Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 36 з 52

Вернувся, задиханий і спітнілий.

— Ще нема нікого! — доповів. — Але вони вже близько! Чути як ідуть! Скоріше, скоріше!

Ареси ще надали ходу і незабаром вийшли на галявину перед двома горами: справді чути виразний шум, окремі сильні вигуки і тупіт. '

Куди ж тепер?

— Йдемо рікою!

— Краще вилізти на гору і йти горою!

— Рікою!

— Горою!

Мадіаї розсердився:

— Мало маємо досвіду з ріками?! Не вірю більше рі­кам! На гору!

І, не оглядаючись, перший кинувся почерез прозорі води озера на гору. За ним посунули інші.

Гора була прикро-крута, і лізти на неї було дуже важко.

— Коні не вилізуть сюди!

— Лишити коні! Вони тепер — тільки завада...

— А мули?

— Лишити й мулів! Навіщо вони нам?

— А вантаж?

— Забрати на плечі, що можна. Що не можна — ви­кинути! Скоріше!

Змучені тварини, яким уже давно давалося взнаки то­вариство оцих божевільних двоногих, які, замість сидіти спокійно на вкритих смачною травою галявинах, чомусь дерлися кудись через ліси, води й гори, — аж повеселіли, коли з них поздіймали вантажі й пустили вільно. Вони не знали того, що людина — не лише докучливий володар, але також і оборонець, без якого годі вижити в пралісі. Вдоволені, відразу припали до паші, і тільки, коли валка, минувши їх, подалася далі, деякі попідіймали здивовано голови й жалібно заіржали.

А люди пішли геть. Пішли? Сказати "пішли" — це нічого не сказати. Опановані лихоманкою поспіху й страху, вони дерлися з усіх сил, чіпляючись пазурями і мало не зу­бами за кожен виступ, за кожен віхоть трави і просто за землю, щоб тільки скоріше, щоб тільки якнайдалі від во­рога! З-під їхніх ніг стрімголов тікали гадюки, ящірки, павуки й усякі комахи, яких тут ніхто ніколи не тривожив. Часом виривався із свого віковічного леговища якийсь камінь і, глухо нарікаючи, котився вниз. Люди, що несли неспокій у грудях, передали цей неспокій цілій околиці, покотивши по ній луною вигуків.

За яких півгодини, однак, видряпалися на верх і тоді оглянулися: з ярка вже висувалися перші сильветки кінних бандейрантів. І так близько — здавалося каменем до них би докинув!

Побачивши ворога, ареси на мить заціпеніли. А бандейранти також побачили їх і переможно загалайкали:

— Га-га-га!

Стояли внизу й вимахували кулаками.

Луна підхопила крики, вдарила ними об гори, розбила, розтріпала й вернула помноженими стократно "Га-га-га!"

Татаурана, якого носії поклали разом з ношами на землю, зібрав сили й помалу встав. Звела його непере­можна потреба — бачити ворога на власні очі. Хитаючись від подувів вітру, стояв і, заломивши густі брови, пильно вдивлявся вниз. Серед дрібних здалека, мов ляльки, фігу­рок зауважив раптом брунатну куртку з двома рядами мід­них ґудзиків, які звідси виглядали не більші від макового зеренця.

— Макуко! — скрикнув він.

Чи Макуко почув його, чи також пізнав, чи лише до­гадався, але нараз зупинився. Так стояли один напроти одного, потім, ніби змовившись, одночасно піднесли ку­лаки і погрозили один одному.

— Далі! Скоріше! — пригадав Мадіаї.

Але ареси якось не могли зрушитися з місця. Сковані жахом, дивилися на ворога, якого все більше й більше висипалося з ярка — не менш, як три сотні добре озбро­єних мужів, з яких чи не половина сиділа на конях. І що могло порадити проти них плем'я, нараховуючи тепер лед­ве півсотні боєздатних вояків?!

