Тільки козак переправив на Буланкові цілу копицю їхніх торб і всякого начиння, раптом настали руді сутінки.
Він завів обох коней у затишок межи скелями. У велику заглибину під середнім, найбільшим виступом кам'яної стіни поскладав і перекидні торби, і сідла, і мушкет, і лопати, і сокиру і хлопчикову вудку. І туго скручений жупан, і чоботи запхав туди.
Вдяг козак сорочку і шаровари, а ноги не взував. І сказав:
— Після перших десь півнів почнеться горобина ніч. А я до перших півнів відпочину. Щось мені дрімається. А ви з Бубкою, глядіть, добре стережіть мене.
Омелько скоцюрбився, притиснувся спиною до гарячого каменя і в одну мить заснув…
Він вже добре поспав, коли хлопчик розбудив його.
— Що там сталося? — З-під руки спитав Омелько.
— Біда, батьку! Бубка пропав.
— Як пропав?
— Стрибнув у воду і поплив на той берег. Там ще гавкав. А потім перестав…
— А чи віяв вітер з того берега?
— Тільки що потягло з того берега. Аж сюди чути, як смородина пахне. — Отож бо! Вони зараз у діброві. Звідсіля милі півтори, може дві. Як Бог дасть, завтра тут будуть.
— Батьку, батьку! Ви все знаєте. А куди то Бубка подався?
— Та я тобі й кажу — Бубка до них подався. Бо з ними сука, у якої тічка почалась. При вітрі добрі пси і за дві милі суку почують. От Бубка й почув. То й поперся під бурю та ще й через воду до суки. Така вже його собача доля — важити своєю собачою головою з-за суки… А ти, ти — чатуй. Я ще полежу — чогось мені дрімається…
За якийсь час запанувала повна темрява. Простір темряви, гарячий, липучий, наповнився плюскотом води, шерхотом листя, якимось рипінням у верховіттях верб, якимись криками і ніби плачем десь у лісі.
Малому чулося, що хтось, і не один, підкрадається до їхньої затишної схованки під скелями. А батько його не захистить. Бо щось дивне з ним сьогодні діється: спить, як п'яний, коли треба стерегтись. І очі в нього страшні зробились. Малому стало дуже-дуже шкода самого себе. І він відчув, що ось-ось він заплаче.
— Синку! — Проказав із темряви веселим і бадьорим голосом Омелько. — Ти не бійся темряви, бо скоро таке світло буде, що чорти в пеклі засумують. А ми з тобою помолимось, щоб біда нас обминула…
Вони вклякли навколішки — і малий повторював за Омельком всі слова молитви.
І враз, тільки вони скінчили молитву, на заході, за вербами спалахнуло небо високою рожевою загравою.
Та грому не було ще чути.
По молитві Омелько підвівся, огладив обох коней. Бо щось вони тупцювали, скидували головами. І коли небо спалахувало да легкими зірницями, було видно, як хвилюються тварини, як вони козирять наляканими очима.
Небо на заході все частіше спалахувало рожево-блакитним сяйвом.
І десь, далеко-далеко, наче з-під землі починав чутись глухий гуркіт. — Не бійся! Матір Божа не видасть, блискавка не вдарить… Їсти хочеш? — Не хочу… А горобина ніч обов'язково буде?
— А вона вже почалась. Хіба не чуєш, як гуркіт наближається? Хіба не бачиш, як блискає?.. Зранку вже було видно, що піде дощ — сьогодні з ночі роса не випала. А от що буде горобина ніч, то тільки тоді відчув, коли у тімені запекло.
— Батьку! То вас шаблею чи стрілою по тімені вдарили?
— А ти вже і шрам той роздивився? Зіркий ти, одначе! То і не шабля, і не стріла. То позначка від Антихриста…
— Батьку! То ви і з Антихристом зустрічались?
— Та зустрівся, добра б йому не було!
— А в якій бусурменській землі ви його бачили?
