Тим часом турок провадив:
— У мого товариша була причина не показувати обличчя, і я потерпаю, що подруга твоя відсахнеться, коли угледить його... Що б ти, дівчино, порадила: відкрити лице йому а чи нехай залишається запнутим?
— Відкрити, — мовила Наталка, зизнувши оком на Меланію, яка раптом пополотніла.
— Буде так, як ти кажеш, — знову турок. А тоді — до раба: — Зніми чалму.
Раб зняв чалму разом із запиналом. На Меланію сперше хлюпнуло синім небом Приорілля, а вже тоді вона побачила голубі очі й обличчя, схоже на те, яке носила в пам’яті ще з підліткового віку і яке вже втратила надію бодай ще раз побачити. Молодий чоловік усміхався, а вона стояла в остовпінні, боячись кліпнути, щоб не зникло видиво.
А турок провадив:
— Подруга твоя, дівчино, мала нареченого, якого кохала всім серцем і якого втратила. Чи не замінить його мій приятель?
— Отямся, Меланію! — вигукнула Наталка. — Це ж Сава! Твій Сава, як ти, бувало, казала, коли про нього згадувала!
Меланія не кинулася до Сави, а заплакала — зовсім нечутно. На мить душа її покинула тіло і збоку дивилася на дівчину, у якої здригалися плечі, а по щоках скочувалися крупні сльозини. З тими прозорими краплинами витікала гіркота пережитого. З останньою, коли в ній уже нічого не залишилося від минулого, сутність знову увійшла в тіло. Цього ніби й очікував Сава. Він пригорнув її ніжно й несміливо, а потім притулився щокою до її щоки, і вона вловила запах його тіла. "Це не сон, — майнуло в голові, — бо у сні запахів не чути". І тут вона зрозуміла, для кого призначався один із синіх наметів і один з полумисків з паруючим кулішем та двома ложками. Не могла тільки збагнути, чому Сава і його товариш не відкрилися ще у Царгороді, коли вели їх з невільницького ринку.
— Годі, отямся, — лагідно мовив Сава. — Все вже позаду...
Раптом зник вираз умиротворення з обличчя Савиного товариша. Він прислухався. А тоді вхопив порожній котел і, зачерпнувши з потоку води, хлюпнув на червоні язики ватри, від якої у надвечірнє небо струменів тонкий стовп диму. Тим часом від шляху гучнішав тупіт. Видно, коней гнали учвал. Чоловіки переглянулися, й Сава кинувся до осокора. По хвилі почувся його голос згори:
— Яничари! П’ятеро...
— Дим помітили? — стривожено запитав чорновусий.
Якийсь час Сава не озивався, а тоді відповів:
— Ні. Схоже, спішать по слідах купців...
— Шкода хлопців, — мовив співчутливо його товариш. — Пограбують їх. У кращому випадку...
Зашурхотіло. Сава сплигнув на землю.
— Може, й не пограбують, — сказав він. — Молдавани повідають, що ми питали дорогу на Кишинів. Ось вони й погонять тим шляхом. Їм не до грабунку буде... Звісно, якщо воїнів султана послали по наші душі.
— Я переконаний у цьому, — сказав чорновусий. — Сьогодні в Акерман прибув корабель зі Стамбула, про який оповідав імам. Цей мудрий чоловік усе збагнув. Моя хитрість спрямувати погоню по хибному шляху може вдатися, а може й ні.
— Молдавани можуть і не сказати, що ми цікавилися дорогою на Кишинів, — зауважив Сава. — Хоча б тому, що ти їм допоміг каруцу полагодити.
— Може й таке бути, — погодився чорновусий. — Тоді яничари погонять прямо на Тягин. Бо тільки там є переправа через Дністер. Їм, напевне, відомо, хто ми, а відтак неважко передбачити й напрямок нашої втечі. Хоча я й залишив для них двічі те саме хибне повідомлення про нашу втечу у Кишинів — одне в постоялому дворі, друге у купців, але чи клюнуть вони на цю наживку?
