Шарпнула серцем, уявою, думкою.
Нараз ніби щось увірвалося… Саме життя?.. Прийшло визволення… Образ Кая розплився в імлі…
Але ж, яка вона холодна, ця імла! Яка безплідна!..
— А в ній на самоті шукали вдосконалення духа ессеяни[382]! — майнуло думкою…
Але серце стиснулося глухою болістю, а душа вкрилася жалобою…
А перед очима знов виростає з туманної імли новий образ…
Дивиться не тільки в Магдалинині очі, але і в засмучену душу вдумливе обличчя Йосифа Ариматейського…
Як сталося, як могло статися, що Маріам ніколи раніш не призадумалась над тим глибоким освіжуючим спокоєм, яким була завжди овіяна вся постать Йосифова? Таж він, і тільки він, був тією кришталево-чистою криницею, що єдино могла, дійсно, вгасити духову спрагу!
І було так легко здобути приязнь цього виняткового — ні, цього таки дійсно єдиного в світі мужа! Особливо після тієї розмови про келех, коли Маріам, перед своїм вигнанням з Палестини, так часто бачилась із ним!..
Якою справді божественною гармонією бриніли б струни тієї справжньої Орфеєвої ліри приязні, безперечно принаднішої від шалу палкого, але скороминущого кохання! Які чарівні й неминущі світи незнаної глибокої мудрості, необмеженого знання, глибоких таємниць міг їй показати той аргонавт духа!
Таж на досяг руки мала це все Маріам… у себе вдома! Оточена гармонією, яку може дати незалежність багатого з мистецькими нахилами, обдарованого різними здібностями й так освіченого духа, що безумовно прагне до щастя! Сама доля подавала їй до уст ту чару духового життя, за яким вона тужила!
А вона відштовхнула той келех знання й мудрості, що дає найповніше щастя мудрецям, які не потребують від світу вигод до життя, похвали та скарбів — лише єдиного: "Не застуй мені Світла!"
Чого пішла вона пустирями життя? Чому подалась у ті чужі їй ліси з… келехом мрій, келехом, опряаеним чарівними легендами, але такими невловними, що губляться десь у снах людей про цілком неокреслену й розпливчасту річ, про "ідеал"!
Що знайшла вона на цій дорозі, на якій сліз не обітре ніхто?!
На мить Магдалинине серце стало пересохлою криницею, з якої марно силкуватись витягти бодай одну-єдину краплину води.
Келех тремтить у руках, уже майже не падає з нього світляна стежечка-промінь… Згасили її майже цілком нерозумний жаль за неповоротним минулим та сумнів, чи не помилилась у вибраному шляху.
А келех став тяжкий, як ярмо… добровільно взяте…
Чому Маріам тут?.. Хіба не уникала вона всього, що тільки здалеку нагадує залежність, відступлення від своєї волі заради чужої?
І ось, добровільно, сама взяла на себе цей непосильний і химерний тягар! Яке затьмарення, яке безумство зайшло на неї, що вона кинула життя, таке радісне, щасливе! Так, так, щасливе!
Імла згусла так, що стала одною липкою масою, яка, мов погребним саваном, обвивала Магдалину.
Усвідомляє собі: ще один обхват цих завоїв, і вони так міцно притиснуть їй руки, що келех неминуче випаде з її стерплих рук!
Що ж! — звучить глузливо голос чи думка, Магдалина не могла б цього сказати! — Постав келех на камінь! Не бійся! По нього враз прийдуть ті, "хто має прийти"! Пригадуєш, як пророкувала мала профантида Гела? А сама вертайся додому! Ти ж у повному розквіті сил! А твоя освіченість саме дозріла…
Маріам чує, як одна її рука вже зовсім заклякла…
Раптом уся її постать випростувалася.
— Ніколи! Мені довірено келех. Я й понесу його, бо взялася нести його з власної волі!
