А коли з цвинтаря вийшов відомий місцевий ру-—^~гт_гт™™ірпрм Півень каже:
Це сволоч: русифікатор і чорносотенець! Відвідавши Кам'янець і оглядаючи його старовинну крі-пость та вежі, автор пише:
"Року 1762 Магомед 4-тий і Петро Дорошенко обложили Кам'янець. 150 тисяч яничар, орди і козаків стали табором під мурами. Коли важкі турецькі кам'яні ядра трощили мури, коли чотири вежі вирячили чорні діри руїни, тоді вперше впав польський Кам'янець". А іншим разом, коли султан прибув до Кам'янця, у місті було забрано до гарему 300 найкращих жінок,..
У нарисі "Рейки на драговині" Антоненко-Давидович розповідає про приїзд групи письменників до Деревлянської землі, до старовинного Коростеня, де, як розповідає леґенда, розгнівані за непосильний "податок", деревляни нагнули два дерева, прив'язали князя Ігоря за ноги до верхівок дерев і розідрали його надвоє. А потім княгиня Ольга помстилась, закопавши живцем деревлянських послів від князя Мала й з допомогою горобців та голубів спалила Іскорость.
Міркуючи й заглиблюючись знову в трагічну історію. України, письменник пише:
"Я не люблю Петрівської доби Росії. Я не люблю її, бо давно вже, відколи випадково (як і багато нас) потрапив до тог психологічної колізії, що звалась "стати свідомим українцем", я виплекав собі ненависть до Петра і його діл".
І далі закінчує свої міркування так:
"Не для нас, не для України Петро поставив колись дибки клишоногу Московію і погнав гарапником загнуздану Росію на північ, захід і південь. Не для нас! З Петровської кузні під Полтавою українська шкапа подалась у віки з розірваним черевом і тельбухами, що волочились за нею шляхом аж до 1917-го".
У репортажі "2x2 = 4" Антоненко-Давидович знову за-
торкує болюче питання української мови. Він яскраво на кожному кроці показує, як різні вороги українізації уперто гальмують її, як в кіосках продавці-росіяни умисно не замовляють більшої кількости українських журналів, хоч на них більший попит, ніж на російські. Ось група письменників приїхала на літературний виступ. На залізничій станції, Козя-тин, Антоненко-Давидович з Терещенком підійшли до кіоску поспитати українських журналів. "Кучерявий продавець в окулярах трохи ніяково відповідає:
— Собственно,, украінскіє журнали билі, но, понімаєте,
— оні уже разошлісь.
"Дивний, справді, попит на українські журнали, — каже Антоненко-Давидович, — що їх ото так притьмом розкупили, російські облогом лежать на прилавку.
Ви, певно, малу кількість передплачуєте, не вистачає? Нельзя сказать... Собственно, берьом столько, сколь-
ко расходітся.
Але ж розійшлися всі, значить, можна було б більше
продавати?
— Конечно, можно. Вот "Глобус" — єщо штук пятьдесят можно било би...
Так, "можно било би", але чомусь не продається"... В іншому репортажі автор розповідає про зустріч з учителькою української мови в школі, але яка не знає нашої мо-
и, а лише калічить дітей і навіть з ним розмовляє росшсь-
кою, хоч він до неї говорить українською мовою.
Але це було ще в 1928-30 роках. Тоді українізація була в наступі. Тоді в журналах і газетах можна було трохи критикувати. Але сьогодні ситуація цілком протилежна до тої, що була. Щороку закриваються в Україні українські газети, а під тією ж назвою виходять уже російською мовою. Якщо тоді українських шкіл було 85%, то тепер їх уже тільки 65е/о, а майже в усіх університетах викладається все російською мовою. Тиражі українсеьких газет, журналів щоразу зменшуються. Із видань "Статистика СССР" бачимо, що в 1962 році на одного українця в Україні було видано лише дві книжки протягом року, а на кожного росіянина — 9.
А найновіші бібліографічні видання — "Щодекадний бібліографічний бюлетень" за першу декаду серпня 1980 року подає, що протягом декади в Україні видано російською мовою 58 книжок, а українською — лише 47. Ці довідники показують, як далеко зайшла русифікація України, керована урядом з Москви.
Тож не даром Антоненко-Давидович ще на початку цього репортажу "2x2 = 4" пише:
Коли б хто запитав, як йому найкраще і, так би мовити, "найприродніше" вивчити, скажімо, німецьку мову, ми певно, не вагаючись, порадили б йому їхати, якщо він має змогу, до Берліна... Бо, як двічі два виносить чотири, так ясно й те, що німецьку мову найкраще вивчати в самій Німеччині, на варшавських вулицях говорять польською мовою і в Росії читають та знають найбільше російських письменників.
Але:
Можна все своє життя прожити в одному з українських
міст г не знати української мови, можна в київському трамваї звернутись українською мовою до кондуктора і він не зрозуміє або удаватиме, що не зрозумів вас...
І автор підсумовує, що мусило б бути аксіомою, що найкраще й "найприродніше" можна вивчити українську мову
в українському місті, на київських вулицях і т. д.
Так кожен нарис цього видання приносить не лише описи краєвидів, виступи письменників, зустрічі з цікавими людьми, а багато історичних фактів, відомостей, що збагачують читача незнаними або забутими відомостями з нашого минулого.
