Алея, яка вела до пляжу, була порожня й чиста, напевне, прибрана ще з вечора. Картину псувала тільки червона жилетка, що валялася біля однієї з лав. Отже, той, кому судилося носити в собі темного, оклигав. Він, мабуть, і не підозрює, що на його совісті — грабунки і вбивства.
РОЗДІЛ 9
Я перебував десь дуже високо. Це було не небо, а якась інша реальність, з якої далеко внизу вгадувалася рівнина, а на ній лежала людська постать, довкола якої копошилися істоти. Я не міг наблизитися до тієї постаті, бо щось відокремлювало світ, у якому перебував я, від того, де відбувалася подія. Але я був наділений органами бачення (не кажу — очима), які можна було регулювати, як, скажімо, підзорну трубу. Істотами, що копошилися довкіл постаті, були люди. Все те нагадувало уривок з фільму про Гуллівера: ліліпути обснували велетня линвами; різниця тільки в тім, що вони не припинали його до землі, аби він не міг підвестися, а, навпаки, намагалися з допомогою якихось пристроїв поставити на ноги. І тут я збагнув, що то був не живий чоловік, а статуя, важко навіть сказати, у скільки людських зростів. Коли ж зір мій став гострішим, я завважив довкіл багато підйомних кранів, корб та інших пристосувань. Подія начебто відбувалася в земному світі… Скоро я завважив, що у вимірі, де все те коїлося, жоден предмет — ні підйомний кран, ні статуя, ні людина не відкидали тіней, хоч перебувало все те на видноті. Раптом мені відкрилося: то була не земля, а світ програм, місце, де розробляють сценарії майбутніх подій для земного світу. А велетенська постать мала стати символом і водночас ідеєю, що наповнила б душі земних людей. Крім линв і пристосувань для підняття, від неї відходили і зникали в іншій, справжній земній, реальності міріади павутинок чи ниток. Творіння виявилося не з каменю, а з якихось металів і було дуже важким. Інколи будівельникам щастило і тоді металеве тіло зводилося над землею, та скоро гупало в пилюку, чавлячи людей і механізми. Все, що я бачив, відбувалося в просторі, але не мало часу. Тому, що всі операції зі статуєю стояли переді мною, а саме: від того, як вона колись, дуже давно, завалилася, до того, як її підняли і вона стала "маяком" для багатьох народів майже на ціле століття. Я бачив також (це вже було в земному житті на моїй пам’яті), як колос-"маяк" рухнув удруге; не витримали, як і за першого руйнування, ноги, бо ступні їхні були наполовину з заліза, наполовину з глини. Раптом збагнув, що статуя була тим бовваном, який приснився колись Вавилонському владиці Навуходоносорові і який сильно його налякав. Голова статуї справді виявилася з золота, плечі і груди — зо срібла, нутро і стегна — з міді, ноги — з заліза. А кінцівки ніг — наполовину з заліза, наполовину з глею. Це, останнє, й було слабким місцем колоса. З усього, ті, хто намагався його поставити сторч, не розуміли того. І ще одне я завважив: за всіма ознаками, як то порівняно невелика голова, закороткі, як для чоловічої постаті, ноги, колос був жіночої статі. Хоча інших прикмет статі розгледіти не вдалося. Тим часом мій "погляд", що простежив подію в минуле й повернувся в сьогодення, вже збирався "пробігти" по події в майбутнє, адже для мене, як і для тієї реальності, в яку я дивився, не було ні минулого, ні сучасного, ні майбутнього, у тому розумінні, як їх розуміє земна істота. Там подія, якою б тривалою вона не була, розглядається як окремий предмет. А в окремому предметі усе, що було, є і буде, вже є. Отож, щойно я намірився оглянути другу частину "предмета", як мене щось висмикнуло з тієї дійсності. То була мелодія мого телефону.
Годинник на стіні у квартирі сестри показував дванадцяту, дзвонив Костя.
— Мабуть, відсипаєшся? — озвався він.
— Ти вгадав, — підтвердив я. — А що сталося?
— Та тут от електронна адреса, що ти просив… Записуй.
Набравши на своєму мобільнику номер електронної скриньки, що мені дав Костя, та відправивши відеосюжет про напад на нього "Сміттяра", я сказав:
— Уранці ж побував на Лузанівці… Ну, щоб подивитися, що там. Знайшов тільки червону жилетку.
— Я ж казав, що він очухається й кинеться шукати своє житло.
— Ну, а якщо він турист? А Одеса для нього чуже місто… А в кишені — ні копійки… Тоді як йому бути?
— Щоб ти знав, у нього в кишені — тугенько набитий гаманець. І не дрібними асигнаціями… Скоріше за все, то гроші темного.
— Ти переконаний, що Ксилантій не випорожнив йому кишеню?
— Обижаєш, начальнику! Ксила чужого не візьме. Десь заробити в не дуже законний спосіб, він може, а от щоб поцупити чужий гаманець… У нього дід — штунда. Ну, бувай.
Я спускався з пагорба до Куяльницького лиману; у целофановому пакеті лежав сестрин плеєр з касетою, що дав мені Костя, й навушники. Хоч я й "добрав" недоспаного сну, але зміна режиму давалася взнаки млявістю і збайдужінням. До берега лишалося ще хвилин десять і я, одягнувши навушники, увімкнув магнітофон. Всього кількох почутих слів було досить, аби пообпадали з мене безпечність і флегматичність. Я знову перетворився на офлажкованого вовка, в якого навели приціли одразу два снайпери — один — десь зовсім близько, другий — з іншої реальності, але він — другий був страшнішим.
Якусь мить у навушниках вгадувалися звуки котельні: слабкий шум води в трубах; потім рипнули двері, і враз почувся голос Кості:
— Чому ти хотів мене вбити?