— Та в якій там бусурменській!? У християнській Москві!
— А де це? Далеко?
— Ота Москва знаходиться у Московії. І воно далеченько. Хай воно сказиться!
— А чого сказиться? Ви хіба там у полоні були?
— Боронь Боже, синку! І не говори такого. Хто з нашого товариства воював у Лівонії з московитами і потрапив у полон — ніхто не повернувся. Їх усіх доконали у ту страшну зиму, коли Антихрист захопив Твер. Там у Твері одні полонені німці, половчани і наші козаки сиділи у в'язниці. А хто з полонеників і по хатах у тамтешніх людей проживав. І ніхто з чорних людей бранців не обкрадав, кривди їм не чинив. Поки не прийшла їхня смертная година. Бо той Антихрист, цар їхній Московський, Іван Васильович їхав із усім своїм військом воювати і грабувати своє місто Новгород…
— Батьку? Хіба таке буває, щоб свій город цар воював?
— Синку! Чого тільки у тій Московії не буває… Там ото через рік після тієї зими була чума. Так щоб пошесть не пішла далі, стрільці забивали дошками хати і хліви і усіх отако: і живих, і хворих, мертвих і скотину — все геть палили…
— Як татари у нас свиней на хуторі?
— Точнісінько… А потім ще через рік від царського розору в Московії почався голод і скрізь по селах люди їли людей… Ну, та цур йому, пек йому, такому гидкому. Слухай краще, що далі було у їхній Твері. Його військо — опричниками називаються і носять чорні ряси з каптуром — грабувало кілька днів те місто Тверь. А що його опричники не могли потягти з собою на возах, те Антихрист наказав спалити. Один простий чоловік у Москві розповідав мені: льон, коноплі, сало, віск, мед, кожі, полотно, вовну, збіжжя — отакою горою склали на торжищі. І кілька разів підпалювали, поки воно все почало горіти… І перш, ніж поїхати далі у Новгород, наказав Антихрист всіх полонених до ріки їхньої Волги вивести. Як вивели, то їх порізали, посікли, покололи і під кригу в ополонки повкидали. Після того Антихрист поїхав далі грабувати і вбивати своїх підданих… Другий добрий чоловік у Москві оповідав, що з того походу цар привіз півтисячі возів добра: золото, срібло, самоцвіти, парча і всякі інші коштовності… Отож, всіх лютих вигадок турецьких, татарських, мавританських, гішпанських, німецьких і лядських не вистачить, щоб зрівнятись із московськими кровопивствами…
— А чого ви, батьку., поїхали в таке страшне місто? Ви не знали, що там такі лихі.
— Та переказували біглі московські люди… Але вповні не йняв віри, поки сам не побачив… Та й не сам я туди попхався… Прикликали мене старші козаки і сказали: "Тільки ти можеш туди піти по одній нагальній справі і назад вернутись. "Добре мене вирядили. О дву-кінь ішов. Ще й дали мені провідника Івашку. Він родом був із Московії. Був він козак справний, моторний. Кирпу не гнув, братство поважав, грошей не жалів… Не страхополох. На турка й татарина у першій лаві йшов. І з самопалу бив влучно. Одним словом, добрий козак.
А як вже пішли ми московськими землями, страшними пущами, ще більше прихилилось моє серце до нього. Бо дорогу знав, як свої п'ять пальців. Такими нетрями веде, вже, здається: пропали! Раз — і вивів на просілкову стежку. Я його питаю: "Звідки ти так добре знаєш дорогу? "Він сміється: "Я цими стежками від лихих людей бігав…" Та коли вже лишилось до Москви два дні шляху, почав він жалітись: "Треба в баньку сходити, попаритись.
