У дворі ходять чутки, що незабаром наш незрівнянний Іслам-Гірей прийме відповідний закон… Що це з тобою?
— Пусте, — через силу відказав Швайка, відчуваючи, як кров відринула йому від лиця. — Здається, трохи прихворів.
Він знав, що такий указ готується в ханському дворі, але щоб так швидко…
Швайка вже не раз переконувався в тому, що далеко не всі невільники мають мужність боротися за свою волю. На прю з поневолювачами здатен либонь один з десятка, коли не з сотні. Надто вже в пам’ятку їм та страшна дорога від рідної домівки до Криму. І згадка про неї нерідко позбавляє рішучості навіть того, хто звик дивитися смерті у вічі. Тому й не дивно, що більшість колишніх невільників згідна терпіти будь-які приниження, аби тих мук не зазнати ще раз.
Тепер же, після такого указу, готувати повстання буде ще важче. Бо той, хто врешті-решт набрався мужності взятися за зброю, знову може завагатися. І таку людину неважко зрозуміти: в разі поразки вона може втратити не лише життя, а й свою сім’ю, свій шматок землі, здобутий такою кров’ю, потом та приниженням… І швидше за все відмовиться від спротиву. А що вона чинитиме далі — теж уявити неважко.
Коли маєш шмат землі, а відтак і такі-сякі статки, то будь-кого потягне збагатитися ще хоч трохи. А звідсіля недалеко й до того, що колишні невільники самі подадуться за Рось, Буг чи Сулу грабувати своїх же родаків… Ні, такого допустити не можна!
— Як тільки прибудемо в Чонгар, я поведу тебе, Селіме-джан, до гарного знахаря, — почув він голос свого співрозмовника.
— Дякую, шановний, — змусив себе посміхнутися Швайка. — Але я звик не звертати уваги на такі дрібниці.
— А так, а так, — закивав головою мулла. — А чи відомо шановному Карачобанові, як наш світлий Менглі-Гірей виправив помилку того пришелепуватого Саїда-мурзи?
— Саїда-мурзи? — перепитав Швайка. — Це ж хто — чи не володар улусу, котрий за Вовчою річкою?
— Егеж, егеж, — радісно закивав мулла, а про себе подумав: "Ну й хитрий же лис, цей Карачобан! Прикидається, ніби нічого не знає, а в самого ж на лобі написано, що він вивідник Великої Ногайської орди. І вже про кого, а про Саїда-мурзу йому відомо. Бо той, здається, почав більше тягнутися до ногаїв, аніж до Криму. В усякому разі кайсаки з Дону почуваються на його землях, як у себе вдома…"
— То цей Саїд був такий безпечний, що дозволив одному тамтешньому уруському кайсаку на ймення Швайка викрасти з його шатра листа від Менглі-Гірея. В листі йшлося про… як шановний Карачобан гадає, про що саме?
Шановний Карачобан стенув плечима.
— Поняття не маю, — визнав він і знічено посміхнувся. — От що значить стільки часу їздити невідь-де у своїх справах!
"Ну, допустімо, не такі вже вони й твої, ті справи", — подумки зауважив мулла.
А вголос повів далі:
— От-от! А в тому листі світлий хан досить прозоро натякав Саїдові, що непогано було б знову податися по ясир за Сулу. Інакше…
— І такого листа викрадено? — аж вжахнувся Карачобан. — Це ж… Це ж навіть подумати страшно, що за цим буде!
— Так, так… Тепер перед усім світом Менглі-Гірей може постати як людина підступна, а тому й не варта довіри та приязні з боку інших властителів…
— Це я знаю, — нетерпляче перебив його Карачобан. — Шановний, не тягни ж за душу! Кажи вже нарешті, що вирішив наш світлий повелитель?
Мулла не образився, що його перебивають. Навпаки, мулла був на сьомому небі від щастя. Це ж треба — він, скромний і тихий служитель великого Аллаха, знає більше, ніж Карачобан, якому звіряються найшановніші люди Криму! І не лише знає, а й має таку гарну нагоду просвітити його.
