Тому й сказала примирливо:
– Ви одужуйте, а там побачимо. Може, й справді переїдемо з Марійкою сюди.
Щодо себе, то такої можливості не виключала. А й справді, що їй тепер робити в Донецьку? А ось донька навряд чи захоче переїхати до села. Без доньки вона теж нікуди не поїде.
Людмила Іванівна думала хоч тут відпочити від того, що з нею трапилося за останні місяці, а потрапила в ще більшу зону напруги.
34
Родичі нашіптували вдові Решата, щоб вона забирала дітей і чимшвидше втікала звідси. "Не дадуть вони тобі жити, – казали, – і нам з тобою".
Вони – це ефесбешники, які нишпорили повсюди, щось винюхуючи та вишукуючи.
Ось через два будинки заарештували сусіда, звинувачуючи його у розповсюдженні екстремістської літератури. А той навряд чи знав, що є таке слово, та й чи вмів добре читати.
Вона й сама розуміла, що після того як вбили чоловіка, який прийшов до військкомату, щоб іти воювати за Україну, їй і дітям тут нічого не світить. Але легко сказати – втікай. А куди втечеш, якщо вся родина в неї тут? Хто її в Україні чекає з дітьми? На які гроші вона житиме і де?
Не знаходила відповідей на ці запитання. Але, як це часто буває у житті, розв'язка прийшла звідти, звідки зазвичай її не очікуєш.
Зателефонував давній армійський друг Решата з Херсонської області. Через десяті руки знайшов її номер телефону. Сказав, що з газет дізнався про смерть Решата. Запропонував їй з дітьми переїхати до нього. Розуміє, як їй зараз важко. Хата велика, діти розлетілися по світах, вони залишилися з дружиною самі, так що місця всім вистачить. Дітей влаштують до школи, він там директором працює. І їй роботу підшукають.
Вдова згадала цього чоловіка. Покійний Решат багато доброго про нього розповідав.
Здавалося б, ось він порятунок, надісланий з небес, бери і їдь. Але ще декілька днів у неї пішло на роздуми, аж поки, не порадившись з родичами, все-таки вирішила змінити місце проживання. Якби не діти, ніколи б не покинула Крим. Та й могила чоловіка тут. Розуміла, що якщо виїде, то нова російська влада може назад не пустити.
35
Краще би він не їхав до сина. Настояла дружина. Мовляв, живемо поруч, а давно не бачились. Та й з внуком хочеться побавитись.
Карл вірив своїм передчуттям. Ніколи не брався до якоїсь справи, якщо віщувало, що щось може піти не так.
Так сталось і цього разу. Піддався наполяганням дружини. Вже коли поверталися назад, не витикав їй: мовляв, я ж попереджав, що їхати не треба. Після бою кулаками не махають.
Син знав, що вони приїдуть, але зустрів їх з похмурим виглядом на обличчі. Було ясно, що вкотре посварився з дружиною. Одружився на сварливій бабі. Є такий тип жінок. Не має значення, скільки їм років.
Вирішили на це не зважати, тим більше, що невістка напередодні демонстративно кудись повіялась. Внук був схожий на маму, але, дякувати Богові, з характером тата. Якоїсь особливої прив'язаності до діда й баби у нього не було, бо бачив їх вряди-годи. Вів себе як культурний хлопчик, змушений відбувати повинність.
Син зателефонував дружині, сказав, що приїхали батьки, нехай іде додому, пора обідати. І тут почалось. Син ненароком увімкнув гучний зв'язок. Поки здогадався його вимкнути, Карл і Ангела дізналися, що про них думає невістка. "Стара карга" було ще найм'якшим в її лексиконі. Дружина Карла справедливо це сприйняла на свій рахунок. А невістка розійшлася: мовляв, мало того, що обід приготувала, то ще й без неї не можуть взяти собі їсти, слуг їм подавай. І взагалі, вона не кликала батьків чоловіка до себе в гості, хай забираються під три чорти, вона їх знати не хоче.
Це вже було занадто. Карл і Ангела знали, що невістка, м'яко кажучи, їх не любить, але не сподівалися, що аж до такого ступеню. Звісно, не стали чекати, коли вона повернеться додому, хутенько зібрались і сказали, що їдуть назад. Жодні вмовляння сина не могли їх зупинити.
Син підвіз їх на машині до залізничного вокзалу.
Карл на прощання поплескав його по плечу:
– Співчуваю тобі, хлопчику!
– Я вже звик, – відповів син.
– Не можна до такого звикати, – по-філософськи почав було батько, але зрозумів, що вже пізно говорити на цю тему.
Внук завчено махав рукою, зрадівши, що так швидко закінчилася його мука і дідо з бабою не бавитимуться з ним.
Ангела стримувалась, але коли поїзд рушив, гірко розплакалась.
Карлові було шкода дружину. Але він раптом подумав: а як би в цій ситуації повела себе його улюблениця? Звісно, Ангела Меркель була твердою жінкою, тому жодної сльозинки в її очах точно би не з'явилось.
36
Марина змушувала себе не думати про Віталіка, але це в неї виходило слабо. На вулиці він ввижався їй мало не в кожному чоловікові. Колись почула, як якийсь хлопець сказав своїй дівчині: "Слухай, мала!" – і озирнулась, бо думала, що це Віталік звертається до неї. На роботі в коридорі почула голос, схожий на Віталіків, – почервоніла, а низ живота став гарячим-гарячим. Навіть співробітниця це помітила, але Марина віджартувалась.
Дійшло навіть до того, що одного разу чоловіка назвала Віталіком. Той розсміявся:
– Ти що, закохалась? Я – Андрій!
