Зграйка їх, рожевих при вранішньому сонці, майнула повз вікно. Алла звелась, аби краще роздивитися, що внизу, й побачила довбанку, повну калинових кетягів: човняр непорушно тримав у воді весло, ніби волочив за собою іскряний слід. Ще встигла роздивитись високий кущ болотяних ірисів, де свічкою тріпотіла остання припізніла квітка, та двох хлопчиків, що, високо підстрибуючи, бігли разом з великим собакою. Вилискувала стежка, витирлувана в споришах.
Несподівані сльози зворушення підступили до Аллиних очей. "Равер — це жаба,— сказала вона собі.— Велика жаба, що любить жити біля колодязної води. Живлющої води мого дитинства".
Опанувавши себе, всміхнулась Шамраю — він давно вже зирив на неї зеленими, як луг, що виметнувся за вікном, очима.
Перед двоповерховим котеджем вони поставили дорожні сумки: номер, наведений червоною та білою фарбами, було видно здаля. Трохи відступивши, Алла роздивилася мансарду: кисейні занавіски на вікнах, два гарненьких залізних балкончики...
Раптом затужилося по їхній квартирці на сьомому поверсі, де завжди було повно квітів: на мить здалося, що від звичного їхнього життя, яке звідси здавалось особливо щасливим, їх відділяє не ніч і ранок, проведені в дорозі, а хтозна-скільки витків часу й простору, в тому ж лабіринті так легко й загубити одне одного. Шамраєві теж було недобре, опустивши голову, він носком черевика малював на землі коло, старанно замикаючи кінці.
— Не помилились? Тут? — спитала Алла й подумала: "Ну, в разі чого знайдеться готель".
Шамрай рвучко натиснув кнопку: раз і вдруге. Прихилившись до паркана, дослухався звуків усередині будинку — їх скоріш можна було вгадати, аніж почути. Нарешті східцями пробіг хтось легенький та прудкий, у явно завеликих хатніх капцях. Око, здивоване та неприродно велике, ніби під збільшувальним склом, з'явилось у вирізаному у формі сердечка отворі хвіртки.
— Хто?
Алла сказала:
— Здрастуйте. Це — ваш син Сашко, а я — його дружина. Ви справді писали нам?
— Голубчики!
І нескінченно довго піднімався засув, і нескінченно довго не одчинялась хвіртка, бо по один бік не здогадувалися штовхнути її, а по другий — смикнути до себе.
Нарешті Алла поклала руку на гарячу від сонця залізну клямку...
— Ти уявляєш? Вона не згадувала про мене, доки біля неї був чоловік, офіцер льотної служби, та син — на п'ять років від мене молодший. Однак льотчик торік загинув, а з сином ще раніше сталася біда — судили за пограбування магазину. Ти уявляєш? Йому в цьому домі чогось бракувало — злигався з такими, як сам. Його взяли за три дні до повноліття, коли батько подарував йому мотоцикл.
— Мабуть, потребував машини,— сказала Алла.
Шамрай збудив її. Він сидів при столі, не запалюючи світла, сад за відчиненим вікном було залито вже по-осінньому яскравим місячним сяєвом. Упало яблуко, дзвінко ударившись об щось тверде, ніби якийсь далекий годинник відбив північ. Запах петуній та духмяного тютюнцю, якими були засіяні квіткові клумби, не перебивав духу приміщення, в якому довго не жили; власне, цілий котедж стояв порожній — Сашковій матері вистачало кімнати побіля кухні. "Маленька господиня великого дому", як подумки назвала її Алла, скаржилася на безсоння й нічні жахіття: здається, що хтось бродить угорі й спускається східцями... Вгорі й справді щось шеберхало: мабуть, терлась об бильця балкончика гілка великої тополі, що росла біля воріт. Всі двері були надійно замкнені на потужні засуви та замки, їх подолати міг хіба що привид, але, здається, саме його й боялась Шамраєва мати. У домі не було жодного чоловікового портрета, а дзеркало затуляли темні запони. "Звідки цей страх в живого перед мертвим? — подумала Алла.— Тим більше перед людиною, з якою ніби жила щасливо? Чи, може, вона не любила чоловіка? Я б Шам— рая і з того світу чекала..."
Аллу аж тіпнуло від цієї безглуздої думки, й вона сіла на ліжку, підібравши ноги. Сашко смикав і колошматив своє волосся, ніби теж прагнув прокинутися від лихого сну.
— Вона мені розповідає, як викохувала цього хлопця, як не спала біля нього ночами, коли він хворів. "Це ви мені кажете? Мені?" — запитую. "Ну так, тобі,— відповідає.— Я в ньому й тебе любила, це ж так природно".— "Природно? — питаю.— А для мене було природно рости без материнської любові? Про мене ви подумали?" А вона дивиться на мене, дивиться і, відчуваю, нічого не розуміє.
— Дивно. Я досі думала, що любов — альтруїстичне почуття.
— Мабуть, не завжди. Любити можна виключно для себе, для власного душевного комфорту. Вона любила дитину від чоловіка, за якого, як і належало порядній дівчині, вийшла заміж. Любила! Розповідала, з якими трудно^ щами роздобувала для свого "справжнього" сина шведські та югославські чоботи, бо інших він не хотів носити. Я знов запитую: "Ви це мені розповідаєте? Мені?" Я мріяв, аби хтось бодай що-небудь прислав мені на день народження — книжку, носовичок, складаний ножик! Звичайно, в дитячому будинку завжди влаштовували іменини, але я так хотів, аби про мене згадали й за його стінами. Отож спитав, чи пам'ятає, в який день привела мене на світ. Заплакала...
— Шамраю, як негарно... Ми ж домовилися, що ти будеш великодушний і матері нічим не дорікнеш. Воно не так уже й погано — з'явитися на світ. І за те маєш сказати спасибі.
