Навіщо йому таке життя?
Після пиятики тривожно засинав на годинку-другу. Прокидався – і бачив видіння. Щось космічне. Якісь люди з псячими головами. Щось йому говорять. Мова чужа, а він усе розуміє, коли слухає, що вони йому кажуть. А потім виникають нові видіння – і Родіон забуває, що чув зовсім недавно. І людей з псячими головами вже нема.
Йому подобались кольори. Заплющить очі – бачить рай. Лише в раю можлива така краса. Усміхається сам до себе. Ніби знову засинає. Але космічне зникає. Сняться якісь жахи. Прокидається. Не хоче цього бачити. Але й райські кольори вже не приходять до самого ранку. Розуміє, що не треба спати, тоді й буде щасливим.
Викочувався із квартири. Блукав містом. Знаходив випадкових знайомих. Вгощали його. Жаліли однорукого. Родіон це розумів. Не шкодував себе. Він заслужив на краще життя. Заради Росії, Путіна пожертвував рукою. І всім, що було в нього до цього. А вони… Вони палець об палець не вдарили, щоб вшанувати його.
За горілкою забував свої жалі. Пив до нестями, щоби здохнути. Але смерть вперто не йшла.
36
Путіну наснилось, ніби український козарлюга – міцний, як дуб, із закрученими вусами й оселедцем на голові, – вчить його української мови. Кожний кулак у нього – мов дві путінські голови. За неправильно вимовлене слово чи іншу помилку козарлюга дає йому щигля і промовляє: "Що ж ти такий тупий, як Азаров?". Голова у Путіна напухла, стала, як казан, і, здається, ось-ось трісне.
Під час цього уроку заходить Шойгу і каже Путіну, що його резиденція в Антарктиді на дні океану готова і можна змиватись із Москви, поки українські війська не захопили Кремль.
Путін сумно дивиться на козарлюгу і чистою українською каже йому: "Навчи і Шойгу розмовляти вашою мовою".
На цьому цей дурнуватий сон закінчився. Путін ліг після третьої ночі, а коли прокинувся, не було ще й четвертої. Менше години спав?
До ранку він уже не зміг зімкнути очей. А коли треба було вставати, зі сну залишилась лише важка голова і думка про резиденцію в Антарктиді на дні океану.
37
Поїздка на Донбас Моніці сподобалась. Замість двох днів, як казав спочатку Джон, вони перебували там тиждень. Цікаво було бачити молодих хлопців і старших чоловіків, які захищали Україну від росіян. При цьому самі вони здебільшого розмовляли російською. В неї це в голові не вкладалось. Одні росіяни воюють проти інших, але за різні держави.
Джон брав інтерв'ю у рядових і офіцерів. Моніка була ніби помічницею у нього, хоча, здається, всюди її сприймали як його коханку. Чесно кажучи, їй було все одно.
Вже під кінець їхнього відрядження на Донбас вони побували в одному добровольчому батальйоні майже на лінії фронту. Все йшло за своїм планом, коли раптом почались обстріли з того боку. Моніка бачила, що розірвався снаряд. Каша з м'яса і крові злетіла до неба. За мить перед цим там стояв молоденький солдатик.
А далі Джон у два стрибки кинувся до неї, повалив на землю і накрив своїм тілом. Снаряди, здавалося, гупали поруч, але потім їм сказали, що все відбувалося за метрів триста від них. Лише той один снаряд, який зробив кашу із молоденького солдатика, вибухнув біля них.
Джон в її очах став справжнім героєм. Коли вони вже були в безпечному місці, то напились і до нестями займались сексом. І лише коли приїхали в Київ, Моніка усвідомила, що жодного разу під час перебування на Донбасі не згадала головного редактора газети.
38
Вікторія Юджин згадала Смоллі. Білий кіт з різнокольоровими очима турецької породи ван несподівано прийшов їй до голови. Відтак думка логічно перекинулася до його господаря – Ричарда Блейка. Скільки потім Вікторія не вдивлялась, більше його тут не бачила. Мабуть, тоді їй все-таки здалося, що то був він. А коли через декілька днів до них просочилася новина, що українські диверсанти, перебивши ефесбешників і бойовиків, визволили з полону американського шпигуна, Юджин знову подумала про Блейка. Як би там не було, але він уже не в полоні й залишився живим. Якщо це, звичайно, був Ричард.
Наступного дня Вікторію Юджин привели до якогось жирного військовика, який жахливою англійською повідомив, що її обміняють на італійську журналістку, захоплену українцями. Звісно, звучало дико. Вона, американка, розповідала про українців і потрапила в полон до сепаратистів. Італійка розповідала про бойовиків і потрапила у полон до українців. Фантастичний роман!
Жирний військовик дивився на неї так, ніби роздягав. Він сказав, що закінчив факультет іноземних мов і викладав англійську в школі. Вікторія Юджин боялася щось зауважити з цього приводу, щоби не спровокувати його на агресивні дії щодо себе, але подумала, що бідні ті діти, яких це чудовисько вчило.
39
Про першу російсько-українську війну наступні покоління судитимуть з архівів. Телерепортажі, газетні публікації не лише спотворять уявлення про цю бійню, а й не дадуть можливості уявити атмосферу всього, що тоді відбувалося.