Вона закопилила губку.
– Ні в кого я не закохалася, – сказала артистично, зобразивши ображену. – Брата сьогодні побачила. Мабуть, думає про мене.
Здається, не спалилася. Чоловік повірив. А свого двоюрідного брата Віталія Марина дійсно бачила, але десь тиждень тому, а не сьогодні. Треба бути обережнішою. Ніколи раніше не називала чоловіка чужим іменем.
Коли кохалися вночі, теж думала про Віталіка. Андрієві ж здалося, що дружина з ним сьогодні ніжна, як ніколи.
37
Якщо вірити Олегові Чернишову, – а йому Нишпорка чомусь повірив відразу і на всі сто відсотків, – то заступник начальника Дрогославського відділу СБУ був страшним чоловіком. Якщо дієш проти нього, то треба застосовувати всі можливі й неможливі засоби безпеки. Коли вже вирішив вивести його на чисту воду, роби все рішуче. Будь-яка помилка особисто для тебе може обернутися катастрофою. Яскравим у цьому плані є приклад Олега Чернишова.
Склавши, наскільки це було можливо, психологічний портрет підполковника, отримавши достатньо інформації про нього, щоби не викликати жодної підозри, Нишпорка сам для себе вирішив, що це його клієнт.
Способів ближче підібратися до нього було декілька, і один із них – через дружину. Вона завідувала Дрогославською центральною бібліотекою. У Нишпорки не було конкретного плану завоювати довіру жінки, але сподівався, що їх би мала об'єднати спільна любов до книг.
Але коли він прийшов до бібліотеки, її кабінет був зачинений. Стара бібліотекарка, мабуть, не наважувалася розкрити цю таємницю, але ж хочеться поговорити – і Нишпорка викликав у неї довіру. Вона сказала, що начальниці не буде на роботі декілька днів, а потім, заглянувши Нишпорці в обличчя, чи йому можна довіряти, тихо додала:
– Бо її побив чоловік. Нібито за те, що в неї є коханець.
Стара бібліотекарка ніколи не допускала, що такий поважний чоловік, яким вона вважала підполковника, та ще й з такої серйозної установи, може так погано думати про дружину. Її думки про те, що неприпустимо, аби чоловік узагалі бив жінку, Нишпорка не дочекався.
38
Аллочка була зла на чоловіка і не підпускала його до себе в ліжку. Московський скоробагатько ніяк не міг зрозуміти, чому сталася така різка зміна в її поведінці. А вона ж не могла пояснити йому, що хотіла попрощатися з Петею Онищенком, взяти у нього адресу, номер телефону. Так, вона готова була впасти обличчям у болото, але щоби якимось чином продовжити зв'язок з цим чоловіком. А цей дурник не взяв її з собою, коли Петя Онищенко від'їжджав, просто не сказав, що того більше не буде в Москві.
Телефон Петі Онищенка вона таки дістала в одного з робітників, які залишилися зводити їхній будинок. Зробила це таємно від чоловіка. Видумала якусь дурнувату причину. На неї дивились іронічно, але їй було байдуже.
Телефонувала десятки разів, але все було даремно. Потім Аллочка докумекала, що це ж номер по Росії, а Петя Онищенко вже в Україні. Точно змінив оператора. І все ж продовжувала телефонувати, сподіваючись на диво. Дива не сталось.
Найбільше від зміни настрою Аллочки потерпав її чоловік. Він і ніжний був з нею, і матюкав останніми словами, і подарунки дорогі залишав на столику біля її ліжка, і на добу чи навіть на дві зникав з хати, не повідомляючи куди, – нічого не допомагало.
Аллочка теж почала зникати, бо не мала життя без Петі Онищенка. То вночі її нема, то на дзвінки не відповідає, то телефон вимикає.
А одного вечора приїхала додому п'яна і сказала чоловікові, що кохає Петю Онищенка, жити без нього не може. "Поверни його, інакше піду від тебе геть!" – почала погрожувати.
39
Коли Олега викликали до прокуратури, він думав, що це по партійних справах. Після програшних президентських виборів "Свободі" могли навішати все що заманеться.
Але чоловічок у строгому костюмі був якийсь утаємничений. Говорили про все і ні про що, але не про політику. Нарешті він ніби ненароком згадав Марту, і Олег розповів усе, що знав. Що вона працювала в їхньому штабі, а потім зникла і досі не виходить на зв'язок. Кажуть, що вона поїхала до хворої мами.
Чоловічок у строгому костюмі уважно подивився на нього і сказав, що Марту скинули з поїзда. Зараз вона у важкому стані лежить в одній із львівських лікарень. Він явно спостерігав за тим, як сприйме цю новину Олег. А той запанікував, зрозумівши, що його можуть звинуватити у замаху на життя Марти. Та як вони сміють! Він, може, кохав Марту і ніколи б не зважився на це. Зрештою, все можна легко перевірити, адже коли її скинули з поїзда, він знаходився у Києві.
Здається, чоловікові у строгому костюмі тільки цього й треба було. Він вхопився за останні слова і запитав у нього, а звідки той знає, коли Марту скинули з поїзда.
Олег знову почав гарячкувати, говорити не по темі, а чоловічок у строгому костюмі із задоволеним виразом на обличчі сидів за столом. Здавалося, що він уже все знає і розкриття злочину лежить у нього в кишені.
У цей час Олегові зателефонував сам Тягнибок. Здається, це взагалі був другий чи третій дзвінок від шефа за час їхнього знайомства. Олег сказав, що знаходиться зараз у прокуратурі, що його допитують у справі Марти, яку викинули з поїзда і яка зараз лежить в одній із львівських лікарень.