Він ураз увібрав у себе всю сутність санітара і не зрозумів би вас, якби ви йому сказали, що можна діяти по-іншому, ніж це робить Павло. Декілька годин стажування, коли він був поруч з Павлом, йому вистачило, аби зрозуміти все, що входило в його обов'язки. Єдине, що під час цього своєрідного тренінгу не відбулося спілкування між Павлом і Віктором Андрійовичем, і Павло теж не звернув на це уваги. Чи він не був зацікавлений у тому, аби Іван зрозумів, що Віктор Андрійович таки є фігурою у закладі, чи була на це якась інша причина, але для Івана Богом на землі залишався Павло. Навіть тато й мама, старший брат чи дівчина, з якою він став зустрічатися, не мали й сотої долі того авторитету, що мав санітар.
Павло міг бути задоволений Іваном. Спеціально він не вчив його усім премудростям, той усе схоплював, навіть не мигнувши. Особливо Павла тішило й лестило його самолюбство те, що Іван не просто його копіював, що відразу би впало в око і дало би привід звинувачувати Павла мало не в диктаторстві. Іван робив усе як книжка пише, тобто так, як робив Павло, але все одно мав свій почерк, стиль, якщо хочете, і Павло дуже тішився, що, власне, оце творче начало присутнє в його учневі. Воно не виходило і не могло вийти за рамки усталеного Павлом, але всередині замкненої системи мало всі підстави для розвитку. І Павло знав, що це його школа, й прийде час, коли Іван зможе виховувати своїх учнів. Можливо, він і згадає, що його вчителем був Павло, але навіть якщо цього і не трапиться, все одно школу Павла буде видно неозброєним оком, і вдячні нащадки згадають його незлим, тихим словом. Зрештою, вся психіатрична система тримається не на цих дивних лікарях, які лише тому й стали психіатрами, аби самим не опинитися в закладі, як цей, в якому працював Павло, а на санітарах, які здоров'я й душу віддають заради збереження системи.
Після втечі Василя і Сергійка мав Павло затаєну мрію: аби ті знову повернулися до закладу, а він був у них наглядачем. Ця мрія настільки захопила його, що він вифантазовував різні ситуації, в яких опинялися Василь і Сергійко, а він, Павло, керував цим процесом. Ні, це не було знущання з нещасних, бо хіба можуть разові дії принести разову насолоду? Справжню насолоду може принести лише процес, коли контролюєш кожну клітинку мозку цих людців, коли знаєш, що вони вчинять наступної хвилини або захочуть вчинити, а ти їм великодушно дозволиш це зробити чи не менш великодушно це заборониш для їхнього ж блага. Він ніби наяву бачив їхні перелякані погляди і відчував себе батьком, який карає неслухняних дітей, бо якщо зараз цього не зробить, то потім його діти будуть нещасними. Звичайно, Павло ніколи не говорив про свої сокровенні фантазії, навіть боявся натякнути про це Іванові, бо в такій делікатній справі конкуренції йому не потрібно, але ці фантазії вже йому снилися, причому той самий сон у різних інтерпретаціях повторювався знову і знову, і настав час, коли Павло перестав розрізняти, де сон, а де дійсність, і сон видавався йому дійсністю, а дійсність – сном. Здається, ці метаморфози з Павлом помічав лише Віктор Андрійович, але він сам хотів, щоби і в нього дійсність перейшла у сни, а сни стали дійсністю, тому не вчиняв жодних радикальних дій стосовно цього санітара. Йому навіть у голову не могла прийти крамольна думка, що Павла задля безпеки хворих слід усунути, взагалі звільнити з роботи, хоча в нормальних умовах за схожих обставин він обов'язково пішов би на цей крок, тим паче зараз, коли не було Юлі, а він не просто виконував її обов'язки, а був дійсно начальником, і від його слів і вчинків залежало все не лише в закладі, а, здавалось, і у Всесвіті. Павло у цій системі мав виглядати дрібною піщинкою, зникнення якої в космічному просторі просто не помітили б. Але Віктор Андрійович уже не мав ні фізичних, ні моральних сил, аби здогадатися так легко розв'язати раз і назавжди цю проблему.
24
ТРЕТІЙ І ОСТАННІЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП ПРО ЛЮБОВНУ ІСТОРІЮ, ЯКУ СТЕПАН АРКАДІЙОВИЧ ОСОБИСТО РОЗПОВІВ ДВАНАДЦЯТЬОМ СЛУХНЯНО-ВДЯЧНИМ СЛУХАЧАМ, У ТІМ ЧИСЛІ Й АВТОРОВІ ЦИХ РЯДКІВ
Після того як наш Сергійко потрапив на волю, навіть не попрощавшись з нами (і ми за це на нього образились, але готові все йому пробачити, коли він знову повернеться до нас), у нашому закладі сталося чимало змін. Втім, "заклад" – це не наше слово, і ми його повторюємо вслід за лікарями і санітарами, які, на мою думку, просто соромляться речі називати своїми іменами. Але якщо ви цього соромитесь, то чому не соромитесь брати гроші за свою буцімто роботу, бо справді, що то за робота – цілими днями наглядати за хворими людьми? Це ж не біля станка стояти, не виробляти матеріально-технічні цінності. Справді, наш заклад офіційно є диспансером, а неофіційно – психушкою, або ще смачніше – дуркою. І якщо вони про нас відверто говорять, що ми психи, дурні, то про місце своєї роботи або взагалі не розповсюджуються, або кажуть, що працюють у закладі, ніби нема інших закладів – шкіл, контор, міської ради. Але хоча ці заклади, крім нашого, власне, і є закладами (ті ж заклади культури), проте до них ця назва – заклад – не приліпилась, а ми, нещасні, хворі люди, маємо віддуватися за всіх. Звісно, це несправедливо, але що поробиш, коли справедливість буває лише на тому світі, і ми мусимо все терпіти від людей, які, за великим рахунком, мали би бути на нашому місці, але їм поталанило більше, ніж нам.