Тим часом страх, що несподівано відбився на обличчях дівчат, минав. Озвалася Наталка:
— Петре, куліш вичахне.
— Авжеж, сонечко, — відказав Петро. — Хай їм чорт, тим яничарам. — І до Меланії: — Ну, а ти як, отямилася вже? Отож-бо. Сідайте з Савою біля полумиска.
Сутінки вже плуталися в кущах і деревах обабіч дороги, та скоро й сам битий шлях став невиразним. Молдавські купці поцьвьохували батогами, але коней не стьобали. До темна вони вже й так сподівалися дістатися до Каушан. Раптом позаду почувся тупіт, який швидко гучнішав. З-за закруту дороги з’явилися рухомі білі цятки. Скоро вони перетворилися на верхівців.
— Яничари! — закричав їздовий останньої каруци.
Вершники швидко наближалися. Купці, зметикувавши, що втікати безглуздо, бо втечею тільки роздратували б дітей султана, їхали поволі.
Незабаром люди в білому на білих конях наздогнали купецькі упряжки. Передній, бородатий, з чалмою втричі більшою ніж голова, ревнув молдавською:
— Що везете?!
— Сіль, — відказав володар останньої каруци, щулячись від лютого погляду яничара.
Вершник вихопив шаблю, і чоловік, угледівши те, зомлів і впав у віз. А яничар, наблизившись, штрикнув вістрям один з лантухів.
— Сіль, — сказав.
А тоді звернувся до купців, які, спинивши коней, сиділи ні живі й ні мертві.
— Ви, молдавські тхори, скажете правду — житимете! Чи бачили чотирьох людей — двох чоловіків і двох жінок? На возі або верхи...
— Бачили, пане, — озвався передній їздовий. — Вони давно вже нас перегнали. На конях усі четверо.
— Двоє чоловіків і двоє жінок? — знову яничар уже не так вороже.
— Саме так, шановний...
Тим часом поплічники бороданя перевіряли, що в лантухах купців.
— Куди вони їхали? — поцікавився один з команди.
— Питали дорогу до Кишинева, — відказав той самий купець.
— На яких конях? Масть?! — нетерпляче гарикнув бородань.
— На жовтих, — почувся кволий голос їздового останнього воза, що вже опритомнів. — Троє на жовтих, один на мурому.
— Що це за люди?
— Родина турків. Чоловік, дві дружини й раб. Так сказав нам той чоловік. Він тямить по-нашому.
— Що він ще казав? — запитав яничар, знімаючи чалму і витираючи полою плаща чоло й голову.
— Питав, скільки часу їхати до Кишинева.
Яничар одяг чалму і, не мовивши й слова, стьобнув нагаєм коня. Решта — четверо — погнали за ним.
— Навіщо ти, Ювіцо, сказав неправду про коней турків? — Чорні очі чоловіка на широкому виді струмували злість. — Якщо їх зловлять, то й нас шукатимуть, аби покарати за приховання злочинців.
— Ну, мені здалися, що коні були жовті і один мурий. Мабуть, з переляку.
— Мей-мей, згубиш ти нас, Ювіцо! — подав голос їздовий сереньої каруци. — Під усіма чотирма чорні татарські коняки.
Загін яничарів, що питали дорогу на Кишинів, збентежив і налякав жителів Каушан. Десь дюжина їх стояла біля крайньої хати, у вікнах якої вже світилося, стурбовано гомоніли. Це міг бути тільки передовий загін, що його вислала турецька влада перед тим, як вирядити військо для збирання данини, яку молдавани платили несправно. І тут почувся стукіт на сухій дорозі, а тоді з темряви виринуло три упряжки. Скоро селяни впізнали земляків, які промишляли торгівлею. Довідавшись про те, що яничари розшукують якихось своїх, люди почали розходитися.