Тим часом бандейранти, зігнорувавши цілком тяжкий вихід на гору, поділилися й пустилися в обхід потоками з правого й лівого боку. Програвши на часі, тепер хотіли зискати на дорозі, яка, очевидно, внизу була легша для коней.

Побачивши це, ареси знову пустилися бігти хребтом гори. А гора, коли б хто її мав час докладніше оглянути, була цілком подібна до тулуба кита, побільшеного в сотні разів: ширша й округліша на початку, вона звужувалася на другому кінці і спадала вниз майже прямовисними гли­няними боками. Подібність доповнювали води, серед яких гора ніби плавала, і шпичка Пальця нагадувала фонтан викидуваної морським велетнем води.

Та ареси не мали часу приглядатися горі. Вся їхня увага була звернена туди, де мала бути брама до епасительки-Ітараре.

Але ніякої брами вони не бачили — лише самий хребет гори, що тікав кудись у далечінь і там звужувався, мов вістря ножа.

Бігли, бігли...

Одне в їхньому становищі було добре: вони мали ворога в полі зору. Часом бандейранти випереджували їх то з одного, то з другого боку, часом, навпаки, ареси ли­шали бандейрантів далеко поза собою, бо, видно, в долині дорога також мала свої труднощі, але назагал вони йшли майже поруч. Інколи бандейранти пробували стріляти вгору, але, на щастя, їхні стріли падали марно. Зате ареси у відплату скочували вниз каміння, і цим робили серед на­пасників чималий заколот.

Але плем'я вже вичерпувалося цілком і посувалося вперед останніми силами. Змагання стало б взагалі безна­дійним, коли б шлях, вибраний бандейрантами, не утруд­нювався: потоки, дуже вигідні й широкі біля чола гори, дедалі звужувалися і, приймаючи до себе допливи струм­ків із сусідніх гір, глибшали. Тому ареси все частіше по­чали вириватися наперед, і це додавало їм сили.

У тих шалених перегонах ні одні, ні другі не помітили, що в небі діються прикрі зміни: воно заволікалося різної величини, різного забарвлення і різного характеру хмара­ми, що звідусіль сунули на сонце, розставляючи свої те­нета. І ареси помітили цю зміну щойно тоді, коли сонце піймалося в пастку, а з неба сипнуло рясною хвилею дощу.

Від холодного дощу люди відразу отямилися й зупи­нилися.

— Що тепер?

Аракшо засміявся:

— Добре, діти! Вже зранку знати було, що впаде дощ, але я думав, що нам на шкоду. А тепер — добре! Коли б так справжньої зливи — довелося б нашим ворогам пла­вати без човнів...

Однак, дощ зараз же перестав, тільки хмари закітлували ще більше.

— Вперед, ареси!

Знову бігли. Зрештою, їм лише видавалося, що бігли. Насправді ж вони ледве-ледве волочилися, падаючи з утоми.

А хребет гори тягнувся й тягнувся у безконечність, стаючи раз-у-раз вужчим. Люди почали тратити надію, що колись дійдуть до кінця, і деякі вже сідали, байдужі до того, що має статися.

— Спочинку! Хоч хвилинку спочинку! — почались бла­гання.

Але Мадіаї знав, що, сівши на хвилинку, половина вже ­не зможе підвестися, і тому підганяв:

— Ще трохи, ареси! Скоро буде кінець. Тоді спочи­немо. Ну ж бо, брати, ще трохи!

За якийсь час небо знову сипнуло дощем, на цей раз уже впертим і ще ряснішим, а на кінець линуло справжньою зливою.

— Скоріше, ареси, скоріше! До ночі мусимо бути в без­печному місці! — гукав Мадіаї, але його за зливою вже­не було видно.

Про яку там безпеку він говорить? Навіщо та безпека? Хіба не все одно? Найкраще впасти отут під зливою і ле­жати нерухомо — це найкраще...

— Нуж бо, брати, ворушіться! Ірасемо, поможи Жабуру, забери в неї маля! Леонідасе, де ти? Підтримаймо Екоете, бо він упав! Де Аракшо?

— Я тут! — обізвався старечий голос крізь дощову запону.

