Ніхто його не здержував. Усі були придавлені вагою злочинів, про які ось дізналися.
– Сину мій! Бідний сину! – говорив, викиваючи головою, старий Цебрівський. – То ти за віру Христову боровся супроти супостатів? Така смерть – се також причастя св. Тайн. Легким буде тобі супочинок, легка земля, а не мине тебе Боже Царство за правдиве життя та мученичу смерть!
– Амінь! – закінчили присутні.
Старий закрив очі руками.
– І подумати, – начав по хвилі пан Василь, – що се приятелі пана Корніцького, шляхтичі заслужені, як кажуть, у війнах, то справді аж страшно глянути в будуччину.
– Не дивуйтеся, тату, – потішав Юрко, – ми не підемо за ними, а, може, колись зі сходу прийде спасіння до нас.
Але пан Василь продовжав висловлювати свої думки:
– Чим ближче приглядаюся сим, з якими колись був пов'язався, тим більший гнів огортає мене, тим тяжче каюся свого засліплення. Уся ся шляхта зі своїм ляцьким правом лежить на нашім народі, володіє та каверзує ним. Де ділися наші права, достатки, землі, де наші пани, свобода віри… Все пропало, а на нас лежить страшною вагою… Польща.
– Опир! – додав, мов відгомін, Юрко.
– Так! Се справді опир, який ссе сердечну кров хлопа, міщанина, а навіть шляхтича, якщо не хоче кинути каменем на всі свої святощі, на мову, на звичаї та благочестиву віру, щоби стати самому таким опирем, як і вони…
Пан Василь замовк і похнюпився. Молоді мовчали, лише Остап висунувся нишком з кімнати, бо задумав дременути до молодої жінки у Лошневі.
Олекса поблід, слухаючи слів старого. І коли пан Василь замовк, заговорив нишком:
– Там, на Сході, чигає на нашу кров другий опир – татарва. Нашою кров'ю годує він турків, персів, генуезців, весь світ. Тепер подали собі руки оба опирі, а поміж ними опинилися ми, мов між молотом а ковадлом. Та нам годі тратити духа, – тут підніс звільна голос, – годі плакати! Що пропало, то пропало! Але не пропала козацька воля, козацька сила і слава, вона перетриває сі злидні і засвітить опирям на погибіль кривавим заревом пожежі. У неї є ще надія на подвигнення нового ладу. Тому ми туди повинні йти гуртом, щоби скріпити собою ряди борців за віру та волю. Козак опирає вже тепер свою стопу о Перекоп. Він опре її і о Кафу, а за сей час польські пани нехай стануть без підданих та погинуть, покинені нами.
– А що буде, як пани попхаються за нами на Україну? – спитав несподівано Попель.
Олекса спалахнув.
– Га, тоді почервоніє Чорне море, і хоч би прийшлося і згинути, то, падучи, роздавимо й Польщу.
– Амінь! – сказали вдруге присутні.
Старі успокоїлися звільна і стали вести гутірку про козацькі відносини та вольності, а тим часом стало сонце заходити за ліс. Місто опорожнилося з приїжджих, які повезли по всьому воєводстві вістку про зміну дідича в Лошневі. Ізба Дувида опустіла також, а вкінці вибралися і пани Угерницькі та Цебрівські домів.
5. Алла! Алла!
Вийшовши з ізби, удався Остап до стайні, біля якої відпочивали гайдуки пана Василя, узброєні від стіп до голови, в нарядних одягах. Угорські магерки та дольмани сяяли від золотих та срібних шнурків, а збруя мало не вся була німецької або й турецької роботи. На приказ Остапа вивели вони коня, а двох з них взялися його супроводити. Їдучи через місто, бачили вони, що товпи, які залягали ринок дниною, вже кудись пощезали, і життя йшло своїм давнім руслом.
