Марина Петрівна непомітно для них ще багато працювала і над їхнім вихованням. "Мої дочки",— думала вона про них з любов'ю, і їй хотілося передати їм весь свій досвід, все своє педагогічне вміння. Вони любили пізно увечері забігати до неї, ділитися з нею всім, що непокоїло їх протягом дня, радитись, слухати її.
Зараз, після "веселої педради", вони обидві спокійнісінько посідали на дивані.
— Ми трошки з вами побудемо! — заявила Машенька.
— Може, Марина Петрівна заморилася і хоче відпочити? — зауважила Ліна.
— Сидіть, сидіть, я ще тут трохи на столі папери приберу.
— Я люблю наші педради,— сказала Машенька,— так цікаво завжди. І завжди не схожі на педради!
— А на що ж? — усміхнулася Марина Петрівна.
— Це просто наше життя. Навіть коли ми не до іменин готуємось, а виховні плани обговорюємо.
— Так це ж плани нашого життя,— несміливо сказала Ліна. — Я раніше не мріяла бути педагогом, а тепер я бачу, що це найцікавіше в житті.
— Звичайно! — підхопила Машенька. — А ви, Марино Петрівно, ви мріяли бути саме педагогом?
— Так, дівчатка, дуже мріяла. — Марина Петрівна присіла коло них. — Можна сказати, змалку мріяла. Моя мати була вчителькою церковноприходської школи в дитячому притулку. Ви не можете собі уявити, що це було. Кілька десятків нікому не потрібних сиріт, які мусили у вільний від школи час працювати на пекарні, робити все по господарству, співати в церковному хорі. Хто їх тільки не вчив штурханами та потиличниками! І лише їхня вчителька, моя мати, їх любила, лікувала, голубила і хотіла вивести в люди. З якими неймовірними зусиллями діставала вона для них стипендії то в духовному училищі, то в ремісничому і як інколи гірко плакала, коли її клопоти розбивалися, як хвилі об камінні стіни. Навіть для того, щоб влаштувати хоч бідненьку ялинку, доводилося кланятися всім попечителям і паням-благотворителькам. Я була ще маленькою і мріяла: коли виросту, буду вчити дітей, і житимуть вони зовсім, зовсім інакше, "навіть притулком не назву", казала я матері. Коли почалася революція, мені йшов тринадцятий рік. І от, замість старих шкіл, притулків, більшовики почали організовувати трудову школу! Ви не уявляєте, яким відкриттям, якою радістю було це для матері і для мене! Нові принципи виховання, прагнення до загального навчання! Мати з перших же днів стала активним творцем нової школи, вже немолодою вона вступила до Комуністичної партії. Вона казала: "У нас, у новому житті, виховання дітей — це й є побудова комунізму".
І я мріяла швидше вирости, закінчити вищу освіту і своєю педагогічною роботою теж допомагати здійсненню комунізму, виправдати своє звання комсомолки, а потім члена партії. Я пам'ятаю, ми були всі такими захопленими студентками факультету соціального виховання. Я була з першого випуску цього нового факультету, і ніхто з нас не боявся, а, навпаки, бажав, щоб його послали в село, на Донбас, в Запоріжжя, щоб швидше перетворити в життя те, чому нас вчили не менше за нас захоплені новими ідеями професори. А мені дуже пощастило, я поїхала працювати в колонію імені Горького до Антона Семеновича Макаренка, і це дало мені ще більше, ніж інститут. Зараз вам далеко легше. А тоді ж скільки було експериментів, скільки проблем поставало на кожному кроці!
— Але ж цікаво як! — мрійно протягла Машенька.
— І зараз не менше! — мовила Марина Петрівна. — Життя висуває нове й нове, але, звичайно, ми йдемо тепер певними кроками, і я знаю, що в трудні хвилини мені завжди допоможе моя партія, бо вона мене послала на цю роботу і виховала для неї. А на зміну нам ростете ви, ще завзятіші комсомолочки! — потріпала вона кучері Машеньки.
