Себастьяна... Дякую тобі, Жібальде! Дякую за все! Але, присягаю тобі на пам'ять нашої покійної матері, що твоя жертва непотрібна: я не люблю Анни-Марії ані трошечки!

— Не любиш?!

— Ні, Жібальде, не люблю! Признаюся тобі більше: я люблю Жануарію і хочу з нею одружитися.

— Що?! Жануарію?!

— Так, брате! Ми стрічаємося з нею потайки ще з першого дня...

— І ти мені не зрадився?

— Даруй, Жібальде, Жануарія собі того не бажала.

— Чому?

— Гм... Воно трохи незручно говорити, бо справа зв'язана з Анною-Марією...

— Тоді тим більше я повинен знати. Кажи!

— Ну, бачиш, Жануарія є рабинею Анни-Марії...

... Легко собі уявити, що діялося підчас тієї розмови з нещасною баронівною! Її трясло й підкидало, з грудей рвався крик, гнів, обурення й жаль, а вона мусіла сидіти тихенько і ні звуком не зрадити своєї присутности. Тому терпіла подвійні муки і благала у всіх небесних сил, щоб та образлива й жорстока для неї розмова якнайскорше скінчилася. Чула, як Себастьян переповідав братові причини страху Жануарії за передчасне розкриття їхніх взаємин, про її хитрощі з виправою до ворожки, а решту з оповіданням небилиць Барбари догадалася сама. Якою вона була наївною, коли далася вплутати в ці рабські тенети брехні й хитрощів!

Тим часом Себастьян скінчив свою сповідь перед братом, і тоді в кімнаті почалася якась шамотня й штурханина: це Жібальдо жартома повалив брата на ліжко і почав його лоскотати.

— То ти такий?! То ти посмів від свого старого Жібальда секрети заводити?! — питав Жібальдо, добираючись Себастьянові то попід пахи, то під шию. — Ах, ти ж збиточнику! Тепер маєш, маєш, маєш!

Себастьян пищав, реготав, заходився і благав помилування. На кінець, відбувши "кару", перейшов знову на поважний тон і почав просити брата, щоб той якось вплинув на Анну-Марію й переконав її в конечності звільнення Жануарії.

— Але ж ясно! — відповів Жібальдо. — Ця Жарі, по правді сказавши, чудесна дівчина!

— Ну, тобі й мені воно ясно, але чи буде ясно й для Анни-Марії...

— Анна-Марія, — увірвав брата Жібальдо, а голос його став твердим і шорстким, — давши мені слово, буде змушена шанувати мою волю і мої вимоги! А моєю першою вимогою і моїм першим бажанням буде звільнення Жануарії, буде взагалі все, що і мого малого Себастьяна зробить щасливим.

— Дякую тобі, брате, ще раз! Боюся лишень нашого батька. Що він скаже?

— І за це не бійся: зараз же йду до нього, упаду йому до ніг і проситиму за тебе.

— Ні, ні! — запротестував Себастьян. — Не кажи нічого доти, доки сам не заручишся з Анною-Марією і доки Жарі не стане вільною. Все ж таки краще буде просити в батька дозволу на шлюб з вільною дівчиною, а не з рабинею.

— Як хочеш. Але я все одно мушу йти до батька, бо так приобіцяв.

— Підемо разом, брате. Ми умовилися з моєю маленькою Жарі на стрічу, і вона, бідненька, десь напевне мене давно чекає...

В кімнаті погасла свічка, і брати потупали коридором...

Анна-Марія ледве дочекалася, поки вони вийшли з двору, і тоді негайно забралася з балькону. Йдучи назад, вже більше не цікавилася, чи її хто бачитиме, чи ні?