Але я сказав, що після звільнення на волю Сергійка у нашому закладі відбулися зміни. Чи то так сталося випадково, чи то спрацював ланцюжок закономірностей, але разом з Сергійком зник санітар Василь. Якщо про Сергійка нам намагалися нічого не говорити, щоб не ятрити наші душі, і ми здогадувалися, що закінчився його курс лікування, і Сергійко в нагороду отримав заслужену волю, — то про санітара Василя говорили просто, що він звільнився з роботи за сімейними обставинами, але, власне, цих сімейних обставин не розшифровували, хоча ми розуміли, що жодних сімейних обставин нема, бо ми були для Василя сім'єю, і він ставився до нас по-сімейному – не те, що цей Павло або тим паче новенький Іван. Але я вам нічого не говорив – і не тому, що чогось боюся, мені вже боятися нічого, бо далі дурки не зашлють, хіба що в окремий корпус, якого нам не видно з-за наших ґрат і де, кажуть, живуть чи, точніше, сидять безнадійні, що і вмирають у камерах на одну персону, коли приходить їхній час. Я не боюсь, але просто не хочу мати пригод на свою голову, бо й так Павло обмежує мою свободу, а Іван тупо копіює його, навіть без натяку на творчість, хоча наше існування дає чудову нагоду розвинутися, власне, творчому началу, і в закладах, а, точніше, в дурках чи психушках помирає найбільше невизнаних геніїв у різних галузях людської діяльності. Замість того, щоби вчасно підсунути їм під руку папір і ручку, аби вони могли зафіксувати свої геніальні відкриття, їх напомповують пігулками, прирікаючи на повільну і мученицьку смерть.
Але найбільшою зміною, звичайно, було те, що заклад очолив Віктор Андрійович. Нам казали, що він виконує обов'язки директора дурдому, поки відсутня Юлька (і чим це вона захворіла, якщо захворіла взагалі?), але ми чомусь думали, що Віктор Андрійович уже буде керувати завжди – принаймні, поки ми будемо в закладі. Хочу відразу зазначити, що ми доволі швидко розчарувалися в цьому, бо якщо Віктор Андрійович був для нас хорошим лікарем, то тепер став поганим начальником. Він лише пробігав по палаті, перекинувшись з хворими декількома словами, хоча раніше розмовляв з кожним більш ґрунтовно, і ці розмови для багатьох слугували душевним зарядом на цілий день, а то й на ніч, що слідувала за ним. Чи це день настає після ночі? Тепер же він нас віддав на відкуп Павлові й Івану, а сам ніби не помічав, як вони з нас знущаються. Спочатку ми думали, що він дійсно цього не помічає або дуже заклопотаний господарськими справами, але коли в нашій присутності Павло стукнув одного нашого товариша і той упав, ударившись об ліжко і розсік губу, а Віктор Андрійович нічого не сказав, лиш гнівно глянув на санітара, хоча той, здається, і не помітив цього погляду, — коли це все відбулося на наших очах, і Віктор Андрійович поступив не так, як мав би поступити, ми зрозуміли, що втрачаємо нашого улюбленого доктора. Звісно, до багатьох втрат у своєму житті ми вже звикли, але це неправда, коли кажуть, буцімто ми їх сприймаємо по-філософськи, тобто ніяк. Просто ми не можемо уповні висловити свої емоції, бо санітари вкотре можуть нас не так зрозуміти і замість того щоби зі співчуттям поставитися до прибитої горем людини, намагаються якнайшвидше вколоти тобі якусь гидотину або запхати до рота цілу жменю пігулок, від чого твоя печінка волає про допомогу, а ти не можеш нічим їй зарадити, аж поки вона, ображена твоєю безпорадністю, починає давати збої аж до повного свого виснаження. Щоби повернути Віктора Андрійовича до себе, ми повинні були дати йому шанс позбутися керівної посади, але скільки ми не думали і не мізкували (думати і мізкувати – це різні процеси, і я при нагоді розтлумачу вам філософське значення кожного з цих не просто слів, а, власне, процесів), нічого путнього в нас не виходило, і механізму позбавлення його директорського крісла ми не бачили. Чесно кажучи, вже тоді мене осявала думка, що навіть якщо ми той механізм віднайдемо, все одно не вдасться повернути Віктора Андрійовича. Ні, звичайно, він буде просто лікарем, як до того, але вже ніколи не зможе стати самим собою, колишнім. З іншого боку, сяйво цієї думки було настільки слабким, що я не зробив жодних висновків, аби критично оцінити ситуацію. Тепер я розумію, що це не тільки заощадило би наш час і зусилля, але допомогло би розв'язати, можливо, більш важливу проблему, ніж повернення Віктора Андрійовича. Втім, за цією надуманою проблемою ми так і не помітили важливішої, а тому сконцентрували свої зусилля на тому, що бачили перед очима. Інколи буває корисним заплющити очі або відвести погляд від того, що спостерігаєш щодня, — і тоді тобі відкриваються нові горизонти людського буття, і не лише людського.
Втім, якщо дивитися з філософської точки зору, те, що Сергійко пішов на волю, а санітар Василь розрахувався з роботи, не могло серйозно вплинути на перебіг подій у закладі.