Людина без серця

Стар у військовій формі, без головного убору з'я­вився в дверях. Евеліна з жахом помітила, що його голова зовсім побіліла, а обличчя покарбувалося глибокими старечи­ми зморшками…

Диктатор усміхнувся, та посмішка його була подібна до вищиру мерця.

— Здрастуй, Еве! Чому так непривітно зустрічаєш мене?..

— Здрастуй, Петере! — сказала, підводячись з канапи, Еве­ліна. — Чого ти приїхав?

Вона намагалася бути спокійною. Диктатор підійшов до неї, схопив її в обійми, притиснув до грудей.

— Еве! Люба ти моя! — пристрасно прошепотів він, цілу­ючи її в очі. — Ти бачиш — я приїхав до тебе… Ти єдина моя втіха і надія!..

— Єдина втіха? — перепитала Евеліна, відсторонюючись від Петера. — А чому ж ти наказав не випускати мене з вілли? Чому я сиджу, мов у в'язниці? Чому ти не послухав мене?.. Чому порушив свою клятву?

— Чому? Чому? — розсердився Петер. — Не я роблю це! Доля…

— Доля? А для мільйонів людей, які загинули через тебе, теж доля судила жахливу смерть? Невже вони заслужили її? І за що? Що доброго несеш ти світу? Панування проклятої корпорації?..

— Дурненька! — В голосі Стара почулось роздратування. — Я тільки вийду до фінішу у війні разом з ними! А потім, коли світ схилиться до моїх ніг, я ліквідую цю підступну кліку і створю новий порядок у світі, де буде один господар — Петер Стар!.. І ти… моя дружина.

Евеліна широко відкритими очима дивилася на диктато­ра, тепер уже цілком усвідомлюючи, що ніяка сила не зара­дить йому, що він — приречений…

— Ну, а що тебе не випускали — пробач мені!.. Це сталося тільки тому, що я боявся за тебе. Зараз в країні дуже тривож­но, і я хотів, щоб ти була під надійним захистом, — додав Стар після невеликої паузи. — Я приїхав, щоб знову зарядити свою батарею перед останнім походом!.. Церемонитись досить! Я кину свою армію, найстрашнішу зброю проти Сходу, і ско­ро-скоро над землею запанує вічний мир! Більше соціальна плутанина не буде терзати світ. Кожен знатиме своє місце. А спільну мету для людства вкажу я — володар всесвіту!..

Очі диктатора засяяли божевільним вогнем. Евеліні зда­лося, що вона бачить того самого Петера, який з'явився до неї тоді, на віллі, в страшному сновидінні. Кров, руїни, смерть — ось що несе він світові. Що робити? Як зупинити цей невмо­лимий фатум?..

— Еве! — стривожився Петер, обіймаючи ЇЇ за плечі. — Ти погано себе почуваєш?..

Евеліна відчула, як її груди притиснулися до металевої коробки, що ховала в собі батарею. Цей дотик пробудив у ній рішучість. Ні, вона не буде вагатись! В її серці нема любові, а лише невмолима ненависть до цієї машини. Треба знищити її ради людей, ради світу, ради тих, кого ще не розтоптав дикта­тор…

Погляд Евеліни впав на кортик, який висів з лівого боку на поясі Стара. Якраз він і потрібен їй… Дивлячись прямо в очі Стару, вона легко витягла кортик з піхв, затиснула в га­рячій долоні. А вуста продовжували говорити слова, такі пусті і непотрібні:

— Петер! Петер! Схаменися! Невже ти не розумієш, що тебе жде страшна загибель?..

— Ні! Ні! Сто разів — ні!.. Провидіння посадило мене на коня — я буду на ньому їхати до кінця!..

Евеліна рвонулася з рук Петера, відступила на крок. Очі її заблищали недобрим вогником.

— Він прийшов — твій кінець! — крикнула вона і, коротко розмахнувшись, вдарила кортиком в груди диктатора — пря­мо під серце. Але в ту ж мить з жахом відчула, як лезо ковзнуло по металевій поверхні серця.