— Але це нелегка справа — виховання дітей! — раптом зажурилася Машенька.— Це тільки здається, що легко, а треба все, все продумати — і свята, і будні, і кожну дрібницю, і про кожного хлопчика або дівчинку треба багато-багато подумати.
— Проте ви добре додумалися щодо Тоні,— сказала Марина Петрівна. — Я певна, що це найвірніший шлях. Приймете її в піонери і побачите, як це захопить її всю.
* * *
Вона буде вже піонеркою!
Їй здавалося, що почнеться зовсім інше життя. В усякому разі, вона мусить бути іншою.
Вечорами вона розмовляла з Катею, і Катя була як подруга. Світланка вже засинала, а Тоня бігла в ліжко до Каті або Катя сідала коло неї. Катя все розуміла, з нею можна було говорити про все — про всі книжки, про Гулю Корольову, і Таню-Зою, і про Лізу Чайкіну — так, явні з ким. Якось Ліна Павлівна, вона чергувала в той вечір, присіла теж з дівчатками і раптом сказала:
— А я бачила Гулю Корольову. Ще перед війною. Вона тоді закінчила школу.
— Де? Як? — схопила її за руку Тоня.
— Вона жила в Києві. Ви ж знаєте мою подругу Таню? Дочку Галини Олексіївни? Їхні мами дружили, Танина і Гулина. І колись ми їздили на виставку собак. Гулина мама взяла мене і Таню. В Гулі був пес, вона його сама виховувала, він її слухав з одного погляду. Так дивно — на виставку собак їздили і не думали, що Гуля буде героїнею.
— А яка вона була, Гуля?
— Знаєте, коли ми з Танею її побачили, ми одразу закохалися в неї. Вона була така мила-мила, проста дівчинка. У неї таке щире обличчя
було і очі ясні-ясні, чесні, одверті. Здавалося, не тільки сама вона ніколи в житті не збрехала, а навіть при ній ніхто збрехати не міг. І вона до всього хотіла сама дійти, все самій навчитися робити. Мені так шкода, що я лише раз її бачила. Вона кликала нас побігати з нею на лижах, адже вона була чудовою спортсменкою. Та так якось не вибралися.
— От шкода! — зітхнули дівчата.
— А Катя наша на неї схожа? — спитала раптом Тоня.
— Ну, от ще вигадала! — розсердилася Катя.— Гуля — героїня!
— Я думаю,— сказала серйозно Ліна Павлівна,— усі справжні піонери на неї трохи схожі, бо вона була справжньою піонеркою, а звичайно ж, у всіх піонерів мусять бути спільні риси. От у Каті є наполегливість, упертість у роботі, сила волі. Треба, щоб у всіх це було.
— Я дуже сердита,— мовила, насупивши брови, Катя. — Я знаю, я часто нестримана, різко кажу, коли мені що не подобається, а інколи ж я помиляюся! Не можна ж думати, що лише ти не помиляєшся! А Гуля була лагідна і добра. От Леночка, напевне, на неї схожа. А "спільні риси", справді, по-моєму, мусять бути в усіх піонерів.
Спільні риси! Легко сказати!
Які спільні риси можуть бути у малої Тоні з витриманою, незалежною Катею або з незрівнянно доброю Леночкою? Про Гулю нічого й казати! Але вона мусить наслідувати їх і позбавитися своїх хиб. Наприклад, сварки. Хіба можна уявити, щоб Катя так верещала, плакала і сварилася з Леночкою, Асею, Розою, як Тоня з Світланкою і іншими дівчатами через усякі дурниці? Потім — упертість. Тоня ніколи не відповідає грубо ні вихователькам у дитбудинку, ні вчительці в школі. Але вона може насупитися і замовкнути і, як спересердя раз сказав Борис: хоч чорта їй дай — ні пари з уст. І сама ж вона розуміє, як це нечемно і, може, образливіше за слова — адже це її найближчі люди, вони так піклуються про всіх дітей, про неї, Тоню.