Прийшла до своїх кімнат і скибою сирої глини повалилася на ліжко, внутрішньо приголомшена, знищена. Лежала так досить довго, поки приголомшення минуло, а замість нього прийшла реакція. Сліпа, пекельна лють опанувала її душу, обізвалася гострими колючками в пальцях рук і ніг, підкотилася під горло, розлилася вогнем по грудях, по спині, вдарила хвилею в голову, сперла віддих, душила! Щоб так безлично, так по-купецьки, накидати її один одному, її, баронівну фон Барт! І хто накидав, хто?! Нікчемні нащадки дикої індіянки! Той, смиренний на перший погляд, лицемір Жібальдо вже тепер сміє думати, що буде їй наказувати і диктувати, як вона має поступати зі своїми рабами?! Їй, баронівні Анні-Марії фон Барт?! О, ще почекайте, шляхетний мамелуче, ще так добре не є! А та потвора з роздертою губою, той нікчемний рабський внук — Себастьян, якому вона так великодушно подарувала своє серце? Він собі насміхався з неї, романсуючи по темних кутках з рабинею?! Ну, ясно ж: нащадка рабині до рабині й тягне! О-о-о, помститися, помститися, помститися! Закричати на цілий дім, послати зі смолоскипами на розшуки, піймати закоханих змовників, виявити всю правду перед Елеодором і тоді — всім трьом показати двері!

Мало що так і не зробила, але погамувалася.

Ні, так не буде добре! Тоді треба зрадитися перед цілим світом, що вона підслухувала, що Себастьян знехтував її заради рабині, осмішити себе в очах цілої Паранаґви... Ні, так не можна! Треба зробити інакше, ефектовніше. Треба представити справу так, що не нею нехтують, лиш вона нехтує внуками рабині — обидвома!

Ставши на цьому, Анна-Марія лягла знову, думала, будувала різні пляни, підготовляла найтерпкіші, найобразливіші слова й наперед упивалася насолодою помсти. На зміну приходила образа, жаль і гіркі сльози. Від них дівчина знову верталася до обдумування помсти й кидалася по ліжку.

Не спала цілу ніч. Чула, як вернулася Жарі, як прийшов Себастьян, ще здалеку щось вдоволено насвистуючи, а потім — дон Ґабрієль з Антонієм, Елеодором і Жібальдом. Щось там говорили про майбутні урочистості, зв'язані з піднесенням Паранаґви до значення віли, й жартома натякали на пляноване в ці дні весілля.

— Весілля? Я вам зроблю весілля! — сичала Анна-Марія, погрожуючи в темінь кулаком...

***

На другий день сеньйоріта встала, проти звичаю, зі сходом сонця й вмилася без нічиєї допомоги. Але, коли пізніше з'явилася Жануарія, Анна-Марія вилляла на неї весь запас скопиченої за ніч злоби. Ще ніколи рабиня не наслухалася стільки причіпок, образ і лайок, як в цей ранок. Насуплена, як грозова хмара, сердила, як оса, панна ані словом не зрадила справжньої причини свого настрою, але робила все можливе, щоб допекти, щоб показати свою владу й стоптати гідність невільниці. А та, сціпивши уста, сіріючи й темніючи на переміну, мовчки зносила все й в думках старалася вияснити собі причину фуріозного настрою своєї власниці.

"Чи це вона так лютує, що доводиться їй виходити заміж за Жібальда, чи, може, передчуває близький кінець свого права наді мною? — питала себе дівчина й відчувала тихе злорадство в душі. — Коверзуйте, коверзуйте, шляхетна сеньйоріто, але скоро вам це увірветься!"

Врешті Анна-Марія, вбрана в білу сукню з венецьких мережив, з перлами у вухах і на шиї, намальована й дуже дбайливо зачісана, зібралася до виходу.

— Ти, креатуро, — кинула через плече Жануарії, — не здумай сьогодні ще псувати мені настрою при сніданку! Поки я повернуся, тут мусить бути все, як в дзеркалі! Коли ні — побачиш, що я з тобою зроблю!

Тоненькі жилки на скронях панни налилися кров'ю і виразно проступали навіть через густо накладені білила, і Жануарія таки злякалася. Відчула, що щось є таке, чого вона не знає, і це її поважно затривожило.

Лишившися сама, кинулася піднімати порозкидувану одежу, підбирати порозсипувані навмисне шпильки, але руки в неї тряслися, й робота не йшла. Забувала, що куди має покласти, клала на не своє місце, брала знову і знову клала не туди, куди слід, а всіми своїми думками була зараз в їдальні, де мала відбутися дуже поважна та вирішальна заразом і для неї розмова.

34 35 36 37 38 39 40