— Добре! Пильнуйте дітей, щоб не погубилися! Ну ж. бо, ареси, ще трохи!

Злива хляпотіла злісно й завзято, знизу доносився все зростаючий шум потоків, якими брели бандейранти, але ареси вже не думали про них. Вони нічого не думали — вони були майже мертві.

Але ось несподівано війнув вітер і забрав кудить геть зі собою дощові струми, а перед мандрівниками показав­ся довгоочікуваний кінець гори, врізувався гострим клином у якісь води внизу, і його стрімкі боки обпливали розмок­лою червоною і білою глиною. Просто попереду грали якісь каламутні води, що припирали до стрімких гранітних скель.

Цього ареси зовсім не сподівалися і розгубилися ос­таточно: а деж та брама? І всі очі звернулися на Аракшо.

Він був розгублений і розчарований більше, ніж інші, бо зовсім не так уявляв собі оцей кінець. Але не дав ні­чого по собі пізнати.

— Брама мусить бути там! — упевнено вказав на скелі по другий бік води.

Витягнувши руку, втратив рівновагу, послизнувся і, щоб не впасти, несвідомо вчепився за Мадіаї. А той, не приготований і втомлений, і без того не тримався на ногах. Тож похитнувся, а що стояли обидва над самим краєм урвища — разом покотилися вниз.

З несподіванки й переляку плем'я зойкнуло в один голос. Кілька мужів кинулося на допомогу, але, тільки ступивши крок на зрадницький ґрунт, відразу поїхали за Аракшо та Мадіаї, зісковзуючи по слизькій глині. На по­рятунок чоловікам кинулися їхні жінки, а за ними вже почали скакати без розбору всі — старі й малі. Штовхали дітей, пускали вниз клунки, присідали, або попросту ля­гали і з'їздили, мов по маслі, з якої двістіметрової кручі. Писк, крик, вереск і божевільний нервовий регіт залящали далеко навкруги. Хтось роздер стегно і лишив по собі дов­гий кривавий слід, хтось викрутив руку, хтось комусь наїхав з розгону на голову, десь верещала від ляку дитина, десь йойкали ранені.

Але за кілька хвилин усі були внизу. Захекані, подря­пані, обмащені від ніг до голови білою глиною, виглядали, мов мухи в сметані, і, дивлячись один на одного, непри­родно істерично реготали.

Однак Аракшо, Мадіаї та ті мужі, що опинилися внизу перші, не сміялися. Вони вже вспіли заглянути сюди й туди, а тепер гарячково нараджувались: що робити? З гори вони з'їхали — це, може, добре, а, може, і ні. Дві ріки злизали клином кінець гори, і тепер з них валять каламутні хвилі, що набрали потужности від зливи. Злива далі висить над головою і готова кожної хвилини розгулятися знову. По цей і по той бік потоків здіймаються скелі, попереду якась непевна вода, а в руслах потоків сунеться ворог. Що ро­бити?

— Тільки вперед! — рішив Аракшо. — До тих скель по другому боці!

— А вода? Ми ж не знаємо, що то за вода...

— Сильні мужі й добрі плавці хай спробують пошу­кати броду. Он плавають стовбури дерев. Хто не зможе плисти — посадимо на стовбури, коли нема броду...

Невідома вода розлилася на яких півкілометра, і по сотні метрів дійшла розвідникам попід пахи. Далі було ще глибше. Тоді, не пробуючи навіть дістатися на другий берег, плавці почали ловити плаваючі колоди і гнати їх до берега, де стояло плем'я.

— Садовіть дітей! — кричав Мадіаї. — Хто може плавати — помагайте! І скоріше, бо, он, ворог іде!

Ворога, правда, ще не було ні чути, ні видати, але пригадка своє зробила. Кидаючись один поперед одного, ареси схопилися до роботи: хто поплив ловити колоди, хто шукав жердок, а хто вже розмотував шнури, щоб в'язати для певности колоди в пари.

33 34 35 36 37 38 39