— А я не можу бути великодушним! Нехай не розповідає, як вона дбала про свого пестунчика. Мені, якого нікому було любити. Нащо мені знати, що він у неї завжди мав доволі кишенькових грошей?
— Ну, то вона, мабуть, усім пояснює, аби не подумали, що син красти пішов з нестатків...
— А що тоді було мені робити? Мене вдягла, спасибі їй, держава, я імпортних джинсів у юності не носив. Вони мені й тепер не потрібні!
— То ж ти...
— Вона мене, виходить, покликала, щоб я її втішав у тій біді. Ні, знаєш, це аж весело.
— І чого вона від тебе чекає?
— А я її і про це спитав. Каже, що хоче, аби я їй писав, про неї згадував, хоч коли-небудь приїздив... Хоче відчувати, що хтось у неї є, бо жити сама не може. Знаєш, вона зі мною говорила ну зовсім не як з сином — як з старшим братом, чи що... Я для неї хтось сильний, такий, що неодмінно має її підтримати й захистити. Найцікавіше — це мені полестило!
Шамрай знизав плечима, й велика місячна тінь від того пурхнула під стелю. Алла повернулась на спину, вмостивши під голову руки.
— Як тобі це? — спитав Шамрай.
Прозорі кажани роїлись перед очима, висотуючись із за— тушканих темрявою кутків, тьмяно полискувало скло майже порожньої книжкової шафи, що здавалася входом у якийсь інший вимір. "Тут і справді маркітно самій,— подумала Алла.— Все якесь незігріте — ніби люди, які мешкали тут, тільки те й робили, що збиралися бути щасливими в майбутньому. А вже й майбутнього того нема..." Вона згадала затишок материної хатинки — інакше як халупкою по теперішніх мірках добробуту її вже й не назвеш,— і тиха вдячність перейняла її. І справді, там завжди зігрієшся душею: прийме і пожаліє. Батьківський дім...
— Як тобі це? — повторив Шамрай.
— Не знаю,— зітхнула Алла.— Нічого певного сказать не можу. Тільки, гадаю, що писатимеш. Думатимеш. Приїздитимеш.
— Не було дня, щоб я не думав про свою матір. Як не старався, а викинути її з душі не міг.
— Ну от. Тож будемо родичатися. То — її совість, а це вже йдеться про твою.
— А знаєш, мені полегшало. І сам не знаю, з чого б то, а вже не так болить. Звичайно, я дбатиму про неї.
— Дбатимеш.
Шамрай просидів за столом до ранку, думаючи про своє, до ранку продрімала й Алла, раз у раз скидаючись, аби глянути на згусток темряви біля вікна — місяць пішов за дерева. Вгадувала присутність чоловіка й крізь Сон, заспокоївшись, задрімувала, аби за хвилину знов збудитися. Сашко ліг, коли пискнула перша пташина й теплий туман забив вікно, мов повстю.
А вранці на них чекав пишно застелений у вітальні стіл, і "маленька господиня великого дому" з полохливими очима й гарненьким, хоч і дуже зістареним личком поралась біля нього, розкладаючи в дорогий посуд приготовлені вночі наїдки.
— Допоможіть мені, будь ласка, трохи,— покликала вона Аллу з кухні й там, запобігливо зазираючи у вічі, почепила їй на шию золотий кулон на довгому ланцюжку.
— Будьте до мене доброю...
— Та що ви, що ви...— запротестувала Алла.— Не треба мені нічого. Я й так...
Але жінка злякано глянула на неї, й Аллі нічого не лишилось, як подякувати. Зрештою це був дарунок не кого— небудь, а свекрухи — його належало прийняти.
Після сніданку Алла вийшла в маленький порожній дворик, залишивши матір і сина вдвох. Знайшла яблуко, яке впало вночі, й з насолодою його з'їла. Сад складався з чудових сортів, але заріс і явно потребував господарських рук. "Восени треба зробити підрізку",— подумала Алла. Голос, який долинав із вікна, міг би належати дитині — такі безпорадні інтонації звучали в ньому.
Раптом спіймала себе на тому, що боїться засуджувати цю жінку: було в ній щось спільне з тією Аллою, яка назавжди залишилась у минулому. Обом не хотілося платити за життєві радощі, проте платити мусили — коли не роботою, то служінням тому, від кого залежав добробут і душевний затишок: синові, чоловікові, братові... Будь-кому, аби лиш згодився захистити ніжну жіночність від життєвих бур.
Алла знайшла камінчик і, прицілившись, запустила в довгасту, із спокусливим рум'янцем, грушу. Цілий рій бджіл знявся над нею.
"І справді, на свекруху розжилася,— подумала Алла.— А що? Як на мене, то й непоганий варіант. Золити не буде, це безперечно".
У всіх у них попереду був ще чималий шмат життя, й протягом нього багато що могло змінитися.
"УВАГА, УВАГА І ЩЕ РАЗ УВАГА"
— І ніяк наші чергування не збіжаться,— поскаржився Грінчак.— Мені ж, як на гріх, ні з ким не грається так цікаво, як із тобою.
— Бо інші далеко не такі бездарні гравці, як я.
— Ні, не тому, зовсім не тому. О, добре, що згадав: прокурор Івченко просив о третій годині зайти до нього. Про-сив. Не знаю вже, які у вас справи.
У Шепота ледь замлоїло серце. Відчуття небезпеки знов було майже фізичним: так, ніби щось отруйне дихнуло на нього, причаївшись на стежині, що вела від сьогоднішнього дня до майбутнього. То що — і справді всі його плани можуть розбитись об чиєсь свавілля? Звичайно, це відкине його на вихідні позиції, але навіть не те найгірше...