Яблука з райського саду (збірка)

Отак само відроджу­валася країна, встаючи при цьому на повен свій зріст колін.

До такої міри перетворюючись, що Вождь уже поба­чив, і вирішив, нарешті віддатися простому людському щастю, якого він, як ніхто інший серед нас усіх, не раз за­служував.

З оційою метою він бере і скликає позачерговий пле­нум політбюро і ставить його на повістку дня. Про те, що він, Сталін, уже давно перебрав увесь мислимий трудо­вий стаж, чим давно заслуженив собі на пенсію. На яку хоче тепер небкззаконно піти.

А політбюро що?

Вигукує, скандуючи:

– Ви Сталін, іще не Старій!

Підкорене нацьковуванням Берія, якого воно небеззаслужено за це боялося, воно нібито буцім в пориванні довіри, яку Сталін йому й завдавав, узяло й відхилило просте прохання Вождя. Ну не ну?

Змушуючи його знову і знову водіночку керувати цілою такою країною.

– Ти міні тогді не відповіли, – зазирнув він їй в у очі крізь самісіньку душу.

– Коли? – прошепотіла вона.

– Я жь тебе питавь прьо страждання.

– Так, – нарешті з тихою скромністю відповіла, ска­завши вона.

Од чого його наздоганяє Другий Удар 1952 року, приурочений до 35-ліття дати Великої Жовтневої рево­люції. Коли він упав, як підрубаний орлиний кипарис.

Вже тепер, коли був розсекречений посмертний ар­куш опису особистого майна Сталіна, геть невеликий, то там несподівано винирнули: "капці домашні, жіночі, од­на пара".

Ось! Увсе, шо лишилося од їхніх почуттів...

Ми можемо припустити й таке, що якби Вуласик за­лишався на роботі в особистій охороні вождя, то лише б він зміг захистити його од апокаліпсичного удару.

Але Вуласик був далеко в своїй закам'яній твердій замурованій вежі, і тому не зміг запобігти Сталіна і од остаточного – Третього його Удару, який наче точно розрахунком Вождя геніально збігся з датою 8-го Берез­ня 1953 року.

А саме присвячений на міжнародне жіноче свято, на­че натякаючи йому на нього, чим навіки і приурочив се­бе простому зауральському жіночо-дівочому коханню – чим зробив для наших трудівниць цей празник іще боліє женственним.

