Велика часть його тріолетів – то, відай, лиш гладко зримовані фрази або оттак собі кинені "кармелькові" стишки". З усієї збірки Франко виділив лише два тріолети, які, на його думку, вартують уваги.
Франко, здається, не оминав більш-менш вартісного літературного твору, який виходив у той час, але читав й інші творіння, аби донести пересічному читачеві не лише вади написання, а й шляхи їх усунення. Грамотний читач не просто "ковтав" книги, а йшов услід за Франком, літературним критиком, який, з одного боку, вчив його елементарним речам у літературі, а, з іншого, виховував художній смак. Саме цього нині найбільше бракує в літературній критиці зокрема і літературознавстві загалом.
КОЛЯДКА ЯК СВОЄРІДНИЙ КОД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
Іван Франко. Наші коляди
28-ий том 50-томного Зібрання творів Івана Франка розпочинається працею "Наші коляди". Вперше вона була опублікована в газеті "Діло" в 1889-1890 роках (з продовженням), відтак вийшла окремою книжкою у 1890 році.
Сам Франко пише про це так:
"Власне вийшла з друку гарна партитура, обнімаючи 20 найпопулярніших коляд церковних, підложених під ноти на чотири голоси мужеські. Гармонізації доконав і видав п[ан] Остап Нижанківський".
У попередніх статтях про Івана Франка – літературного критика мені вже доводилося зазначати, що письменник, навіть коли давав до друку наукову працю, завжди знаходив можливість розтлумачити пересічному читачеві найважливіші думки. Так він робить і в цій статті.
"Пісні церковні, — пише Іван Франко, — а властиво пісні набожні, се твори, котрі значно різняться од тих "пісень" (гімнів, славословій, канонів і т.п.) церковних, які обняті уставом церковним і співаються од віків під час богослужіння по грецькому обряду. Пісень "набожних" грецький устав церковний не знає; в церкві православній в Росії вони не існують, а введені почасти в богослужіння, вони являються тільки в церкві греко-католицькій, уніатській". Тут же він зазначає, що "в деяких околицях народ зовсім перезабув стародавні колядки світські, а співає тільки ті книжні, церковні".
1. "Наївна" поезія Тараса Шевченка
У багатьох статтях Івана Франка, спеціально не присвячених Тарасові Шевченку, розкидано чимало роздумів про його творчість. Ось і в статті "Наші коляди" він знаходить можливість не просто згадати Тараса Шевченка, а накреслює чи не найважливішу рису його поезії – наївність. Іван Франко пише як Тарас Шевченко переписував від руки колядки, що було традиційним у той час, і про це є свідчення у його віршах. Саме колядки, на думку Франка, залишили глибокий слід у творчості Шевченка, позначились на "релігійній окрасці його поезій":
"Що ті пісні мали деякий вплив і на поетичну творчість самого нашого Кобзаря яко одні з перших взірців книжної поезії, які дійшли до відома бідного сільського школяра в дяківській школі, на се маємо класичний доказ в словах самого Шевченка в його "посланії до Козачковського". Ось сі пам'ятні слова, повні глибокої горючі й туги:
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака –
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
Або "Три царіє со дари",
Та сам собі у бур'яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
Сі жалібні слова живим гомоном одзиваються в душі кожного, хто перейшов сільську школу. Ті самі звичаї – переписувати колядки і вчитись їх напам'ять, держалися ще й за наших часів, в 1850-их і 1860-их роках, як довго друковані їх видання були рідкістю. А і слова сі доказують безсумнівно, що й сам Шевченко, бувши сільським школярем, списував і співав колядки з "Богогласника". Правда, колядки, котра би починалася словами "Три царіє со дари", в наших виданнях друкованих нема, але для мене нема сумніву, що Шевченко в вищенаведених словах згадує про звісну прекрасну колядку "Радость нам ся являє"; друга строфа тої колядки зачинається іменно словами:
Тріє царі со дари
Христу поклон отдали.
Можемо затим без великої помилки прийняти, що наші, уніатські пісні набожні од самого малку полишили значний слід в пам'яті Шевченка і мали деякий вплив на його поетичну творчість. Вплив той я вбачав би головно в релігійній окрасці його поезій, в тій чудовій наївності і простоті, з якою поет наш привик у всяких нагодах обертатись до Бога; наївність та є одним з перших характерних признаків Шевченкової поезії, який впадає в очі чужинцеві".
З цього приводу Іван Франко наводить думку німецького дослідника К.-Е.Францоза, зазначаючи, що той, "судячи по многим признакам, дуже слабо знає українських поетів, особливо пошенчевківської доби, так що … характеристика списана правдоподібно з о д н о г о Шевченка".
