Чи, може, тільки вдали, що не помітили. Згодом з'явився за столом і сам Марич, і майже до ранку вони сиділи одне проти одного, обоє мовчазні і самітні. Кричали "гірко!" і співали давніх українських пісень, завезених сюди ще прадідами чорнокамінчан із Поділля. І Власті чомусь вірилося, що молодятам і справді гірко, так само, як і їм із Маричем.
Зате тієї ночі вона мовила собі, що дитина, без якої життя вже здавалося нестерпним, буде від Марича, тільки від Марича. А якщо раптом не завагітніє, то, мабуть, не судилося — і каратися марне.
...Тепер, стоячи біля причалу, Власта провела Романа поглядом, сповненим розчарування і суму. То був погляд птахи, полишеної зграєю на кризі посеред ріки.
He встигла погасити його, як побачила поруч себе Катрю Марич, хоча краще б не бачити...
— І ти прийшла сюди, Властуню? — в'їдливо запитала жінка. — Захворів хтось, чи когось виглядаєш?
— Виглядаю, Катерино.
— А то кого ж? — роззирнулася навкруги, нібито й справді здивувалася, що Власта може когось тyт виглядати. — Нудишся, молодице, в тайзі. А чого нудишся тут? Ну, привів тебе колись мисливець Марич до цього селища, ну, нарадив Марії-Вчительці прийняти на квартирування; ну, обкрутила ти Маріїного Дмитра, на якого я теж свого часу око поклала, царство йому... Але ж коли це все було! Нехай уже ми тут вікуємо-кукуємо, бо діди наші переселилися, а ми коло могил їхніх... А тобі навіщо віку вікувати в цих нетрях? Верталася б в Вкраїну, на Закарпаття своє; кого вже тобі тут виглядати? Сама бачиш: нікого!
— Долю виглядаю, — упокорено відповіла Власта і подалася назад, до садиби.
— Під Чорною скелею на цвинтарі твоя доля! — гукнула їй услід Катря. — Але принаймні знаєш, що вона саме там, під скелею... а камінь є каменем... Мені гірше. Мені доля все ще привиджується у живих, а живі зраджують і мстять; дурять, зраджують і знову мстять. За свої ж таки власні гріхи та мені мстять, — проказувала, подаючись услід за Властою. Мовби виголошувала молитву, якої навіть сама не дослухалася і яку сприймала тільки ріка.
5
"Мені гірше, мені доля привиджується у живих... — наздогнало Власту відлуння тих слів уже вдома, на холодному вдовиному ліжку. — А живі зраджують і мстять..."
Кілька хвилин вона заціпеніло дослухалася до того відлуння, що якимось дивом відроджувалося у клекоті Амгуні та шумовинні тайги, далі не стрималася, з усієї сили, по-чоловічому втялася кулаком у стіну і знемічніло відкинулася на подушку.
У кімнаті було прохолодно, але вона відкинула ковдру, вп'ялася шкарубкими пальцями у зболені груди і довго розминала їх, пожадливо вдивляючись у фіолетовий присмерк вікна, мовби прагла втопити у ньому свій біль і своє жадання. Проте вони не стихали, а навпаки, всотувалися у кожен нерв разгарячілогo тіла, чимраз ближче і невідворотніше підступаючи до серця з кожним поштовхом крові, кожним подихом і зітханням. Врешті-решт вони зірвали її з ліжка і погнали на подвір'я, на зволожнілу луку, в яку нечутно стікали з низького пологого берега тисячі струмків місячного сяйва.
У протоці біля острова все ще правила свої смертельні гульбища кета. Гуркіт, що зароджувався у глибинах ріки, бив у Чорну скелю і повертався назад, у ріку, ледь чутним стогоном.
Там, за рибоприймальнею, на крутому узвишші, бовваніла хатина Марича. Здалеку вона здавалася дзвіницею, обриси якої розчинялися у пітьмі. У тій дзвіниці, на широкій дощаній лежанці, мав відпочивати зараз Роман Марич. Може, саме цієї миті він дивився крізь проріз дверей на чорну западину ріки, так само, як і вона, Власта, дослухаючись шуму нерестових ігрищ риби і, як він полюбляв казати ще там , у зимів'ї, "вбирав у себе зиму".