Жидівські родини сиділи на підсіннях домів, немов у себе в Палестині, шваркотіли щось та числили гроші. Коли під'їздив Остап, вони низько кланялися і уступали з дороги найбагатшому дідичеві з околиці. Кількох підозрілих та дещо підпитих парубків стояло при долішній брамі, але і вони вступилися перед дідичем, не зачіпаючи його. На брамі лежав мертвецьки п'яний сторож, а в поблизькій коршмі ревіли не своїми голосами старостинські вояки та нічні сторожі. Кількох псів волочилося понад Гнізною, немов шукаючи чогось, а один з них, сівши на задні лапи та звернувши голову до ріки, вив жалібно, немов прочуваючи смерть або заразу. Вкоротці пішли за ним також інші пси, і серед їх виття в'їхав Остап на місто.
"Цікаво було б знати, – подумав собі, – чого саме виє проклята собачня. Невже вони вітрять утопленого трупа?"
– Брр… – здригнувся Остап. – Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа!
Він зіпнув коня острогами і переїхав чвалом через міст, немов боявся, що з сеї каламутної води протягнеться рука топельника і потягне його зі собою.
– А щоб вас хороба, а щоб ви повиздихали, а щоб вам на жидівський день прийшлося, – проклинав один із гайдуків, занепокоєний проймаючим виттям псів. Другий не говорив ні слова, лише раз у раз спльовував через голову коня та шукав під сорочкою свяченого хрестика. Ніч була доволі холодна, західний вітер проганяв по небозводі пірвані дощові хмари, дерева, що росли при дорозі, свистіли чогось, наче порожнє гілля восени. А собаки вили. Невпинно та безперервно голоси їх то заводили високо, то опадали до нижчих тонів, деякі нагло уривали, а заки ще умовкли, починали інші.
– Що до лиха? – кликнув вкінці Остап. – Гей, хло!..
– Слухаємо, прошу ласки пана, – відповіли оба гайдуки і присунулися ближче кіньми до пана.
– Який се чортяка вселився сьогодні в собачню, що так погано виє?
– Се, прошу ласки пана, – відповів один із гайдуків, – коли має прийти зараза або війна, то пси завсіди виють. Але ось зараза є, та і війна так якби була, хоч і не у нас… Се, за перепрошенням вашої милості, або татарва десь недалеко, або вони жалують за своїм братом.
– За яким братом? – здивувався Остап.
– А ось за сим стервом, що ми кинули в Гнізну…
– Не верзи чого-будь! – розгнівався Остап. – Доки він жив, то був стервом, а тепер він небіжчик. Нам лише молитися треба за нього.
– Та вже, прошу ласки пана, – відповів гайдук, – усе, що прикажете, зроблю. Але, хоч би мені язик у роті покрутило, то, бігме, за таку собачу душу і плюнути не зумів би.
– Еге, – піддав йому другий гайдук. – Хіба до чорта поламалися. Але сей, бач, сам знає, хто йому рідня: той, певно, сам одною лапою держав опришка за карк, коли ви йому так справно відчесали маківочку.
Остап бачив, що гайдуки мали охоту розговоритися таки надобре, а що у нього на се не було охоти, тому поїхав швидше і швидко опинився в лісі на дорозі, яка вела у Лошнів. Його ум займався тепер тим, що жде його далі. Він бачив любе, затишне життя серед сільської обстановки, при боці дорогенької Марусеньки.
Він бачив перед собою дні тихої, пожиточної праці, зі своїми підданими, які відносилися до своїх панів з любов'ю та вірністю. Бачив чудовий спочинок дома у липовім садочку, прикрашенім веселими оченятами його єдиної та її сріблистим сміхом. І не буде вона, як досі, гніватись за кожде щиріше слово та за кождий поцілуй, а й сама прийде й покладе на його груди свою дорогу головку. І йому буде так любо, так любо, неначе у Бога!