Німецький автор насамперед звертає увагу на народність творчості Шевченка:
"Це не лише перевага шляхетної та повноправної тенденції, за яку ми маємо право хвалити оцю (українську) поетичну школу. Вже народні пісні довели, на яку поетичну силу здатна народна душа, а художня поезія є дальшим доказом цього. Вона вкорінена в народній пісні, опирається на неї, зберігає свою чисту силу і глибину, але додає до неї талант композиції, скарби освіти, чарівність сильної та своєрідної індивідуальності. Немає недоліку в чудових сюжетах, щоб випробувати цей хист і талант. Давня могутність, сьогоднішні злидні, вбогий, самотній, але, однак, так загадково гарний краєвид степу, самобутні люди, давні хвилюючі звичаї та спогади. Ніжність почуття, проста, неприкрашена, але справді поетична мова і виключна спроможність пластично їх оформляти відзначає усі ці таланти. Вони оригінальні, бо цілком народні, вони відрізняються від поетів заходу так само, як їх народ відрізняється від народів заходу. Коли вони скаржаться, то з причини явного відчуття болю. Вони творять з народних глибин, де нині панує глибока ніч, але така ніч, яку втішно освітлюють зорі славних спогадів. У них вузький соціальний кругозір, їхня загальна освіта обмежена, вони наївні як у доброму, так і в гіршому розумінні того слова. Власне, їхня поезія – не що інше, як облагороджена, поглиблена народна поезія. Але вже цього так нескінченно багато, що поети ці напевно варті найбільш зосередженої уваги, а особливо найбільший серед них – Тарас Шевченко".
Повертаючись до теми коляди, Іван Франко зауважує:
"… ті пісні набожні становлять безперечно найцінніший вклад, який внесли в нашу літературу уніати в ХVІІ і ХVІІІ віках, становлять обіч творів Івана Вишенського і інтермедій Гаватовича найкращий пам'ятник, на який здобулася лиш наша Прикарпатська Русь перед Шашкевичем".
2. Літературний процес на тлі історії
Іван Франко не був би істориком за покликанням, якби розглядав коляду в суто літературному форматі. У своїй праці він описує те історичне тло, в якому варилася література і виникли, власне, колядки:
"Реформація релігійна з початку ХVІ віку дала могучий товчок розвоєві духовому і літературному всіх європейських народів. Товчок той дався почути й нашому народові хоч посередньо, та все-таки досить сильно. З півночі через Литву і Білу Русь доходило до нас протестантство безпосередньо, проявляючись такими правцями, як переклад Біблії Скорини, "Катехізис" Будного і т.ін. Прямо з заходу доходив ще давніше гуситизм, продерлось пізніше соцініанство. Але далеко уважнішою була друга хвиля того могучого руху – католицька реакція проти реформації. Та реакція католицька захопила цілу Польщу, віддала в ній усе майже виховання публічне в руки єзуїтів, а бажаючи здобути для Риму відплату за страчену Німеччину, Англію й часть Франції, подвоїла змагання польські около асиміляції руської шляхти і около сотворення унії обряду грецького з римським".
Відсилаю істориків і тих, хто цікавиться історією України, до цієї праці Івана Франка. В ній можна знайти не лише історичну реконструкцію тих днів, а й відчути дух епохи, чого, на жаль, нема в багатьох наукових працях наших учених. Ти ніби сам стаєш свідком тих подій, учасником Берестейської унії, береш участь у дискусіях не на життя, а на смерть, коли тобі доносять слова єзуїта Скарги, що католицизм – то світло, а православіє – тьма і неуцтво, зсередини розумієш публіцистичний запал Івана Вишенського чи талановитого чоловіка, який писав під псевдонімом Христофора Філалета…
Іван Франко відкриває читачеві імена, зараз невідомі, хоча ці люди багато зробили для тогочасної літератури, називає й знаних нам діячів:
"Ставровецький, Кальнофойський, Могила, Галятовський, Баранович, Сакович, Смотрицький – цілий ряд людей енергійних, талановитих, трудящих і, як на свій час, очитаних і вчених, гідно репрезентують наше літературне відродження. Постають школи і шкільні підручники, починаються досліди над язиком і проби витворення язика літературного на підставі язика церковного, з більшою або меншою примішкою язика народного. Вчені ієрархи видають коштовні книги церковні. Острозький заставляє цілу комісію працювати над переводом і виданням Біблії, котре мусимо ще й нині вважати взірцевим. Література полемічно-теологічна розвивається сильно, але попри неї починає рости і література світська…".
Франко іде далі, характеризуючи літературний процес ХVІІІ століття на тлі історичних подій того часу:
"В ХVІІІ в. основно змінюється стан нашої літератури, і змінюється не на добре. Хмельниччина, Виговщина, а далі Руїна підкопують індивідуальне життя нашого народу, переносять центри його духового руху в інші сторони. Література духовна упадає, а з хвилею підчинення київської митрополії під патріархат московський центр тої літератури переноситься до Москви, а на Україні починається систематичне нищення тих пам'ятників нашої літератури і праці, котрі недавно ще так сильно піддержували православіє в нашім краю, але в очах московських ортодоксів були не досить православними. Життя народне передвигається на лівий берег Дніпра, народ займає великі простори Слобідської України. Серед козацької старшини якийсь час держаться ще традиції літературні ХVІІ віку, повстають об'ємисті літописи козацькі Величка і др., в значній часті компіляції і переробки давніших записок. Потомки старшини козацької рвуться до європейської освіти, але рівночасно чимраз більше русифікуються, а місцева література в самім джерелі розбігається на дві течії язикові: російську і народноукраїнську.