хоч уже й не носить кожушка, він, наперекір гаслові "земля над нами не порозумнішає" — вчиться, як проклятий. Зранку лекції, по обіді в бібліотеку, обкладеться книжками й працює, аж поки не подзвонить останній сигнал, що бібліотека замикається. Поміж "Аналітичною геометрією", "Експериментальною фізикою", та "Діяматом" лежить "Єгипетська міто-логія" — там є такий малюнок: дівчина держить металеве дзеркало в руці й видивляється в нього. Зовсім Тося!
Як подзвонить останній дзвінок, він із жалем, що не можна взяти книжок із собою, здає їх і покидає читальню. Не поспішаючи, йде собі додому, повний похвал сам собі і приємно втомлений. Десь є на світі Тося, але він от учиться й нічого в світі не.хоче знати.
Так отже, — Тося його'й тут знайшла.
Одного разу риється він в каталогах, — підіймає голову — вона! Сидить, забула, що робить, і сумно, сумно дивиться на нього.
Він наче й не бачив цього. До неї не підійшов, вклонився й пішов собі в читальну залю.
Тоді вона підходить до нього й каже:
— Чи можете вийти на п'ять хвилин? Я маю до вас справу.
— Чи ви не знаєте, чому я про вас усе думаю? — запитала Тося, як вийшли вони в коридор.
— Тому, що і я думаю про вас! — відповів Серафим.
І все знову стало б по-старому. Вже того вечора він, би знов її провожав, і уста і очі цілував би, а умовилися б вони, що вона може й сюди приходити працювати.
Та він до перших слів додав:
— Але я тепер не маю часу на амури, я готуюсь до іспитів і тому не надаю значення цим усім думкам про вас.
Ну, так! Як жорстокість, то жорстокість!
— А я зайшла сюди даремно, — думала, що знайду тут собі деяку літературу, — сказала Тося з великим гонором у очах. —• Вибачайте, що потурбувала!
І так іде собі Кармаліта вулицею, стомлений і, пригадуючи це, відчуває якусь похмуру втіху.
XII.
Під ногами хлюпало, в небі стояла несамовита блакить, сонце легковажно видивлялося в кожну калюжу і ця весела, безпричинна легковажність від весняного повітря передавалася людям.
Кузьма Волинець зустрів Тараса біля самої редакції й потягнув із собою. Він почував уже себе поетом, — бо друкувався його один віршик, — і дуже любив ходити до редакції. Щодня лазив.
Тарас ще ніколи не був там, крім недільних зборів. Він також мав уже надрукованих два якихось там нариси, але <саме через це не заходив, бо боявся, що всі з презирством почнуть на нього тикати пальцями.
— Та чого ти боїшся? Там усі свої хлопці! — переконував Кузьма.
Вони зайшли немов би до Танцюри. Танцюра сидів у одній кімнаті із... із тим самим Головачем, якого колись стягав Танцюра з трибуни в колишньому університеті.
Головач за ці часи ані трохи не змінився, мав ті самі витончені, елеґантні рухи, ту саму зміїну-тонку, але звабливу посмішку.
Вони з чогось реготались, як заходили хлопці. Видко, жили в гарній приязні, по-добросусідському. За третім столом сидів Василько і читав.
Кузьма ткнув свого носа в двері і, побачивши трьох за трьома столами в веселому реготі, — посунувся назад.
— Хто там? Це ви, хлопці? Заходьте, чого ж ви?.. — побачив уже їх Танцюра.
— Послухайте нові вірші! — з ентузіязмом сам себе перебив Василько.
З чого вони так голосно регочуться?
Тарасові пригадалася раптом та давня, напівзабута сцена: Танцюра стягає з трибуни Головача, а тоді Василька. Хто сказав би тоді, що за рік-два вони сидітимуть разом і реготатимуться так смачно, так заразливо. Це, мабуть, знов якийсь "Вилітаючий балет"?
Василько. такий гострий, так уміє дотинати, що біда — попас гися йому на зубок. Ця задеркуватість і гострота слова в повсякденному побуті, якось у нього переплавлю-валася в міцно напоєні сильними емоціями новелі, але хто-зна, що було в ньому дужче — запашний талант новеліста, чи притягання його яскравої індивідуальности.
Головач, кажуть, вступив був до "Гарту", але скоро вийшов, бо не зійшовся в творчих засадах із голорою "Гарту". Він тепер і ще кілька рафінованих поетів та прозаїків, щоб не бути "дикими", заснували об'єднання "Ланка". І хоч хижо гризлися на виступах по студентських авдиторіях із "Плугом", "Гартом", панфутами, символістами, — ось як вони мило та гарно в приватнім житті гаяли час.
Тих вечірок тепер ще побільшало. В місті було кілька об'єднань з непримиренними між собою творчими декля-раціями і плятформами. Звичайно, бувало так, що якась група дає свій вечір у якійнебудь педшколі, а вже опоненти приходять невідмінно і в дискусіях "про шляхи й напрямки сучасної літератури" дають одне одному припарки, добіла розпікають атмосферу, а то часом і почнуть перемивати брудну білизну.
Потім вони всі разом вертаються додому, — сердечні, милі, ввічливі друзі.
"Плуг" у цих дискусіях ще не розгортався, хібащо Танцюра, чи Липовецький виступлять. Поривався до бою й Микитчук, — але ще боязко й непевно, хоч він свою непевність намагався маскувати навратливістю. Зате Василько й "Плуга" не милував своїм їдким сарказмом. Навіть не читаючи новелі, чи вірша якогось "плужанина", зауважував глузливо:
— Папір усе терпить!