Власта спустилася до самої води і пішла вузенькою смужкою гальки, намитої попід крутим берегом. О такій порі селищем ще могли блукати закохані, а Власті не хотілося щоб хтось бачив її тут, хоча й розуміла, що зараз це вже не зупинило б. 3важилася — і пішла. І в тому, що, врешті-решт, зважилася, і що вce ж таки прокрадалася посеред ночі до Марича, вбачала оте невідворотне: "Дійти і загинути, але… дійти!"
"Що-що?! — раптом перепитала себе: — "Дійти і загинути, але дійти?!" Та це ж і є отой генетичний код, який примушує іти на погибель рибу кету. Втім, чому тільки кету? Це ж той рушійно-рятівний поштовх, котрий примушує вдаватися до смертельного ризику будь-кого з нас! О, так, прийти і загинути, але… прийти!
Знала, що коли село довідається про її вдовині походеньки, то не помилує. Та перед Дмитром її сумління було чистим, і перед пам'яттю його – теж. Як їй жилося з ним, відала тільки Роксана-Бандерівка, тому що Дмитро якось довірився їй, шукаючи поради. І хоча стара нічим зарадити не могла, але й таємницю Дмитрову взяла у могилу, і вже за це Власта була їй вдячна.
Якось восени, як чоловік був на ріці, Роксана-Бандерівка – стара, перегнута навпіл жінка з виснаженим пергаментним обличчям, на якому навічно закарбувалася божевільно сумирна посмішка, прийшла до неї у двір і постукала костуром у вікно.
"А вийди-но на світ божий, дівунько", прогугнявила, щойно Власта з'явилася на порозі".
"Та вже як прийшли, то зайдіть до хати".
Власта вирішила було, що старій знадобились якісь ліки, хоча чула, що нічого, окрім своїх відварів та настоянок, Роксана-Бандерівка не шанує. А вже на чому на чому, а на травах вона зналася, як на своїх болячках, і казали, що Марич, якому стара доводилась ріднею, саме в неї і вчився.
"Я, дівунько, свій гріх по чужих хатах не розношу, а зі своєї утікаю, щоб небом дихнути".
Але все ж таки увійшла. Обнишпорила поглядом усі закутки, плюнула у запічок, аж тоді сіла.
"Ото перехрестися, дівунько, та слухай: сказав він мені все... Дмитро твій"
"Що значить "усе"?" — не зрозуміла Власта.
Стара пронизала її осудливим поглядом за те, що сама примушує казати таке, чого й говорити у хаті не годилося б. Могла б і здогадатися, що пригнало її аж із горішнього кутка. Обома руками налягала на ціпок, намагаючись розігнути скручене тіло, якому вже не могли зарадити ніякі відвари, таким було старим та зужитим; одначе спромоглася хіба що звести догори маленьку висхлу голівку.
Що не чоловік він при тобі, з однією ніччю на місяць. — Стара раптом хижо вищирилася, і треба було добре знати Роксану, щоб повірити, що то не злостивий усміх, а лише непідвладна їй нервова гримаса, що мала засвідчувати співчуття. — Хоч при тілі, та не при чоловічій силі, і мука тобі жіноча при ньому".
"То й що, він розповів навіть про це?! – вражено вчепилася їй у рукав Власта. Жіночу недолю свою вона ще могла пережити, але пліток – ні. – Навіщо?! Я ж сама ні слівця; ні самому йому, ні кому б то не було іншому. Я ж плакала, катувалася, але ж мовчала!.."
"А ти не бійся, у мене слова не родять. Що в мене вкинеш — те й засохне. Але ж Дмитро шукав поради. І є десь така трава, мала її колись, тільки ж хто її тепер шукатиме у тайзі?"