Відповів голос незнайомої людини:
— Я не збирався тебе вбивати.
— А це що таке? — знову Костя. — Ти заніс його над моєю головою.
— Я хотів тебе тільки оглушити.
— Навіщо?
— Щоб забрати з собою.
— Навіщо? — допитувався лікар.
— Ти знаєш.
— І все ж — навіщо? — спокійно поцікавився Костя.
— Щоб довідатися, де той сукотник! — Цей голос я вже чув, коли темний гарикнув був на Ксилантія. У ньому було більше ненависті, ніж звуку.
— Який?
— Ну, той, ворог народу, якого ти мусив був викрасти й привезти в указане місце. — Від слів, ні — від того голосу у мене мурашки поза шкірою забігали. Це було моторошно, як жахливий сон.
— Я й доправив, але його ніхто не забрав. Залишати ж непритомну людину обіч гомінкої дороги я не наважився.
— У машині вас було п’ятеро, а мусило бути троє, — сказав темний тепер нормальним голосом. Раптом голос його знову змінився на ревіння: — разом з тим гадом!
— Домовленості про те, скільки нас сидітиме в машині, не було, — сказав Костя. — Отже, ми угоди не порушили.
— Договір був, що роботу виконуєте ти і твій напарник, а не хтось іще.
В’язень розмовляв двома голосами — голосом людини — власника тіла й голосом астральної сутності, недавно ще мерця. Перший був спокійний, другий — лиховісний. Якщо судити з лексики того, хто балакав страшним голосом, то це мала бути істота з не такого вже й далекого минулого. Колись у дитинстві я чув від старого чоловіка слова "сукотник" і "ворог народу". У словах темного я вловив навіть енергетику ненависті, яку "видихав" колись старий з мого дитинства, вимовляючи ці слова.
— Нащо вам той чоловік? — запитав Костя.
— Не твоє діло. Тобі заплатили за роботу, то й виконуй.
— І ця робота називається вбивством… — сказав лікар. — Замалий гонорар, як для такої роботи.
— Що ти мелеш? Яке вбивство? — Раптом голос темного змінився до одержимості: — Той, той… — він не міг підібрати відповідне слово, — потрібен був нам живий!
— Он як… І для цього ви забезпечили мене оцими ліками? — Почулося шурхотіння. Напевне, Костя, діставав коробочку зі шприцом. — Впізнаєш?
— Авжеж.
Раптом лікар погукав:
— Ксилантію, неси Васька!
Рипнули двері, почулося нявчання, яке раптом увірвалося. Якийсь час панувала мовчанка.
— Цього не може бути… — озвався в’язень.
— Чого не можу бути, що препарат, який ви мені всучили, — отрута? То подивися уважніше на коробку й на колір рідини. Адже це ти з твоїм корешом дали їх мені. Чи, може, я підмінив?
І тут темний сказав:
— Я хочу посцяти.
Почувся голос Ксилантія:
— Несподіваний хід думки, га, Котю?
— Принеси відро, друже, — відказав лікар. — Не гоже не виконати останнього бажання. Нехай полегшить сечовий міхур.
По часі почулося дзюрчання, а тоді голос Ксилантія:
— Чим це тхне від твоєї сечі? Копанкою, грядкою?..
— Свіжовикопаною могилою, — сказав Костя. По миті додав: — А тепер — давай, усе по порядку.
Тим часом я вимкнув магнітофон, переліз через металевий бордюр, що тягнувся вздовж шосейки, і, перетнувши дорогу, попрямував до берега. Згадка про вчорашню подію змусила мене зупинитися та поміркувати, до якої групи постатей, вимазаних у чорне, пристати.
Люди, що брали участь у бойових діях Другої світової, свідчать у своїх мемуарах, що снаряди під час артобстрілу ніколи не влучали у вирви від попередніх вибухів. Багато з тих, хто встиг сховатися в них, залишилися жити. Знаючи це, я попрямував до мого вчорашнього лігва. Літнє подружжя — свідки блискавок — з подивом спостерігали, як я застеляю очеретом дві чорні плями на настилі. Було за полудень і сонце пряжило неймовірно.
— На дощ пече, — озвалася жінка.
— Схоже, — погодився чоловік.
Діалог, поза сумнівом, призначався для мене.
"А таки пряжить", — подумав я, вже роздягнений заходячи в воду і з острахом поглядаючи на небо. Але там не було жодної хмаринки.
Це був якийсь дивний карнавал, у якому всі носили маски тільки чорного кольору. Учасники його майже не рухалися. Одним з таких був і я. Ропа на моєму тілі вже висохла й обсипалася з волосся на грудях кристаликами солі.
Тим часом у навушниках чулося:
— Відведи від моєї шиї шприц. Я й так усе розповім.
— А чого ти переживаєш? Адже ліки, як ти запевняв, тільки знетямлюють… Кота вбили, а людині памороки відіб’ють, на якийсь час, ось і все. — Раптом Костя загарчав:
— Де ти взяв цю отруту, мать твою!..
— Та ширни йому, Котю! Адже він хотів тебе порішити, на’ло. Смерть за смерть! — ревнув Ксилантій.
— Не вбивайте! Не відсилайте у світ без вороття! Мене підставили! Сили Орбу, згляньтесь!
З цими словами перед моїм внутрішнім зором майнули істоти, що зустрічали мене на межі сну — колишній кадебіст Бутко і його земні поплічники — вони мордували мене півжиття, університетська співробітниця, котра мешкала одразу в двох світах, її товариш сатанист-графоман, який переслідує мене багато років, астральна жінка, що гвалтувала мене у якомусь екзотичному куточку невідомого світу, приходько у поїзді, і той, котрий мав мене вбити тут, на лимані.