Інформагія

Вербуальнізація олоїмів чи олоїмізація вербаріїв – ось головний дилем прозорій семоніці, який мучить усіх семіозиків, засадничих на вимовній семантуальній дійсності. Філософеми окультного окультурення і його схиляння перед аксиономатикою позасловесних, ба, позаозначникових визначень, рівень інтерпретуди бі-біморфефмних репрезентур, сумірність субстантабельних ас­пект аріїв сакруатики, хроноквазітропні азимути неофікційних знаннєвих креатораторіїв створюють новий тип людини-ludens, ба, ludensis. Ще Гейхер застерігав од тотального креатинізму, котрий ладен переродитися в креато-копірайтивізм, що панфлетогенізує в псевдопастишні векотралії. Чапекіанство! Міжферналітики, що переймаються світописом, логопоезуючи прозо-провокації, позбавлені будь-якої критерики аж до заперечення гіперташизму. Чи здатна така фіктографія з її системономозністю опанувати мономезис? Сумнівно. Позаяк семюзисарій репрозетуючих цитатоколажоріїв насамкінець недобачають соціологік мегамедій, і це насамперед те, що може виволати недосвідомість. І навіть перенедосвідомість, ось які перспективи. Апріорика матрацоматриксу, люмпен-люпінарійні, ба, замтузневі сатирізофагні дуобінарні екзостиренції не слід плутати з езитетивними дидактами, екробонарні в своєму відчуженні. Адже очудження – це не просто значеннєве, ба, значенніабельне палімпсестнабельне плагіастичне диструктурмарктичне означення першовзірців, це, насамсеред додепроцесуарне анніабельне нонфернальне типотропне освідомлення. Позасенсорна, сказати б, п'ята колона, чи й навіть шоста, кодоменталізуючи мікромедійні субпорти, зосібна універсими їх, реферофікують тим самим дискруктивні статуарні гіпотезарії. Кабаломорфні статуарні семіо-семіото-семантичні конкреції зосібна сенкроформують есесеїстику, наприклад ось така в результаті кабалаограмотність: Коба, це псевдонім Джугашівлі, похо­дить від Джугашина, осетина, на чиїй мові джига це жужелиця, шихта, покидьки металовиробництва, отож на противагу їй береться ім'я Сталін, з контрааверсійним, реаверсійним значенням. Така граматематика є наслідком сіноневтики, породженої наслідками зоомарксизму, закармалізованому на теофіктажі цапонолізацій грамоневтики, які транспонортуються навіть кабальним телебаченням. Замтузно ж люмпен-люпінарні наслідки цього прослідковуються дещо у "Хроніках Тінтобраса", де гомосексуалізм трактується як засіб дис­кримінації жінок за відсутності гормоноконтенцуалій. Так само, як і домосексуалізм, який їх також продуктив­но кабалить у безпосередньому й переносному значеннях, що надає чималу перспективу у цім дромотекстуальному бустрафодальному напрямкові. Складність проблеми пролягає ще й не так в тому, що тональна песпектива мо­же бути й атональною, безтоновою, і не в тому, що вона може бути зворотньою за гамою, чи ба й за колоритом, чи зворотньо-геометричною за композицією, а в тому, що во­на може бути безповоротною. От як для японців є безповоротньою можливість творити олійний чи ба, й акрило­вий живопис, що вони з успіхом надолужують оберне­ною, тобто вивернутою графікою своїх акварелів, чи, ба, й гуашів – погляньте-но лише на вивернутість побудови їхніх творень. Ми ж намагаємося говорити про цілковито-обернено-просторову композицію, яка бере свій по­чаток звідкіля? З вулканології та археології – дякуючи Везувію, наприклад, ми отримали в незайманому стані античний живопис Помпеїв. Позбавлені помпезності, ці роботи писалися майстрами напередодні катастрофи, усвідомлювана неминучість її вражає – творити так, наче востаннє – ось заповіть тогочасних майстрів. Адже Везувій вивергався частенько і тому тодішній живопис наділявся вулканічно-вибуховою силою, яка ламала простір і час, компонуючи їх у зворотній послідовності. Деякі філософи та фізики ще й досі твердять, що час не є векторним, тобто позбавлений оберненої скерованості, однак зворотня просторовість античного мистецтва подо­лала клерикальний гнітучий морок середньовіччя й увійшла оновлюючим фактором у світове мистецтво, ви­бухнувши Відродженням. Так само як і язичницька музи­ка увійшовши до нас із давнини госпелсами-спіричуелсами навернула на прадавні, викоренені церквою, здавало­ся б, назавжди, синкопи, породивши найавангарднішу музику. Взагалі авангадрд прадавніший, аніж нам усім здається, бо цей найсучашніший модус операнді стовідсотково закорінений у прадавніх часах. Апелюючи саме до підсвідомості і розвиваючи її мистецьки, він є тією машиною часу, яка тотально навертає нас на, здава­лося, безповоротньо втрачену нами справжню нашу історію, а не ту, сучасну, створену політиками та теорети­ками. Та ба, мистецтвознавцями. Авангард робить це на­вернення до архетипів досконаліше, аніж би матеріальностворена машина часу, яка перенесе нас в наше минуле і здобуде там якийсь науковий фактаж. Тому що авангард вивільняє набагато потужнішу силу, енергію, ба, енерге­тику, яка дозволяє людині відновити своє достеменне єство. Це вже європейське завдання прозирати в античну вулканологію, долаючи виверження, наприклад, Санторину, який тисячократ перевершив Везувія, огорнувни нашу планету попелом, що кілька разів спричиняло цілорічну зиму. Чи знищив він цивілізацію? Якщо не знищив, то чому? Динозаврів, можливо в праісторичні епохи – зліквідував. Чому? Бо вони не мали своїх фресок, їм нічого було берегти. А от людей не здолав, ба навіть в самісінькому епіцентрі санторійного виверженя, перетво­ривши (вкотре!) квітучий острів на округлого кратера. Кратер тепер виступає півколом з моря... Чудово! Адже це розкішна гавань, яка сприяє розвиткові мореплавства. Цей же попел розгребли допитливі археологи й мистецтво­знавчо змушені були осягати залишки нещасного міста Фера, яке, незважаючи на нечуваний катаклізм, кот­рий перевершує і ядерного, вижило, розплодилося пло­дючими виноградниками на цьому жахливому попелі. Але родючому, напрочуд родючому. їдьте туди, смакуйте це вино, найтерпкіше вино, настояне на наших найбільших людських жертвоприношеннях. А головне, що людство зберегло не лише майстерність виноробства, користуючись убивчим попелом та сажею, а те, що це ви­верження зберегло для нас недоторканими прадавні фрес­ки. Такі мистецькі здобутки, опубліковані, умить розти­ражувалися найспритнішими авангардистами, вливши їх у кровотворення світового живопису. Свого часу, первісні люди, ховаючись у Піринейських печерах од ка– таклізмів, первісні митці створили там найнеперевершеніші зображення наскельного живопису та глиняного горрізблення. Міліони таких витворів гинули й гинули по всій планеті, а ці збереглися, законсервовані в підземел­лях, і явили світові свіжий подих прадавнього, тобто прасправжнього мистецтва. Здавалося б, теперішнє, оз­броєне найдосконалішими матеріалами, приладами і ма­теріалами, мусило би з погордою відвернутися від тих здобутків часів палеоліту. Однак первісні майстри, оз­броєні лише вохристою глиною та сажею, переконливо довели, що естетична вартість не залежить од технічної досконалосте, ба, радше навпаки, саме така довершеність матеаріалістично-реалістична й позбавляє європейське мистецтво довершеності духовної, бо має можливості ду­рити творців, виводити їх на манівці матеріальних окрас. Кажуть, якось Катерину Білокур привезли в Москву до Третьяковки, аби познайомити просту жінку з найбільшими здобуткками цивілізованого живопису. І що? Вона обурилася, вирішила, що вчені дяді просто кеп­кують з неї, показуючи такі мальовидла. Ще Фауст не міг подолати цієї дилеми ні натурально, ні філософськи – як відродитися, але не виродитися? Слава Богу, людство ли­ше зараз подолало цей бар'єр, ба, замкнуте коло за безомильним відчуттям справжньої краси. Краса врятує світ. А хто врятує красу? Це риторичне питання. Звісно, що врятує зворотня перспектива світового мистецтва. Кратеріанство! Тим часом як секуляритет, чи ба, секулярій неокостянтинопольського типоштиборію, або пост-фаустіянство, злукашоване на автохтогеннованому засадництві, етично крептолює у християноязичницькі вияви. Макрозіанці ж, навпаки, на противагу квіртянцям, нада­ють дромастургуванню квакерам клакерського потоку, катарсіально катагогайстуючи за межі міміарію.