— Нехай шукають, — подав голос один з темряви. — Ми показали їм дорогу на Тигин.
— Спаси, Господи, утікачів, — прошепотів Ювіца. — Хай хто б вони були.
ВЕЛИКА ЖІНКА
Була тиха ніч. Небо нагадувало синій степ, на якому росли чорнобривці. Намет ховав те від очей, але Меланія бачила внутрішнім зором. У глибині степу виникла жінка — така ж оголена, як і вона, Меланія, а тільки велика — на все небо. Вона умлівала від кохання і здригалася від хіті. Зорі висновувалися над її головою у золотий вінець, та за мить знову опинялися на своїх одвічних місцях. Меланії здавалося, що то не вона хмеліє від Савиних любощів, а та велика небесна жінка. Меланія не ревнувала, бо то була таки вона — Меланія, і там, де в яскравому сяйві місяця яріли "чорнобривці", і тут — у наметі.
Видиво не зникало й тоді, коли вони з Савою вже лежали, охоплені дрімотою. Знеможеною була й небесна жінка. У напівсні прийшло одкровення, що зоряна жінка, яку також звали Меланія, — то велика мати, а вона, Меланія, — тільки мізерна її часточка у світі людей, яка проте відбиває всі перебіги її долі так само, як краплина морської води відбиває властивості цілого моря. Велика Меланія, як і мала, зазнала страждань, нелюдських випробувань і неволі, але не втратила любові й інстинкту самозбереження, бо якщо того не стане, то відімруть і земні клітини великого тіла, яке зветься ще народом, і яке проростає з безодні часу. Відчувши себе часточкою великої матері, Меланія побачила і шлях, пройдений нею, і нескінченну дорогу попереду...
Ззовні долинув шурхіт сухого листя, а тоді почулося кінське форкання. Сава, який уже, здавалося, спав, скочив і, як був голий, вигулькнув з намету. У небі яскраво палахкотів місяць. На галявині, біля потоку, було видно як удень. Темрява клубочилася тільки в кущах та під деревами. І тут Сава помітив постать, що рухалася з глибини лісу до потоку. Він уже був кинувся по зброю, та раптом почув глухі звуки — йшов кінь. А вів його чоловік.
— Усе гаразд, Приблудо, — долинув тихий голос Потурнака. — Коник від гурту відбився. А вдосвіта ж його ніколи буде шукати...
Петро підвів коня до інших чотирьох, прив’язав до деревини.
— Хе-хе... І як тобі ото не холодно... — знову Потурнак.
Схолодніле Савине тіло, до якого притулилася Меланія, відігнало від неї на час небесне видиво. Але вже скоро велика жінка, яка лежала знеможена від любощів, знову пройнялася хіттю. І Меланина плоть поринула у вир пристрасті. Це була друга мить щастя, кинута на терези її долі. Меланія раптом відчула, як зрушилася з місця тарілка, на якій лежало горе, і як повниться і стає важчою від добра друга тарілка терезів. Вона ще подумала, що за таку мить, як ця, варто було пройти всіма колами пекла, і знетямилась. То був стан, коли панує інстинкт, коли сутність земної жінки долучається до сутності великої матері, коли зникає час, ні — стає дорогою, на якій зупинилася велика мати, шляхом, де видно все пройдене і прийдешнє: великі поневіряння і такі ж великі свята; пологи, коли у земний світ приходять покоління здорових дітей, як і цілі покоління викиднів — ослаблених і недолугих; лихі часи, коли діти знищують одне одного. У мить знетямлення Меланія знову пройшла увесь шлях у неволю, а тільки "білий" ясир, у якому вона йшла, обернувся на одну велику жіночу постать, тулуб і голова якої губилися десь високо-високо. А гнала її також велика жінка — дужа й затята. Меланія не завважувала жодного вершника, лише відчувала чужий дух, яким сходила велика чужинка, і страх перед нею...