Ще з 1926-го року Антоненко-Давидович почав писати великий роман "Січ-мати", уривки якого друкував в журналах "Життя й революція" та "Глобус". 1933-го р, автор подає цей роман, певно, першу частину "Нащадки прадідів", до в-ва "ЛіМ", звідки його було послано на рецензію до ЦК партії, але назад він не повернувся. Того ж року Антоненко-Давидович друкує уривок з роману "Борг".
Та прийшли для нашого автора, як і для багатьох інших письменників тяжкі часи: безпідставні напади в пресі, обвинувачення в нсзробчених гріхах, масові арешти письменників та інтелігенції. Ніби рятуючися від тієї кампанії, Антоненко-Давидович виїжджає до Алма-Ати (Казахстан), де працював редактором художнього сектора Крайвидаву, готував саме антологію української літератури казахською мовою, як 2-го січня 1935-го року його було заарештовано й безпідставно засуджено на 10 років. Але, замість десяти, пробув на засланні 22 роки. Працював на тяжкій роботі з лопатою і джаґаном. Лише 1956-го року повернувся до рідного Києва з надломленим здоров'ям. Проте письменник привіз з собою новий роман "За ширмою", який вийшов друком 1963-го року і перевиданий в Австралії в 1972-му році.
Як довідуємося з автобіографічної статті "Сам про себе", Антоненко-Давидович почав писати свій роман на засланні
в 1953-му році, видно після смерти Сталіна. Про це він згадує так:
"Та ось у березні 1953-го року я зненацька відчув такий потяг до творчої роботи, якого не зазнавав, мабуть, з того ча-су, як перестав ходити в початківцях, марячи, мов сновида,
ф
коштом
до клаптиків паперу, пишучи роман "За ширмою". Далеко
шевця
шевського
йстра-кустаря та його замовців, я гарячково працював, не уявляючи навіть, чи залишилось щось в мене від колишніх літературних здібностей, чи я розгубив і рештки їх на тих "розпуттях велелюдних"... В процесі роботи я радісно констатував, що залишилася незайманою моя мова, яка довго
що
вши в житті есе, я зберіг найдорожчий
Таким чином, повернувшися в червні 1956-го року до
Києва після страшної "мандрівки", письменник почав новий період у своїй творчості.
Роман, як бачимо, приніс у літературу нову тематику і нові мистецькі фарби. Цей психологічний твір змальовує життя родини українця-лікаря Постоловського, який був заарештований в Україні на початку війни. Його було помилково запідозрено в бажанні передатися до німців, і по арешті він незабаром^ опиняється аж в Узбекістані, де бракувало лікарів. Тож його таки звільнюють з-під арешту й дають працю в місцевій лікарні.
Родина лікаря Постоловського складається з дружини, сина і матері самого лікаря. Конфлікт виникає поміж дружиною лікаря і матір'ю, тобто між невісткою і свекрухою. Мати розповідає малому свої казочки, по-своєму виховує, а мати хлопчика, зрусифікована малороска (у першій редакції, в журналі, була вона росіянкою — Д. Ч.), виступає проти того, що навчає мати. Зав'язуються глибокі суперечки. Невістка — порожня ледача міщанка, що свою нікчемність прикриває бажанням стати маляркою, ненавидить свекруху, цькує її й ображає. Стара тяжко переживає, сумуючи за своїм Переяславом, а син, лікар Постоловський, через безліч праці не приділяє уваги тим непорозумінням. Мати більшість свого часу проводить за ширмою, в кутку синового кабінету. Звідти часто чути тільки важкі зідхання, а пізніше й приглушений стогін, бо мати вже захворіла на пістряк. А коли син кинувся, то було вже пізно. Вона вмирає, а він везе її ховати до рідного Переяслава.
Отже автор ніби порушив у своєму романі стару пробле-му-тему взаємин батьків і дітей.. Та нове тут бачимо в нових обставинах, зовсім на новому ґрунті — на тлі життя й будівництва Узбекістану. Автор з великим чуттям і психологічною глибиною показав постать забутої безпорадної матері. Твору не можна читати без хвилювання. Антоненко-Давидович показав тут себе великим майстом людської душі. З великою любов'ю змальовує він і працьовиту узбецьку людину, так на роботі, як і в приватному житті. Тож твір має і велике виховне значення, особливо для нашої молоді.
Не даром роман викликав жваві суперечки, обговорення. У пресі з'явилось чимало й нападів, а ще більше прихильних відгуків, листів з подяками. Літературознавець Л. Бойко слушно підкреслив у своїй ґрунтовній передмові до вибраних творів письменника "На довгій ниві":
"Повість 'За ширмою' стала цікавим, своєрідним і помітним явищем не тільки в творчому доробку письменника, а й усієї української прози останнього десятиріччя".
А відомий поет Василь Симоненко писав до нашого автора:
"Дорогий Борисе Дмитровичу! Нарешті Ваш роман доповз і до Черкас. Вчора, оббігавши пів міста, я ледве придбав для себе одного примірника. Мені було дуже радісно, що книга, кофру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично.
Кажуть, що завжди найсильніше перше враження. Але це, мабуть, правдиво; тільки тоді, коли твір мілкуватий і тримається на зовнішніх оздобах. "За ширмою" я не перечитував, а читав захоплено, відкриваючи ті грані і вловлюючи нюанси, що при першому знайомстві лишились чомусь поза увагою... Сердечно дякую Вам за чудову книгу, за ті години творчої й естетичної насолоди, котрі Ви подарували своїм твором і мені) і багатьом^багатьом читачам.