І Оля там,— сказав Кузнецов, затяг-ся востаннє цигаркою і кинув під ноги.— А нам треба мерщій Федора та Мирославу сповістити.
— Збирайся, Романе! Та стривай!— Бо Роман уже схопився за ручку дверей.— А де ж ми зберемось?
— На машинобудівному заводі. Туди й Іванову з патронного ближче, а по дорозі Корецького захопимо з собою.
— Іди, Романе. Нехай негайно на завод пробираються. Роман уже відчинив двері, але раптом згадав, підійшов
до грубки, де лежала купка полін, і взяв німецький штик, яким звичайно жінки кололи лучину на розпал, застромив за халяву і тоді вийшов з кімнати.
Ніч була тиха, беззоряна. Але від білого снігу на землі, від білих, забуркованих снігом парканів і стін будинків, від білих дерев понад тротуаром не так уже й поночі було на вулиці. Пильно приглядаючись, Роман швидко йшов тротуаром, часом навіть підбігаючи. Де можна було, скорочував дорогу собі, пробігаючи прохідними дворами. І хвилин через десять був уже на Гоголівській. Лишалось перейти вулицю, і на першому ж кварталі, в другому чи третьому будинку від рогу, не пам'ятав точно, жив Бондаренко. Роман уже сміливіш, бо за всю дорогу не зустрів ні душі, перейшов вулицю і раптом помітив на тротуарі сліди багатьох ніг.
"Невже спізнивсь?"— подумав з тривогою.
Тепер ішов дуже обережно, весь час не одриваючи очей від сліду під ногами.
Ось і будинок той — двоповерховий, з ґаночками з обох кінців фасаду. Роман уже поминув його, був за яких два кроки від хвіртки, куди завертали сліди, як за парканом грюкнуло в двері і хриплим голосом крикнув хтось:
— Сказано, не виходь! І не виходь!
— А ти стукни прикладом по голові!— сказав другий гайдамака.— І чого їх так довго нема!
"Двоє!" Роман тільки тепер згадав і вийняв з-за халяви штик. Він іще гаразд не розумів, що все це значить, і губився в догадках. Може, вартують, щоб з хати не вийшов, чекають собі підмоги? Але чого б же вони вдвох прийшли, удвох не наважилися б. Скоріше всього — вискочив Бондаренко з хати, погнались за ним, а ці вартують, щоб ніхто з хати не вийшов, не зчинив галасу. І це припущення видалося йому таким імовірним, що він відразу ж повірив у це. Навіть відлягло трохи від серця: може, й не піймають!
— Ведуть!— сказав один за парканом.
Романове серце мовби спинилось. Відчув, як на одну мить потьмарилося в голові. А як отямився, чути вже було — кроки в дворі наближались до воріт, і чути було гомін гайдамаків. І такий розпач раптом пойняв Романа від почуття своєї безпорадності, що спазми здавили горло і силувати треба було себе, щоб не розридатись. Зціпивши зуби від люті, тамуючи подих, Роман ступив крок до хвіртки, чуйно прислухаючись до того, що робиться по той бік паркана в дворі. "Невже й Бондаренка оце зразу?.." І тільки подумав це, як уже знав, що іншого виходу зараз немає для нього, тільки один-єдиний: разом із Бондаренком умерти! Штик у руці наче зрісся з кистю руки. Стояв напоготові, ловлячи вухом кожен шерех. "Хай смерть! Але одного-двох шимену-таки!" Ось підійшли до самих воріт і спинились. І раптом жіночий голос порушив напружену тишу:
— Здрастуйте, Федоре Івановичу!
— Здрастуй, Мирославо!— відповів Бондаренко з-під самого паркана, за крок від Романа.
— Не розмовляти! — крикнув гайдамака.— Ведіть, хлопці! Роман тільки й встиг, що на два кроки відскочити від
хвіртки (до ґанку вже не було часу відбігти), і став за товстим осокором.