Нічого дивного не було. У всі часи висвітлення будь-якої війни – це жахливий замінник правди. Навіть якщо всупереч цензурі чи корпоративним правилам власника того чи іншого засобу масової інформації намагаються правдоподібно відобразити події, то той, хто живе в іншому часі й просторі, не здатний усвідомити, що ж насправді відбувалося. Що вже говорити про нащадків, якщо й сучасники першої російсько-української війни, задурманені телевізором і газетою, не здатні були уявити всієї ницості боротьби між життям і смертю.
А орвеллівський роман "1984" – лише дитяча казочка порівняно з російським тлумаченням тих подій. Застосувавши принцип нацистського ідеолога Геббельса, що чим більша брехня, тим швидше в неї повірять, Путін випотрошив мізки росіянам, розіп'яв їхні душі, а тіла поселив у паралельний світ.
Як і в будь-якій війні, ходовим товаром виявився не лише бізнес на крові, а й безсоромна брехня. На цьому заробили шалені гроші.
І все ж правда пробивала собі дорогу. Люди інтуїтивно відчували її. Чоловік як завгодно довго може здаватися добрим, а потім зробить щось одне огидне й мерзенне – і це перекреслює все його життя. Так і брехня, здавалось би, панує до безкінечності, а потім все одно погорить на чомусь дріб'язковому й нікчемному.
Ті, кому найбільше в цій війні надають уваги, насправді виявляються нікому не потрібними. Навпаки, ті, хто був рушійною силою цього протистояння, так і залишились у тіні. Можливо, про них і згадували, але не як про головних дійових осіб.
Зрештою, доволі часто здається, що ми живемо в паралельному світі кривих дзеркал, де все спотворено, а реальні події відбуваються десь там і без нас. Ми ніби в царстві мертвих – і до життя нам треба ще воскреснути.
40
Про закінчення відрядження на Донбас йому нічого не казали. Забули про нього? Знав, що це не так. Оцінили його вміле керівництво із визволення з полону американця. Сподобалось. Тому й тримали тут. Ще згодиться, поки йде війна. На місцях є багато непотребу. Не можна його допускати сюди. Хай трохи розгребуть тут, а потім справжніх бійців допустять до цивільної роботи. Щоби наводили лад. Як на війні. По-справжньому.
Найбільше зараз він думав про дружину і про те, щоби Нишпорка не наламав дров. Хороший він чоловік, але імпульсивний. І як працював слідчим у міліції? Мав би бути холоднокровним, а не гарячим. Втім, у кожного свої методи. Головне, щоби був результат. У Нишпорки це виходило. Вірив, що розплутає цю справу з вбивствами матері та дружини Олега Чернишова.
До коханця своєї дружини мав двоякі почуття. Гад, звичайно. Як смів полізти до його дружини, знаючи, що в неї чоловік – підполковник СБУ? Але, з іншого боку, сам мав купу коханок. Винен у тому, що дружина покохала іншого. Справді покохала, а не віддалася заради сексу. Якби не гуляв наліво-направо – не з'явився би Чернишов на обрії.
На війні відчуття загострені. І почуття теж. Розумієш, що, можливо, живеш останній день. Завтра – вже нічого не буде. Тобто буде, але не буде тебе. А що значить життя без тебе? Порожнеча.
Поруч були жінки, з якими міг щось мати. Не мав. Чому? Зберігав вірність дружині? Смішно. Напружені нерви? Не без цього. Але ж не це головне. Тоді що? Чому не міг спокійно пригорнути до себе чужу жінку, до якої не мав жодних почуттів, щоби зайнятися з нею сексом? Не знаходив відповіді на це запитання.
41
Військовий комісар Дрогослава ніяк не міг зрозуміти, що відбувається з Віолеттою. Раніше він міг зайнятися сексом з дружиною коли захотів, і вона ніколи йому не відмовляла, а він не задумувався, робить Віолетта це з великим задоволенням чи не дуже. Тепер же ухилялась не те що від сексу, а від поцілунків і обіймів, навіть особливо не приховуючи своєї неприязні до нього. Ну, він міг ще зрозуміти, коли приходив додому п'яним і дружині це було неприємно. А коли був тверезим – чому вона брикалась?
Звістка про те, що Віолетта вагітна, якось особливо його не вразила – і дружина це помітила, а він зауважив її реакцію. Здавалося, військовий комісар за вісім років спільного життя вже змучився чекати на дітей і звик до думки, що їх у них не буде. Судячи з виразу обличчя Віолетти, вона теж не дуже раділа з цього приводу. То чому саме він має бути крайнім у цій ситуації? Чому вона відмовляє йому в банальному сексі лише тому, що він не зрадів, коли довідався про її вагітність? Може, й не зрадів, бо змучений прийшов з роботи. То що, тепер карати його за це все життя, що залишилося? Вона теж ходить не дуже радісна, хоча весь час сидить вдома і нічого не робить.
Уперше з часу роботи в Дрогославі військовий комісар глибоко задумався над тим, що даремно не скористався пропозиціями жінок, які самі кидалися йому в обійми.
42
У ресторані "Калина" яблуку ніде було впасти. На святкування дев'яносторіччя батька міського голови зібралася мало не вся місцева еліта. Якби не посада сина, то сюди б не приїхали делегації із багатьох міст і районів області.
Але даремно міський голова виглядав серед гостей голів обласної державної адміністрації та обласної ради, яким особисто вручив запрошення. Звісно, свою відсутність вони могли пояснити нагальними справами, але ж він розумів, що у значній мірі сам винен у цьому. Чимало разів у різних колах людей повторював, що його обрав народ, а голову обласної державної адміністрації призначив президент і голову обласної ради обрало вузьке коло депутатів.