— Ти, Селіме-джан, не повіриш, але наш хан, нехай прославиться у віках його ім’я, вирішив не чекати, доки литовський князь чи якийсь інший володар звинуватить його в підступності. Ні, він першим вирішив напасти! Він…
І мулла Оркан вдоволено схилився до вуха свого співбесідника. Атож, такі новини мають чути лише обрані…
Чонгар відкрився несподівано. Ще кілька хвилин тому вони їхали безмежним, вигорілим від нещадної спеки степом — і зненацька опинилися на вузьких, гамірливих вулицях, що в’юнилися межи низеньких черепашникових будиночків та вицвілих шатрів. Муллу знали в обличчя, йому кланялися. На одному з перехресть він зупинився.
— На жаль, шановний Селіме-джан, маю ще залагодити тут деякі справи. Тому зичу тобі всіляких гараздів і нехай благословить тебе Аллах!
— Дякую, шановний, — схилився перед ним Швайка. — І сподіваюся на нашу нову зустріч у Бахчисараї.
Мулла, що вже стиснув ногами боки свого мула, нараз повернувся до Швайки.
— Гадаю, що ми швидше зустрінемося в Джурчи, аніж в Бахчисараї, — відказав він. — Справа в тому, що на днях до Джурчи приженуть багато ясиру. А багато — значить дешево…
Він по-змовницькому підморгнув Швайці і, вже не озираючись, подався своєю дорогою. Швайка дивився йому услід і не міг стримати посмішки: і навіщо ото ризикувати головою в пошуку свіжих новин, навіщо за них викладати Лемішеві гроші, коли є така всезнаюча людина, як мулла Оркан, хай навіки святиться його довгий язик!
НЕВІЛЬНИЦЬКИЙ РИНОК
У Бахчисараї його обсіло безліч нагальних справ. І перша з них — недобудована хатина. Старший будівничий каменяр Мелік, він же Гаврило Кощавий з Васютинців, схвально кивнув головою, коли Швайка сказав, що будівництво треба розширювати.
— Я наче відчував, — сказав він. — Тому, вибач, що без твого наказу, звелів хлопцям рити таємний хід аж до яру. А стіни, звісно, треба потовщити і додати бійниць, бо мало що може трапитись.
Що саме може трапитись — між ними не мовилося навіть тоді, коли вони лишалися наодинці. Проте й без слів було зрозуміло — стіни потрібні на той випадок, коли татарські вивідники щось винюхають і спробують силою увірватися в будинок. Зрештою, так чинив не лише Швайка з Меліком: кожен з сусідів намагався створити зі свого будинку фортецю. І шановний купець Селід з Порти, і Юсуф-ага, що розбагатів на продажу крижаної води з гірських потічків, і ханський розважальник кизик Ходжа… Вони всі були душевні Швайчині друзі, а відтак і мимовільні постачальники найостанніших новин та пліток.
— Додому не хочеться? — поцікавився Швайка.
— І не питай, — зітхнув Мелік Гаврило. — Здається, все віддав би, щоб хоч одним оком глянути, як воно там.
— Навіть тоді, коли тобі тут дадуть шмат землі?
Гаврило здивовано глипнув на Швайку.
— Якої землі?
— Щоб ти хазяйнував на ній, як у своїх Васютинцях.
— А на біса воно мені тут здалося, те хазяйнування? — вигукнув Мелік і молитовно склав руки на грудях: — Слухай, Пилипку, відпустив би ти мене, га? Ну геть несила більше нудитися цим голомозим світом!
— А коли татари ще раз схоплять?
Мелік скрипнув зубами.
— Тепер я вже їм живим не дамся, — глухо мовив він. — Та й навчився деяких їхніх хитрощів. Тож, коли дістануся додому, зберу гарних хлопців і вчиню так, що татарва у наші місця і носа не покаже.