Першими у хвіртку, задкуючи, вийшли два гайдамаки і спинились на тротуарі, наставивши штики на хвіртку. І ось просто на них вийшов Бондаренко, потім Мирослава. Вслід за ними вийшло п'ятеро гайдамаків, чотири з них так само з гвинтівками напоготові, а п'ятий, видно командир, без гвинтівки, з револьвером у руці.
— Бруком ведіть!— скомандував офіцер і, коли вже конвой з заарештованими рушив серединою вулиці, сам пішов поруч тротуаром.
Роман почекав, поки відійшли кроків на п'ятнадцять, тоді обережно, з затиснутим в руці штиком, рушив услід за ними.
Як довго тягнувся цей тяжкий похід! Дарма що йшли вони звичайною ходою. Нарешті дійшли до головної, Миколаївської, вулиці, звернули ліворуч до центру. Але не пройшли кварталу, як нагло спинились: назустріч їхав кінний роз'їзд. Обмінялись паролями. Під'їхавши до конвою, один з вершників посвітив електричним ліхтариком: пасмо світла вихопило з темряви в колі гайдамаків постать Бондаренка в незміннім кожушку і ушанці, а поряд у білій хустці — Мирославу.
— Куди ведете?— спитав вершник.
— В штаб. В ешелон.
— І охота вам! Шльопнули б на місці...
— Наказ доставити будь-що живими. До отамана особисто.
— Ми тепер усі — отамани! Ану, розступись!—хрипнув другий вершник і мало не наїхав конем на передніх конвоїрів.
— Ось не дурій!— крикнув начальник конвою.— Наказ е наказ. Отаман і без тебе придумає, що з ними зробити. їдьте собі.
Ліхтарик погас. Роз'їзд і конвой з заарештованими роз-минулись. Роман під час розмови стояв за афішною тумбою, прислухаючись. Роз'їзд наближався зараз до нього.
— Отаман придумає, каже,— озвався раптом.той самий, що раніш, хрипкий голос.— Придумає — та й випустить, може. Як учора того петроградця.
— Та ні, навряд. А вчора, що він мав тоді робити? Як уже чохли з гармат познімали. Уявляєте, хлопці, що з нашого ешелону лишилося б? Мокре місце та купа трісок.
Замовкли. Якраз проїздили повз афішну тумбу. І раптом озвавсь котрийсь високим тенорком:
— І ти скажи. Отаке зчинилось було, а ми собі в казармі, як на хуторі, ні сном ні духом,— хропимо.
— Дякуй богові та щасливому випадкові, що роз'їзд якраз до казарми під'їхав. А то... не одного з нас уже б зараз оце чорти на сковороді підсмажували.
— Ти думаєш?
— Факт. А чого ж вони в казарму добивались! Уже й вартових познімали були.
— Ох і гади ж! Та ще їх милувати?! їй-богу, вернусь! Роман бачив, як один із них кинув коня вбік — аж сніг
бризнув фонтаном з-під копит. "Та кинь! Ну їх!.." спробував котрийсь затримати. Але гайдамака вже розвернувсь конем і галопом мчав сюди. За ці кілька секунд, поки гайдамака порівнявся з афішною тумбою, Роман тільки й встиг подумати, що повинен будь-що не пустити його. "За повід коня..." А що буде далі, Романові вже не було часу думати: гайдамака вже був за два кроки від нього. Ту ж мить двома стрибками Роман, з штиком у руці, кинувсь на середину вулиці під самі груди коня. Але за повід вхопити не встиг: кінь шарахнувсь від нього набік, гайдамака випав із сідла, але зачепився ногою в стремені. Кінь пробіг кільки кроків і спинивсь, заіржав. Потім стало тихо. Може, падаючи, вдарився гайдамака головою об брук, може,— кінь копитом. А тільки не чути, щоб він вовтузився. Це, власне, і врятувало Романа, а може, і не тільки його, може, і заарештованих. Але чи зовсім? Адже кожної хвилини знепритомнілий міг очуняти і тоді ще з більшою люттю здійснити свій намір. Щоб запобігти цьому, Роман уже кинувся до нього з наміром приколоти, але почув тупіт копит позад себе, і єдине, що лишалось йому (коли б кинувсь тікати, помітили б),— упасти в замет і притаїтись.
