Бере в неї з рук папір і мовчить. Щільно прикриває за нею двері і знову ж таки — ані пари з вуст.
А очі говорять: тремтливо, зворушливо, хвилююче. Говорять про любов, якої не в силі знести, про бажання бути поруч, чути подих, голос, калатання серця пана інженера. Одвічна мова очей, одвічна і кожного разу по-новому оригінальна, неповторна, свіжа.
Летять кудись на стіл папери інженера Траубе, — гаснуть високі вікна, навіть "Левіафан" соромливо ховається за своїм риштуванням. Все провалюється в безвість, все стає далеким і непотрібним.
Різкий телефонний дзвінок зриває обох з канапи. Ріхтер бере трубку.
— Слухаю… Пане директор?..
Вимогливий голос у трубці намагається щось втовкмачити в свідомість інженера. Трубка холодно, чужо тиснеться йому до вуха, звуки рвуть тишу, але Ріхтер дивиться на двері, за якими зникла Гельда, і нічого не може второпати. Нарешті сідає на перший-ліпший стілець, скупчує всю свою увагу і рівним, хоч і дещо тремтячим голосом відповідає на белькіт у трубці.
— Мушу доповісти вам, пане директор, що з військовими інспекціями я не маю нічого спільного і на майданчику ви мене не побачите… Неприємності?.. Не погрожуйте! Ніяких неприємностей. І взагалі, пане директор, я людина суто цивільна.
А тим часом Гельда, зовсім утративши голову, метушиться біля свого столика. Ніякої клопіткої роботи в неї, звичайно, немає, ніхто її не підганяє, але ж вона мусить щось робити. Мусить заглушити в собі кипучу радість, яка на одну мить зірвала з неї запону туги, страждань, непевності й страху.
Тепер тільки по-справжньому відчула свою безвихідь. Згадала минулі дні, біганину по цехах, свій страх і оте принизливе схиляння перед панами з штабу АСБР. Її любов була порожня, приречена, безнадійна. Хіба могла вона сподіватися на радість кохання після всього, що сталося?
Після того, як, виконуючи волю ордену, вона самовільно переступила поріг Ріхтерової оселі.
Паперів Браузе, звичайно, не знайшла. Їй потрапило в руки інше. Сама того не сподівалася, сама не вірила. В купі газет лежав лист від росіянки, від отієї русявої красуні. Ледь спромоглася прочитати її прізвище, а прочитавши, мало не осатаніла з ревнощів. Знову згадала приїзд іноземки в їхнє місто, побачила перед собою струнку, вродливу дівчину, коронку кіс над чолом, задумливий погляд.
Взяла лист і машинально сунула його собі в сумочку, бездумно, без мети. "Щоб не бачив його. Щоб забув!"
Коли увечері показала лист Штраусові, той спочатку недбало пробіг його очима, криво посміхнувся.
— Дурниці!
— То віддайте! — потягнулася вона за папірцем. Але в його очах майнула загадкова тінь. Лист міг йому пригодитись. Хай пані Гельда не нервується, адже треба берегти сили. Крім безневинних листів, існують ще відомі їй папери доктора Браузе. І орден чекає від неї цих паперів. Орден вірить їй.
Більше вона не бачила листа. Забула про ключик, про наказ Штрауса. В душі її вже визріло тверде рішення: не переступати Ріхтерового порога! Ніколи!
І ось вона згадала все. Повернувшися з заводу, ще відчуваючи на вустах слід поцілунку, згадала раптом, як викрала його лист, як підло пробралася до нього. Боже, боже, чого ж вона може тепер сподіватися?
"Розповісти все!" — озивається в ній несміливий голос.
"Не смій! Прокляне тебе, дізнавшись, що служила чужинцям".
Він же й так знає. Бачив тебе з ними, від Крейського наслухався всіляких балачок…"
"Ні, ні, може, й не знає. Краще йди сама до нього, спокутуй свою вину і, якщо доля посміхнеться тобі, матимеш в нагороду його кохання…"
Вірна супутниця дівочих снів — подушка — вже мокра від сліз. Немає сили влежати на ній. Що робити? Як їй порвати з тим клятим орденом, з тими страшними людьми? Ось вона бачить перед собою суворе, похмуре лице Штрауса — чорні кошлаті брови, гачкуватий ніс, жорстоку посмішку. "Я доповім, Гельдо, про ваші настрої…" Може, вже й доповів, і в штабі знають всі і готують над нею останній суд, останню розправу. І сам магістр підписує їй смертний вирок…
Пан Густав, молодий панич Кірхенбом, син президента… А що, коли б дізнався дідуган про свого синка: як той підкопується під нього, як готує йому крах і ганьбу! Піти й розповісти, все до краю, викласти гарненько, строго, до останньої деталі… Ет, дурниці! Хіба ті вовкулаки не помиряться між собою? От якби сторонні дізналися… зовсім сторонні. Скажімо…
І тут їй наче сяйнуло в голові. Згадала високий сірий дім поліцейського управління на Гельдерштрасе, поважних чиновників у затягнутих мундирах, ревучі машини, заґратовані вікна. Піти туди і все розповісти. Негайно. Щоб жодна душа не довідалась. Вона знає, що казати. По-перше, адреса штабу, по-друге, акція ЗЕТ на заводі, убивства…
Так, вирішено. Вона йде в поліцію. Вона візьме з них клятву, що її зізнання залишаться в цілковитій таємниці… Головне — непомітно "прокрастися до сірого дому, щоб часом не вистежили її брати з ордену.
Вибігла на вулицю, похапцем застібаючи на собі пальтечко. Спинила таксі.
— Головне поліційне управління.
— Слухаю, пані.