"Іще хтось, крім вас, знає про це?" — вже не слухала її Власта. Бо й до чого тут рятівна "чоловіча трава"? Після такої плітки, якби вона розійшлася по селу, саме раз шукати отрути.
"Коли й знає, дівонько, то не від мене. А ваших гріхів дівочих я набрала собі в душу, як гороху у торбу. Тільки Господь її розв'яже".
"Тоді й ви мовчіть. Я, чим хочете, віддячу. Дурний він у мене, але що зробиш, як дурний?!"
"Не дурний, дівунько, а змучений. Ще гірше від тебе. По шахтах отих, на яких він гроші на недоленьку свою заробляв. — А коли вже йшла з хати, не стрималася: — Тільки мені, старій, скажи, бо я вже й не такого на віку своєму наслухалася. Так, при ньому, й вікуватимеш, дівунько, чи вже не сила?"
"Так і в'янутиму, — скрушно кивнула Власта, — Чоловік він мені. І вже — що судилося".
…Ні, перед пам'яттю Дмитра сумління її чисте. Вдовине воно, згорьоване, але чисте.
Все скрадалася від модрини до модрини, а ріка пінилася та зболено билася тілами тисяч приречених на загибель риб, і Власта відчувала, як до її власного страху додавався отой вселенський біль ріки. А ще — приреченість, що правила зараз водами Амгуні. Стільки разів думала про скороминущість любощів, про інстинкт, що призводить до них, про незбагнену силу, яка вела сюди кету за тисячі кілометрів по загибель, що й сама собі вже здавалася однією з тих рибин, яких інстинкт гнав до шлюбних місць, де вони неминуче повинні відправити танок, після якого вороття вже не було.
Хата Марича стояла на кам'яному виступі, бо й сама здавалася величезним каменем, і дві тонкі модрини біля дверей тужно зойкали під вітром та хилилися до ріки, наче рибальські вдовиці. Власта могла б стати межи ними і зойкати ще болючіше, і вклонятися ріці ще нижче.
Штовхнула двері, які Марич обачно не взяв на засув, й увійшла до сповитої мороком кімнати. Місячне сяйво проціджувалося крізь прибите пилом вікно, тьмяно зрошувало обличчя Марича та розсіювалося пo підлозі. Вона пригадала, що й там, у зимів'ї, він завжди лежав біля вікна, під місячним покривалом, обличчям на схід сонця.
Стиха підійшла до ліжка й, остаточно притлумивши в собі найслабкіші спалахи страху и та сорому, пройнявшись тільки тим незбагненним розпачем, що кидає немолоду жінку в обійми чужого чоловіка, обхопила долонями його обличчя, поцілувала в щоки, притислася до грудей…
— Все ж таки ти прийшла, Власто... — хрипко видихнув Марич, спам'ятавшись, але не зі сну, тому що й не спав він, а з напруженого чекання і подиву.
— Ще ні, Романе, — стомлено прошепотіла вона. — То лише здається, що я вже нарешті прийшла. Насправді ж я тільки йду до тебе, ще тільки йду...
6
Примовкли, приспані світанковою втомою, модрини-вдовиці. Амгyнь усе ще клекотіла, проте гуркіт, що народжувався десь у глибинах її, вже не бився відлунням у прибережні скелі, а раптово зринав із густого туману, розлягався над верховіттям дерев і поволі розчинявся у ньому разом із тисячами інших звуків тайги.
Власта не відчувала ні холоду, ні втоми. П'янка заціпенілість оповила її тіло, мрійлива посмішка пересіпнула вуста, погляд замислено блукав берегом ріки, поміж принишклими будівлями, перебігав на той бік та щоразу застигав на схилі Чорної скелі. І не було в ньому ні смутку, ні розгубленості, ані каяття. Усе велося, як і мало вестися; кета повернулася, щоб відкласти ікру і загинути; ріка знову увібрала її у свої протоки, щоб дати притулок гульбищам та прийняти нове життя і неминучу смерть; вдовина любов знову…
Втім, яке кому діло до її любові? Отож, знову повернулася кета… Щоб відкласти ікру і загинути.