Потім — секрети. Це хиба чи ні? Їй часто виговорюють і Леночка, і виховательки. У неї вічні секрети із Світланкою, і за це на них сердяться інші дівчатка. Але що ж поробиш, коли справді є багато речей, про які можна говорити лише із Світланкою?
Хоча незрозуміло — чому, наприклад, секрет для Зіни і Наді, що у неділю в них буде кіно? Адже однаково всі довідаються. А для чого ж треба робити страшні очі і казати: дай чесне слово під салютом, що нікому не скажеш? Або — що у Асі по контрольній з літератури не п'ять, як завжди, а чотири з мінусом. Або — що Олена Іванівна шиє до свят нові блузки старшим і, можливо, середнім, і всі клаптики обіцяла для Ясочки. Це ж усе таке, що всі можуть знати! А вони вже звикли завжди в куточку: шу-шу-шу та шу-шу-шу. І хлопці небезпідставно презирливо кажуть: Тонька і Світланка, як дві кумоньки, все у них таємниці і секрети.
Як ніхто не розуміє, що це зовсім не для того, щоб когось образити, а просто так цікавіше. Все-таки треба про це поговорити з Катею. Як вона ставиться до секретів і з ким у неї секрети?
Адже, напевне, у старших дівчат теж свої таємниці, тільки ніхто про це не знає. А про Тонині і Світланчині секрети завжди весь дитбудинок дізнається!
Звичайно, у них були свої таємниці і секрети — у старших дівчат. Зараз вони готувалися до іменин. Ще ж Тоня не знала, що в той день, коли її приймуть у піонери, в дитбудинку справлятимуть її день народження. Про день народження (а не про те, що справлятимуть) їй сказала напередодні Марина Петрівна.
— Ти знаєш, Тонго, як добре випало. Ми встановили з Леночкою (ну, Леночка ж усе знала — у Тоні навіть краплини недовір'я з приводу цього не виникло), що саме завтра тобі сповниться десять років. І якраз тебе і в піонери приймають. Бачиш, який у тебе знаменний день.
— Завтра день народження Тоні, правда? — засміялася Світланка. — От добре.
— І знаєте, як випадково збіглося,— ледве стримуючи сміх і намагаючися говорити серйозно, продовжувала Марина Петрівна, — завтра день народження Каті і Ліни Павлівни. Не забудьте привітати їх!
Ну, це вже справді — стільки подій в один день! І як це раніше Марина Петрівна не сказала!
Невідомо, що думали старші. Малятам, звичайно, діла було мало до всього цього, а от середні справді зашушукалися, і не тільки Тоня із Світ-ланкою почали готувати подарунки.
Щодо Ліни Павлівни Тоні одразу спала на думку блискуча ідея — обклеїти якусь невеличку коробочку черепашками, яких так багато привезла Тоня з Криму, і це буде коробочка для пудри!
— Вона ж не пудриться! — заперечувала Зіна.
— Нічого,— сказала Тоня,— буде для голок, або для марок, або для чого схоче. А Каті?
— У мене є хусточка, яку я обв'язала для Ясочки. Хай це буде Каті, а Ясочці я іншу обв'яжу,— запропонувала Світланка.
— Так це ж буде лише від тебе, а треба від усіх,— зауважила Надя.
— У мене є дуже гарна листівочка, — сказала Зіна, — кицька і дівчинка.
— Давайте все зберемо: хусточку і листівку, ще що-небудь, пов'яжемо червоною стрічечкою, у мене є, збереглася від цукерок! — сказала Надя.
Тоня мовчала. Вона думала — що є у неї? Це ж Каті! Хорошій такій Каті!
— Гаразд! — раптом сказала вона. — Давайте швидше зробимо коробочку Ліні Павлівні, а тоді Каті, а то ми не встигнемо.
Звичайно, коробочка вийшла не така акуратна, як ті, що продавали на пляжі над морем, але не набагато гірша.