— Запізнився, — відказав Швайка. — Там уже й без тебе є кому здачі давати. Ні, ти мені поки що тут потрібен. — Швайка всміхнувся, дивлячись на видовжене Гаврилове обличчя. — Нічого не поробиш, пане брате, викуп треба відробляти.
— А я хіба не відробляю? — буркнув Гаврило. — Тільки сил уже нема терпіти.
— Нічого, потерпиш іще трошки. А там, може, й разом подамося козакувати.
— Дай-но, Господи Боже, — перехрестився Гаврило.
— А тепер давай про справи погомонімо. Нічого такого не трапилося?
— Начебто нічого. Проте, схоже, татари кудись збираються…
— Це я вже знаю, — сказав Швайка. — Я запитую, як тут наші.
Гаврило сплюнув через плече.
— Тьху тьху. Щоправда, тут така придибенція трапилася з трьома козловськими новачками. Дуже вже нетерплячі вони виявилися, усе вимагали негайно вдарити на татарів. Гуркан навіть шкодує, що довірився їм.
— Он як… І що ж він вирішив?
— А нічого. Сказав їм, що пожартував. То вони надавали йому по шиї і сказали, щоб він більше і на очі їм не трапляв.
— Добре зробили, — схвалив Швайка. — Хай знає, кому довірятись. А наші хлопці як?
— Наші? — Гаврило всміхнувся. — Ну, в наших я не сумніваюся. А тепер, коли й стіни хороші зведемо, то нас і дідько лисий звідсіля не викурить. Принаймні з тиждень. Тоді через лаз до яру — і шукай вітра в полі!
— Це добре. А тепер слухай уважно. Не сьогодні-взавтра повернеться Барвінок, то ти його не зобижай…
— Та коли я його зобижав? — примружив око Гаврило. — Знову кудись збираєшся?
— Вгадав. Мені сказали, ніби в Джурчи зігнали багато ясиру. То мушу бути там. Може, кого з наших удасться викупити.
Гаврило кивнув головою.
— Це справа свята. Їдь і за нас не турбуйся.
— Знаю, — кивнув Швайка. — Тому й не відпускаю тебе.
До Перекопу, яким Крим відгородився від усього світу, полонених не жаліли. Загарбники боялися переслідування, тож ясир гнали, наче худобу, послану на забій. Тих, хто знесилів, кидали помирати, тим, хто опирався, стинали голови. Тож до Криму інколи діставалася чи не половина ясиру.
Зате за перешийком стрімкий рух уповільнювався, бо ж переслідувачі так далеко забиратися не наважувались. А в Джурчи невільникам давали спочити і ближче до них придивлялися. Потому без особливого вже поспіху їх переганяли до Кафи, Ґьозльова, Керчі, Бахчисарая, де на них нетерпляче чекали заморські купці. Там за кожного раба платили до десяти кіп. А в Джурчи уруські невільники — залякані, скривавлені і безмежно втомлені — коштували чи не втричі дешевше. Тому всі, хто не любив розтринькувати гроші, по живий товар вибиралися саме в Джурчи.
Тут було все — і найогидніше, і найгарніше. Загноєні рани і блискучі коштовності, крикливі покупці і дервіші, котрі ні на що не зважали. Верблюди, коні, кози, вівці, корови, люди — усе це метушилося і намагалося перекричати одне одного. Але найнепогамовнішими усе ж були люди. Мабуть, тому, що криками не обмежувалися, а хапали перехожих за поли, тицяли в руки якийсь непотріб і клялися, що такої коштовної речі світ ще не бачив.
Карачобан з Басман-беком добряче намахалися нагаями, доки зрештою пробилися до невільничого ринку. Тут було тихіше, але повітря мовби просякло горем. Звідусіль долинали приглушені стогони і плачі. До жердин були припнуті діти, жінки, чоловіки — настільки змучені, що неможливо здогадатися, конають вони, чи приходять до тями.