Стар відхитнувся од неї, вирвав кортик з грудей, затис­нув рукою рану. Мундир забарвився в багрово-червоний колір. Петер важко дихав. Кілька секунд він дивився на Евеліну палючим поглядом, потім страшно зареготав.

— Ха-ха-ха! Я невразливий! Я вічний! Ти забула, що в мене залізне серце! Ха-ха-ха!

Він схопив Евеліну за руку, з силою кинув додолу. Його очі — невблаганні, холодні — наблизилися до її обличчя.

— Ти будеш моєю рабою! Ти нікуди не підеш звідси! Ти переконаєшся в тому, що правий я! Я прощаю тобі цей замах! Я їду!.. Іду назустріч моїй великій долі!..

Евеліна істерично скрикнула і знепритомніла. Диктатор рішуче вийшов у коридор, замкнув двері на ключ.

— Гей, охоронці! Не випускати жінку з кімнати до мого повернення!

Охоронець уже біг по сходах. Він виструнчився перед Старом, взяв з його рук ключ.

— Слухаю вас, володарю!..

— Лікаря! І негайно закриту машину!

— Слухаю!

Охоронець стрімголов помчав униз, а за ним рушив Стар — закривавлений, суворий, з поглядом, у якому вже не було нічого людського…

Контрудар

— Все готове до виступу! Треба тільки визначити день! Ось якраз для цього ми й зібрались!..

Гартман, як завжди спокійний і врівноважений, оглянув усіх членів "Комітету мужніх". Вони зібрались в напівтемній печері, далеко за містом, виставивши на дорозі і біля входу посилену варту.

— Диктатор справді зайшов надто далеко, — рівним то­ном почав Гартман. — Не можна лишатися далі байдужими.

Люди не квапились говорити. В печері зібралися найдосвідченіші керівники руху опору, які вміли добре зважувати своє слово і які, піднімаючись на бій, ніколи не завдавали хибних ударів.

— Отже…. — озвався Гельд, який теж був присутній тут. — Отже, сьогодні ми мусимо передати наше рішення по всій країні. Всі організації попереджені і ждуть сигналу…

— А як зі зброєю? — почулися голоси.

— Зброї вживати не будемо! Це дасть тільки привід дикта­тору потопити в крові наш рух! Закличемо всіх чесних патрі­отів до маніфестації! Я певен, що нас підтримає вся країна! Уряд не посміє кинути війська проти всього народу! Нам треба розкрити секрет "людини без серця" — ту силу, яка викорис­товується для одурманювання армії і поліції. Треба вимагати, щоб Стар був виведений з складу уряду! Коли парламент поба­чить, що народ знає секрет "людини без серця" — він буде змушений виконати волю країни!.. Доки Стара немає тут…

— Він уже в місті, — промовив, заходячи до кімнати, Берн. Він був схвильований і блідий.

— Нарешті ви прийшли, докторе! — радісно вигукнув Гар-тман. — Ми саме говоримо…

— Я знаю, — перебив його Берн. — Стар прибув сьогодні до Бруклінгема. Він поїхав до "Золотого ангела"… Ситуація ускладнюється. Виступати треба негайно!

— Чому ви так думаєте?

— Тому, що диктатор приїхав перезарядити свою бата­рею. Для нас це зручний час. Стар не повинен одержати еле­мент 111. Необхідно блокувати лабораторію атомних заводів. Цим ми зможемо перешкодити дальшому розвитку ядерної війни, бо "Золотий ангел", побачивши, що диктатор позбавле­ний сили, змушений буде змінити свою агресивну політику… Наступні події будуть залежати від активності і свідомості народу.

— Але ж Стар кине проти нас поліцію! Знову проллється кров! — крикнув Гартман.

— Озбройте робітників, які блокуватимуть атомні заводи, у нас немає іншого виходу! Видайте всім захисні екрани.

— Як ви гадаєте, товариші? — Гартман повернувся до членів комітету.