їх було двоє. Під'їхали й спинились біля коня без вершника. Один сказав:
— Як він умудривсь?
— Менше ханжі нехай п'є!— відповів другий.— Чи він хоч живий?
Чути було, як сплигнув один з коня, став вовтузитись, певно, вийняв тому ногу із стремені.
— Дихає. Але що з ним робити, поки очуняє?
Роман не став далі чекати. Поповзом, поки вони возились з ним, він доліз тротуаром до перших воріт. Через двір пробіг до паркана й переліз у другий двір. Звідти вийшов на вулицю, добіг до першого провулка і завернув за ріг. Пам'ятаючи весь час про сліди на снігу, що лишав по собі, Роман петляв по завулках, аж доки не вибився із сил. Лише тоді спинивсь, оглядівсь і побачив, що заблудивсь. Як не придивлявся він до будинків, завалених снігом по самі вікна, вони все здавались йому незнайомими. Присвітити до таблички з номером над ворітьми не рискував. Та й заметено снігом таблички— хіба розбереш! Хоч стукай у вікно та питайсь! І тиша така в місті, наче воно вимерло. Тільки віддалік на вокзалі чути було гудки маневрового паровоза. Власне, він знав, куди йти: раз вокзал там, то йому на завод — у протилежний бік. Але де саме він зараз, чи далеко від Миколаївської, яку треба перейти?
І раптом майже над самою головою продзвонив годинник на думській башті. Роман навіть кинувсь від несподіванки й подиву. Та це ж Херсонська! Он то — гостиниця "Брістоль", а через вулицю на розі не видна в темряві дума. Виходить, весь час петляючи, він вернувсь майже на те саме місце. До Миколаївської було яких кроків з півсотні.
Обережно він підійшов до рогу і чуйно прислухався. Упевнившись, що близько нікого нема, перебіг вулицю і зразу ж, на першому кварталі, побачив натовп жінок, що тулились під стіною хлібної крамниці. Він підійшов і спитав, чи не проїздили тут гайдамаки.
— Будь вони трижди прокляті,— сказала одна з натовпу.— Накоїли вже! Отакого чоловіка вбити!
— Та ще ж як убити!— додала друга.— Одинадцять ран штикових!
— Тесленка вбили!— пояснила Віра Пасішник, сусідка Романова, впізнавши його. Потім спитала, чи не Олю шукає він.— Там вона, в дворі.
— Нема її там,— сказала якась жінка.— Я щойно звідти. Пішла з Фросиною до Боруха, щоб тіло відвезти додому.
Роман не вагавсь ані хвилини. Звичайно, треба б чим швидше на завод, адже чекають там, навіть не знають про арешт Бондаренка та Супрун. Але він просто не міг пройти мимо.
Ось і ворота, звідки він виходив тоді, радісно схвильований розмовою з Тесленком. З двору вийшли дві жінки. Він спитав і їх, чи немає гайдамаків у дворі,— бо могла ж бути засідка.
Тоді зайшов у двір. Збентежений, з завмерлим серцем став приглядатися. Але тіла ніде в дворі на снігу не видно було. Тільки сніг, цілинно-білий тоді, зараз увесь був стоптаний чобітьми. По той бік двору, за полісадничком, стояв одноповерховий будиночок, і в одному крилі його світилось.
Роман пішов просто на світло, куди вела протоптана стежка од воріт. Надвірні двері в коридорчик були відчинені. Не причинені двері були і в квартиру праворуч. Не стукаючи, Роман відчинив двері, і перше ж, що впало йому в очі, коли він протиснувсь крізь натовп біля порога,— на тапчані, застеленому білим, горілиць лежав мертвий Тесленко. У самій гім-настьорці без пояса (хоч тоді в партійному комітеті був у шинелі; видно, зняли з нього потім), в чоботях.