Занедужав. І нужа починає заїдати. Треба попаритись, бо пропаду!" Я подивився на нього: справді, аж сірий зробився чоловік, на гриву хилиться. Я питаю: "А де а тут баня? "Івашка мені відказує: "Он за тими перелісками на ямській дорозі…" Виїхали ми до тієї ямської дороги, і там були і корчма, і заїзд і велика баня над річкою… А добра б їй не було! Яка та баня була, добру казку можна розказати… Скажу тільки, щоб ти знав: там камені розжарюють до білого, а тоді на них воду ллють із зіллям. Від того пара вибухає цілою хмарою. І від тої пари, як хворий, то видужаєш. А в здорового і серце може луснути. З пари вибігають на двір геть голі. Червоні від жару, як печені раки, люди стрибають у холодну річку.
— І ви, батьку, стрибали?
— Стрибав! Бо не можна, щоб хтось у тобі чужого запримітив… Парились ми, парились, та й не зчувся я, як у мого Івашки приятелі найліпші об'явились. Пиво принесли, потім оковита з'явилась. Хто з цього товариства вдягнений, хто голий. П'ють, кричать… Танцювати й співати почали всяких дурних пісень… Десь дівки й молодиці взялись. І теж — хто голяка, хто вдягнений. Содом, справжній содом! Я почав потихеньку Івашці казати, щоб він збирався, бо нас братство послало. А він просто озвірів від оковитої. Всіма кермує, на всіх гиркає… Кричить на мене: "Ти мене братством не лякай! Я сам собі отаман. Дивіться на нього! — На мене пальцями тицькає. — Цей посланець у Москву самоцвіти везе… А як же — Москва поднос любіт. "Хто з тих пияків нічого вже не тямить. А кілька дебелих мужів починають мене обступати. Мовчки. Хтось уже до дверей поспішає, щоб коней моїх захопити. Я двох ближчих як схоплю, як зітну їх лобами. Та на двір, до коней. Ті вибігли за мною. Репетують: "Литовський шпигун. Тримайте його!" І хоч — п'яні, а на своїх коней видерлись і погнались, собаки, за мною. Та мої коні були кращі. А що дорога та пряма на Москву, то наступного дня був у стольнім граді Москві. На заставі не затримали, бо дав стрільцям по таляру. Сказав їм, що по-п'яні грамоту загубив, то й немає в мене подорожнього листа… Бач, правду сказав навіжений той Івашка: "Москва поднос любіт. "Торгові люди мене прихистили, коней до своєї стайні поставили. Та бачу, щось погане діється в них у домі, якась гризота їх мучить. Я думав, що то, може, з-за мене? Питаю. Та ні, говорять… Тоді я змикитив і питаю у найтихішої, найубогішої дворової дівки: "Скажи мені, голубонько, чого це у вас люди такі марні ходять? "Вона мені й каже: "А ти, казаче, аль не вєдаєш — царь Грозний, Іван Васільєвіч, завтра на Поганой Луже будєт казнямі казніть людєй. ""А яких людей? ""А всякіх і всєх, сказивают. Кабацкий слуга Ванька Холуй сказивал — брьовєн целу тищу возов свезлі на Поганую Лужу. Да прівєзлі цепі жєлєзния, да крюкі мясніцкія. Да поставілі котли о сто вьодєр. Да ти сам, соколік, аль не слишіш, как топори стучат? "Прислухався — наче якийсь гуркіт чути. Ну, а я вже від господаря наслухався про мученицьку смерть наших хлопців у Твері та про царські кровопивства у Новгороді тієї зими. І подумав тоді: "Ось, Омельку, вже справді твоя смерть підступає…" Дав таляра дій дівці: "Купи собі плат найгарніший. "А вона мою руку з таляром, ти чуєш: з таляром відхиляє: "Завтра всєм смерть. Зачем мне на адін дєнь дорогой плат?.." Я їй кажу: "Хочу один помолитись. Скажи, де мені піти, щоб мені ніхто не завадив? "Вона відповідає: "Іді ко мне в клєтушку над хлєвом. Туда кто полєзет? "Піднявся я туди і почав молитись.