І чує Маріам, як вимотується з імли її постать. Бачить, як знов розсвітлюється в її руках келех, мов світильник, наповнений оливою. Горить під Понтієвим фламеумом не рожевою зорею, а живим пурпуром живого серця… Як розсвітлене серце, палає він. А перед ним рівною свіжою стежкою стелеться шлях уперед і вгору!
У цім теплім сяйві серця-келеха швидко звиваються пелени імли. Змотуються клубками. Спадають униз у безодню…
Магдалина тільки тепер помітила небезпеку. Заглибившись у думках, без освітленого шляху вона дійшла до самого краю скелястого берега ставу, чорного, непроглядного, як відвічна ніч, нерухомого, як смерть.
Ще крок — і скінчилась би її мандрівка!
— Це ж той проклятий ставок, що про нього оповідала Сара! — пізнає Магдалина.
А темні глибини відповідають їй тихим шепотом:
— Так! Ти не помилилась. Це "Чорні води" друїдів[383]…
А ставок зненацька спалахнув, зробився блакитним, прозорим, як блискучий берил… Аж до самого дна все видно, як у скляній чарі… Гори самоцвітів… архитворів мистецтва, яким не може бути і не встановлено ціни…
Таки ж Маріам бачила у своєму житті дорогоцінні речі!
Магдалина схилилась над водою. Їй здалося, що золота рука золотого Аполлона діткнулася золотої ліри, і з глибин попливла ледве чутна мелодія.
Обличчя всіх дев’ятьох золотих муз радісно дивляться на Магдалину, а вухо ловить вірш Сафо, "десятої музи":
Люблю я вироби тонкі й пишноту блискучу!
Це ж туга моя за красою! За сонцем туга моя!
— Дельфійські скарби!.. На досяг руки…
— Візьми — будуть твої!.. — шелестить хвиля об берег.
Маріам усміхнулась:
— Тут? На цих вершинах? На цій самоті?.. Золото має ціну, лише коли воно є оздобою поточного життя, між людьми, що його цінять!
Маріам зробила кілька кроків на освітлену стежку й обійшла ставок друїдів, що знову згас і зчорнів…
…………………
Ясно світить келех, легко йдеться вперед Магдалині.
Оглянулась. Лише за нею імла! Але вже лише три примари її клубляться…
Оглянулась на другий бік. А коло неї, близенько так, стоїть Біла лікорна — одноріг! Той, шо перебуває тільки на недосяжних висотах… Живе, п’ючи тільки тишу, а споживає тільки святий, нічим непорушений спокій, блаженний мир[384]…
Вогненним мечем виблискує єдиний ріг посеред чола однорога. Нечутно ступає кришталевими копитцями звір, казково прекрасний…
Зненацька повертає до Магдалини свою тонку граціозну, немов рукою великого митця вирізьблену, голову.
В очах лікорни, блакитних, як квітки барвінку, Маріам читає, мов у диптихоні: "Носії Святого Світла приходять у світ, щоб збудити його з мертвого сну саме тоді, коли той сон доходить до стану сну смертельного — без думок, надій і прямувань вперед!.."
Блакитні очі лікорни повні нелюдської мудрості.
І така прекрасна ця срібно-кришталева тварина, що Маріам простягає руку, щоб її погладити… як гладила колись свого білого павича!..
В одну мить встали довкола привиди, але не людей — тільки речей, що їх колись любила! Дрібні частинки того цілого, що становило колись її світ, — нею витворений, вигладжений, згармонізований… Як там жилося приємно!
Відчула навіть легкий аромат того нечуваного нарду, що його Сара не посміла поставити ніде-інде, як з богами в лараріумі…
І знову пролетів по устах Магдалини усміх співчуття над цим світом забавок!..
Бо чим була тоді сама Маріам, тиверіадська гетера, як не примхливою дитиною, що потребує від життя тільки забави!..
Пурхнув усміх і зник разом із ближчим до Магдалининого рамена імлистим привидом її колишнього житла.
Дві примари ще не відступають… але вони вже не турбують Маріам! Сни землі! Мрії приземних долин!..