А вечорком, коли червоне зарево кидатиме дивні тіні дерев на широкий майдан, коли старий Дрогомирецький принесе відомість, що брами позамикано і розставлено варти, тоді і вони підуть у своє солов'їне гніздечко, а сверщок, що загніздився під печею, заспіває їм пісеньку про відраду домашнього раю. І так буде довго-довго, доки повагом, звільна та незамітно не прийде старість, не покриє їх голов снігом проминулих зим.
Молодець потонув усею душею в сих чудових картинах будуччини, а кінь, не чуючи над собою руки їздця, ішов поволі, відмахуючись від комарів, і повільною ходою спинався на горбок, що лежав поміж Теребовлею та Лошневом.
– Адіть, ваша милосте, горить! – крикнув один із гайдуків, і голос вирвав Остапа з задуми.
– Де саме? – спитав і розглянувся.
Поміж деревами лісу просвічувало місцями рожеве світло, наче зарево при сході сонця, але що ліс був доволі густий, не видко було, відки се світло береться. Остап пустив коня вчвал, щоби виїхати на вершок горба, відки отвирався доволі широкий вид на полудневий схід. Він перший виїхав туди і нагло зупинив коня, так, що сей копитами зарився в землю.
– Ісусе Христе! – крикнув. – Се орда! Орда в Іванівці.
– Нехай один з вас їде чвалом назад, що сили в коня, ми – до Теребовлі.
Один гайдук звернув коня на місці і пустився чвалом, Остап насунув на очі шапку і, свиснувши коня нагайкою, пігнав, мов вітер, щоби заздалегідь забезпечити свою Марусю від небезпеки та зарядити тимчасову оборону двора перед можливим нападом орди.
Гайдук, який вернув, не доїхав до половини дороги, коли побачив панів з усією двірнею, які чвалом їхали дорогою. На чолі – Олекса, Іван і Юрко. Виїхавши нагору, поглянули вони на широку луну на полуднево-східному виднокрузі. Не було ніякого сумніву, що се орда, бо лише при її нападі могло горіти ціле село одразу. Юрко вхопився за голову.
– Матінко Божа! – крикнув у розпуці. – Як же ж се могло статися? Їдемо туди, може, ще урятуємо з пожежі хоч декого. Моя Галочка! Боже! Боже! Ходи, Іване, поїдем передом.
Але Олекса вхопив за поводи Юркового коня і сказав суворо:
– Не дурій, вашмость, бо і нікого не врятуєш, і сам даси шию у татарський аркан. Ось гляди! Іван теж боїться про своїх, а тямки не тратить. Поїдемо всі три поволі і обережно, зробимо, що буде можна, а не вдасться, то на те допуст Божий. Адже годі лізти самому у пащу татарви, де їх мов муравлів у муравлищі та де розжеврілі крокви та солома падуть на голови. А ви, панове, – тут звернувся до товариства, – їдьте домів та ладьтеся до оборони. Се не може бути ніяка орда, бо про се були б вісті. Се, певно, лише один загін.
– Ба, тому два дні, – сказав Танас, – чув я вістку, що величезна орда показалася на Покутті, але певних відомостей нема, бо в гетьмана Жолкевського нема ніякого війська, то ж ніхто не думає боронитися.
– То добре, – відповів Олекса, – але ось татари нізащо не пустилися б всією силою на Поділля, коли в нас на Запорожжі всі дома. Бо тоді, здається, і не було б їм до чого вертати. Зладьте зброю, скличте хлопців, роздайте самопали й луки, а баби з дітьми та товаром нехай зберуться на двірському майдані. Ми три поїдемо звідатися, що сталося.
Їздці розділилися. Олекса, Іван, Юрко поїхали стежкою до Іванівки і швидко побачили на своїх лицях кривавий відблиск пожежі. Вони не говорили ні слова. Юрко та Іван у найстрашнішім неспокою та в лютій тривозі про долю своїх найдорожчих у світі осіб, а Олекса знав, що всяке потішання було невмісне та марне, неначе крапля оливи проти розбуреної хвилі Чорного моря.