Тарас так близько ще досі не здибався з "визнаними" і був приємно вражений. Він, почувши якось, що папір усе терпить, був ображений, почував справді якусь "квадратуру кола", магічний круг. З одного боку, у "Плузі" він почував задуху безкомпромісних вимог "пролетарської тематики", "витриманої ідеології^, а, з другого боку, люди широкого діяпазону і вже досвідчені — кплять з тебе.
А воно ось і не так страшно! Ось вони вже всі разом сидять і розмовляють. З другої кімнати прийшов ще символіст Ставенко, ерудитна і широко освічена людина, з чудесним стилем промовця. Він приніс нову купу віршів до Головача.
— Було чомусь у кореспонденції до нашого відділу, — сказав він.
— Це знов мені? — вжахнувся Головач. — Я скоро втону в цій зливі віршів. Чи ви бачили десь у світі таку націю, щоб усі писали? їйбогу, нація поетів! Мабуть, нема на Україні жодного юнака, щоб не писав віршів...
— А ви й досі цього не знали? Нема!.. — ствердив цю застарілу аксіому Василько.
— Коли де мене приходить якийсь юнак із віршами, так і знай, що в нього їх торба є, — сміючись аж по вуха, сказав Танцюра. — Я зразу питаю: "А де торба?"
— їйбогу, вони мене доведуть до того, що я напишу статтю, або нарис "Літературна Січ". Це ж справді стає подібне до козакування! — з комічним відчаєм підгорнув неслухняне пасмо з чола Головач. — Колись кожен юнак, як хотів добути собі слави, як не знав, де подіти свою енерґію — то йшов у Січ. А тепер куди? В літературу пруться, сучі діти!
— Козаки-нетяги, — вставив несміливо Тарас.
— Ось ці козаки-нетяги вже складають суворі іспити в нас, досвідчених козарлюг, — кивнув у бік Волинця й Сарґоли знов Танцюра. — Коли вже будеш читати ге-ніяльний твір, в'юноша?
Це до Тараса.
— Скоро, — ухилився Тарас.
Справді, писали майже всі, кого тільки Тарас знав. Недалеко ходити: у їх архієрейському корпусі, крім Килини й Серафима, (дівчата ідейно ще й досі належали до архієрейського корпусу) всі грішили, всі виявлялися талантами.
Неля писала й далі свої безтілесні, як хмаринки, поезії, вона вже прибрала собі й псевдонім такий — Хмарка.
Побережець строчив предовжелезну прозу, шукаючи себе то в Гамсунівському ліризмові, то в Винниченківських психологізмах, то в футуристичних антрашах, кульбітах і спіралях.
Волинець оспівував сам себе, борсався між міським пейзажем і рідною селянською стріхою.
Навіть Кость впав у загальне безумство, мазюкав шаржі,, де тільки прийдеться, і підписував під ними смішні тексти.
Навіть Сміянець обізвався віршем про червоноармійця і просив "друкнути".
Одна тільки Килина була переконана й категорична геологічка.
Та ще Карло Моор закопався в науку. Він хотів забути Тосю.
А Тарас хоч писав — і досі тримав під замками таємниці свої дорогоцінності. Одну тільки з них, не питаючи Тараса, надрукував "папаша" в столиці, та й то вона потрапила до нього випадково, разом із Тарасовою заявою про вступ до "Плуга". Але щоб сам Тарас ліз... Він навіть боявся отак прилюдно читати...
Борис Микитчук після свого невдалого дебюту й першого тріюмфу на Неліному, взяв різкий курс. Він критикував усе з піною біля рота, усе, що не показали б йому, лаяв. Кожен твір був для нього не що, як "дрібнобуржуазне відригування", "інтелігентські ремінісценції^, "психо-ложество".
Микитчук сидів і наче клював носом, аж поки не починалося обговорецня. Тоді він першим брав слово і гатив, мов сліпий сокирою, розбивав у пух і прах автора, його буржуазну, "не нашу" концепцію, "не центральні постаті нашої героїчної дійсности — нема робітника, чи найбідні-шого селянина", "дріб'язковість теми, коли наш час такий багатий революційними темами".
Особливо діставалося песимізмові, або тим творам, де хоч трохі^ повівало сумом, елегією. Це — "втеча від життя*. "Чому автор у конфлікті з нашим полум'яним, революційним сьогодні? Яке його соціяльне походження?" Просто ліричні вірші про палаюче листя підпаленої вечірнім сонцем тополі він вважав смертним гріхом проти пролетарської літератури. А бідні традиційні соловейки мусіли тікати світ заочі з пролетарської поезії, бо то вже було найбільше падіння в очах Борисових.
Борис гатив і періщив рублем, не розбираючи, на кого потраплять його удари.
А власне, хто йому міг заборонити? Могли ж інші читати свої твори — чом він не може їх критикувати? Тим більше, що молоді кадри покликані знайти новий творчий соціялістичний метод і розгромити все старе^ трухляве, гниле, всі ті буржуазні дзеньки-бреньки. Годі дзенькати-бренькати, пора запрягти літературу на службу пролета-ріятові і здійснити діялектично-матеріялістичний постулят про службу мистецтва пролетаріятові й партії! Геть буржуазне гасло: "мистецтво для мистецтва"!
У такому лайливому дусі він міг говорити цілими годинами.
У всякому разі, те чого він добивався, ставалося. Про нього вже котилася слава не тільки в тім колі, що відвідувало "Плуг", а й ширше. Називали "голобельний Борис", коли ж він хотів би чути "неістовий Віссаріон". Висміювали, хоч дивилися, як на несерйозну юнацьку гру молодих сил. Чи ж не "ортодокс!" Чи ж він розуміється в тому, за що розпинається?
І Борис ті репліки чув, і зі злости ще довшими цитатами засипав.
— Ви не дуже так із Січчю, — застеріг Танцюра Головача. —