Вищать гальма, машина сіпається, наче уткнувшися в гумовий бар'єр. Гельда прожогом вистрибує на тротуар. Ось і управління. Зненацька страх опанував дівчину: на порожній, засніженій вулиці — ні душі. Високі, темні вікна (а внизу ще й заґратовані!) похмуро дивляться на неї.
Крок до дверей, очі опущені в землю, руки міцно стиснуті в кулачки, перші сходинки… Вона випростовується, відкидає недбалим порухом голови куделик волосся з лоба, дивиться просто на високі дубові, в окутті двері. Іде швидко, швидко, нервово. І враз…
— Пані Гельдо!
Так і вдарило в спину. Побачила незнайомого високого чоловіка із стеком у руці, в елегантному чорному пальті й лакованих черевиках. Шпигун АСБР чи просто випадковий зальотник? Він настійно дивиться на неї, міряє очима постать, наказує. Можна, звичайно, не звернути уваги на той вигук і піти далі. Всього три приступки — і вона під захистом закону.
— Я вас прошу на хвилинку!
Очі ніби трохи поясніли, на вустах зав'юнилась хитрувата усмішка. Так може посміхатися людина, твердо переконана у своїй силі.
— Я вас слухаю, пане…
— Дуже приємно, Гельдо.
— Пробачте, але я… вперше бачу вас.
— Дорога моя дівчино, інколи люди чинять безглузді речі, навіть йдучи зовсім наосліп, нічого не бачачи.
Високий елегантний чоловік ніби забавляється розгубленістю Гельди, йому так смішно з того, що вона переполошено зиркає навкруги і безпорадно мне руками свої теплі в'язані рукавички. Немолоді вже очі, холоднуваті й проникливі, проміняться зморшками задоволення. Кіт упіймав мишку, він хоче натішитись своєю жертвою.
— Пробачте… — белькоче дівчина, машинально роблячи крок до дубових дверей поліційного управління. В цю мить їй здається, що тільки там, за дверима, під охороною озброєних поліцаїв вона врятується від цього пана. — Я поспішаю, пане…
Але кіт ніби й чути не хоче. Мишка потрапила в його сіті, і він наперед розраховує кожен її крок. Він навіть не хмуриться. Навіщо? Хіба мила пані Гельда бажає собі лиха? Чи ж не краще було б трохи пройтися з ним по вулиці, подихати свіжим повітрям, побазікати, познайомитися ближче…
"Значить, мене вистежили", — ятрить свідомість пекуча, жахна думка. Якщо вона кинеться тікати, її все одно спіймають. Не зараз, то ввечері. Не сьогодні, то завтра. Голо не, що вони вистежили її прихід і тепер знають напевне, що вона — солдат ордену АСБР — з'явилася в поліції зраджувати й видавати їх.
Що ж, порятунку немає. Вона в їхніх руках, вона мусить прийняти розплату, якої заслужила.
Білява голівка безвільно повертається до елегантного пана.
— Слухаю вас.
— Боже, яка офіціальність! — І на обличчі "кота" чомусь проступає вираз співчуття. — Пані боїться мене? Даремно. Я зовсім не хотів би засмутити пані. Якщо пані вирішила йти до поліційного управління, я зараз же відпущу її. Але я прошу… сердечно прошу, — елегантний нахил голови в бік дівчини, — подарувати мені коротку прогулянку… ну, скажімо, до тієї крамниці на розі.
Гельда, наче спутана, повільно йде за елегантним паном. Вуха наче ватою позакладало, очі в полуді сліз. Даремно, даремно, даремно вона не відкрилась інженерові Ріхтеру, може б, він і простив її. В усякому разі — допоміг би, виручив з біди, сховав би десь. А зараз уже, мабуть, пізно… Бо цей панок, цей їхній агент точно все розрахував. Веде її вулицею, щось говорить, сипле компліментами… Каже, що вона вродлива? Велика радість од тієї вроди! Вона, виявляється, ще й розумна? І навіть заслуговує на краще життя? Може, він порадить, як знайти те краще життя?.. Гельда повертається до елегантного пана, щоб сказати йому в лице все, що вона думає про них, про оту банду, про тих брехунів. Все, все, і тоді хай робить, що хоче, хай веде її, куди хоче… І враз слух її вражає дивна фраза:
— Тепер вам залишається тільки одне — зникнути, пропасти. Інакше вони знищать вас!
Боже, сон це чи марення? Замість того щоб тягнути її на розправу до штабу ордену, він велить їй рятуватися. Так, так, серйозно, без тіні іронії, без гри й недомовок. Він говорить ще раз з владною інтонацією літньої, збагаченої досвідом людини, що єдиний порятунок для неї — втекти. Він давно вже стежить за нею, за її друзями, він прекрасно знає про її душевну прив'язаність до інженера Ріхтера і знає, що інженер Ріхтер теж не байдужий до неї. Але щастя людини — дуже примхлива річ, особливо коли на те щастя впала тінь великої політики. Але йти в поліційне управління — це абсурд, самогубство. Серед чиновників є зрадники, люди ордену, прислужники АСБР, які одразу ж донесуть на неї магістрові, і вона тільки марно загубить себе.
— Що ж мені робити? — благально глянула Гельда, щиро повіривши цій людині. — І хто ви… хто ви такий?
— Я ніхто. Принаймні для вас, пані Гельдо. — Бавлячись стеком, він задумливо дивиться поперед себе. — Я той, хто все життя стежить за людськими долями і за примхами фортуни. Далекий від альтруїзму. Так, так, повірте, що далекий. Не думаю про ваше щастя і взагалі не думаю ні про кого, крім себе. Але ситуація зводить нас на одній стежці, і мій розум може бути, вам корисним.
Гельді легшає на душі, вона вже повірила незнайомцю, нона вже готова тиснути йому руку, дякувати йому щиро.