З-за скелі, високої, як вежа, майнула людська постать… Зникла, з’явилася знову…
Магдалина встигла доглянути тільки довгі білі жіночі шати…
На такій вишині?.. Хіба друїдська віща діва, хоч Маріам уже досить довго прожила у нарбонезькій землі, щоб знати, що друїдські жриці носять чорні шати, а не білі — як скрізь усі жриці на світі[385].
Магдалинин погляд біжить і губиться в накопичених майже до неба скелях.
А сама Маріам уже ступає лабіринтом підземних печер та переходів, проритих у нетрях гір…
Келех кидає рожевий німб і немов замикає Магдалину у світляному колі.
Але ж мерехтіння потоками спливає й немов скапує із стін печер…
Спочатку бліде, воно розгорялося все дужче. І раптом вибухло таке сліпуче, що Маріам аж заплющила очі…
Печера… ні, велетенська зала в кам’яних масивах була більша за арени амфітеатрів… Ціла вирізьблена з сяючих веселок сталактитів…
Тяжко дивитися на вири, каскади, потоки ясу, що заливають до найменших заглибин цей сталактитовий ліс…
Згори високо-високо, ніби під самим небом, широким потоком зривається водоспад… Могутній, бурхливий, він летить, кидаючи пригорщі самоцвітів, розсипаючи зерна берилів, смарагдів, шум діамантів та перел[386]…
Приголомшені невиданою повінню світла Магдалинині очі ледве схоплювали контури двох монументальних саркофагів-гробниць, приміщених обабіч вівтаря.
А поперед нього під сталактитовим сліпучим склепінням — трон із самоцвітів… Трон, що його напевно не мав ані наймогутніший із володарів земних[387]!
Дивний приголомшливий образ!.. Однак він ніби знайомий Магдалині…
А з глибокого кутка пам’яті, немов скриб із давніх анналів, ця пам’ять вичитує… колись читане!.. Так, так! Саме тоді, коли вибиралася до Ариматейського, на бажання Марти, по келех атлантів..) читала… у Сіліуса Італікуса!.. В його новій поемі… Так описував у тій поемі Сіліус Італікус гробницю володаря Бебриксів та його доньки Пірени…
Нестримна, як цей потік, що вічно плаче тут за нею, кинулася Пірена з гірських вершин додолу, шукаючи Геракла та його кохання… Але знайшла собі смерть… Ще й тіло її оглодали дикі звірі… Тільки наймення своє лишила цим горам Піренеям, що їх Геракл накопичив на могилі закоханої Пірени.
А на казковому троні вже з’явилася постать…
— Пірена?.. Її тінь?..
Чому ж золото вогненних кіс, мов ауреолом, оточує її голову? Чому прикрите білим завоєм… як у самої Магдалини?..
Поглянула в обличчя — і відсахнулась: бо, як у дзеркалі, побачила свій власний образ!
Двійник!.. З тіла і крові — двійник! Помалу простягає до Маріам руку й цим рухом ніби розсуває стіни велетенської печери…
Вони зникають. А з ними — і гробниця, і потік…
Пересіяне легкою хмаркою місячне сяйво падає свіжою росою, дотикається Магдалининого чола, немов ніжно гладить його…
А Маріам чує свій власний голос:
— Оглянься! Бачиш: пропав за тобою слід твого шляху. Бо ж із висот, до яких прямуєш, можна впасти й розбитись… Не задержить, не підтримає тебе жодна сила… Зійти відціль, щоб "вернутися додому" — неможливо…
Магдалина оглянулась: довкола гострі скелі, кам’яні стіни… Між ними нема стежок, якими могла б зійти людська нога… Тільки кам’яні гостряки, високі гребені випинаються до неба… немов силкуються розпиляти його!
Аж не може збагнути Маріам: як же вона прийшла сюди?
Вітер жене невловні хвилі повітря і розвіває завої двох жінок, що стоять над бездонним проваллям.