— Берн правий! — відповів Гельд.

— Ми згодні! — підтримали його інші члени комітету. Запанувала тривожна тиша. Здавалося, над головами при­сутніх пронісся подих грози.

Нарешті Гартман твердо і суворо сказав:

— Я згоден теж! Виступаємо негайно!.. Баретті! Передайте по радіо всім організаціям країни: "Виступ сьогодні о третій годині дня. Маніфестація буде мирною. Зброю вживати лише в крайніх випадках. За волю і щастя! "Комітет мужніх".

Баретті взяв листок радіограми і вийшов з печери. Через хвилину зафуркотів мотор, і світло фар ковзнуло по полю. Баретті поїхав на одну з таємних пересувних радіостанцій "Ко­мітету мужніх", що переховувалася в горах.

— Друзі, — промовив Гартман. — Давайте востаннє поди­вимось на карту. Нам треба зважити кожну деталь.

На грубо тесаному столику розстелили карту Бруклінгема. Синіми кружалами на ній були позначені райони атомних заводів.

Рука Гартмана ковзнула по кружалах.

— Але на який з цих об'єктів поїде диктатор? — спитав він, дивлячись на Гельда. — У нас не вистачить людей, щоб блокувати всі заводи. Та й захисних екранів виготовлено не досить.

Гельд, примруживши очі, пожартував:

— Якщо знаєш, де у синички гніздо, то й синичку легко спіймати. — Він твердо показав на одну з синіх точок. — Сюди. Завод Фінса. Тільки він виготовляє елемент 111.

Гартман допитливо подивився на обличчя Гельда, що зда­валося тепер суворим і незворушним, немов витесаним з ве­ликої брили каменя.

— Це точно? — перепитав Гартман недовірливо.

— Це більше, ніж точно, друже. Всі наші сили повинні сконцентруватися біля заводів Фінса. Навіть якби нам дове­лося прийняти бій цілої танкової дивізії, ми не повинні відсту­пати.

Почулися тривожні голоси:

— У нас не вистачить сил!

— А чи не краще придумати інший варіант оборони?

— Десяток танків зімнуть нас!

Гельд підняв руку і спокійною посмішкою погамував рап­тову тривогу. Він щось обдумував, щось подумки підрахову­вав. Нарешті промовив:

— У нас триста екранів. Цього цілком досить. Триста ек­ранізованих бійців стануть в перші лави. Вони й зустрінуть психічну атаку диктатора. Інші товариші, добре озброєні, го­ловним чином, гранатами і ракетними рушницями, сховають­ся за стінами заводу і в його корпусах. Вони не повинні бачи­ти диктатора і чути його голосу. Якщо танки прорвуться, вони закидають їх гранатами і не пропустять в реакторні цехи.

— А якщо?.. — вихопився з темноти тривожний голос і чорним кажаном шугнув по найдальших закутках.

— Так, друзі, може бути й оте найстрашніше "якщо", — вів далі Гельд, спохмурнівши. — Може трапитися й так, що танки прорвуться в цехи…

— …і все загине! — вигукнув той самий сполоханий голос. Гельд щосили ляснув по столі долонею. В його очах світив­ся гнів.

— Хто каже, що все загине? У нас є останній засіб, і ми, не вагаючись, скористаємося ним. — Гельд суворим поглядом обвів усіх. — Якщо трапиться найгірше… — Він на мить зата­мував подих, — то ми… підірвемо реакторні цехи. Підірвемо весь завод.

Загомоніли, захвилювалися люди. Пропозиція Гельда була сміливою і водночас відчайдушно небезпечною. Знищення цілого заводу могло викликати негайні репресивні заходи уряду.

— Нас розіб'ють з повітря!

— Це викличе репресії по всій країні!..

Але Гельд і на цей випадок мав продуману, несхитну відповідь.

— Друзі, — сказав він, — ви забули одне: диктатор вже не користується підтримкою "Золотого ангела", його розходжен­ня з Германом Тодом дійшли до крайньої межі.