Майже на тисячу робітників. Авжеж, мало. І це тоді, коли не хто інший, саме ми, робітники, що з мозолями на долонях, в першу чергу повинні вступати в ряди своєї робітничої партії. Так чому ж?.. І що там далеко ходити! Та ось я перший..." Пригадалось: не раз його товариші — однолітки, молоді члени партії та навіть і дехто з старших партійців, що добре знали його за п'ять років роботи на заводі, питали його (найчастіше просто так — мимохідь), чого він не подає в партію, відповідав завжди коли не жартом яким, то якою-небудь занадто вже невиразною відповіддю: "Ще встигну", чи щось подібне до цього. "Ну, дивись. Тобі видніш". І на цьому, звичайно, кінчались розмови, не залишаючи в душі юнака ніякого сліду. Але одного разу... Це вже восени було, якраз під час його весілля. В оцій самій кімнаті (привіз уже молоду додому!) сиділи за столом. Уже було по обіді. Жінки з молодою господинею під вікном на ґаночку співали, в хаті лишилися майже самі чоловіки, курили, розмовляли. І раптом котрийсь (та Микита Куліш із столярного) ні з того ні з сього: "Ну от, Романе, уже й жонатий ти чоловік, можна сказать. А в партію так і не надумав! Скільки не агітував тебе!" Може б, і на цей раз Роман відповів, як раніш, але не дав Тесленко, Олин хрещений батько, обізвався аж з того кінця стола: "А який же зв'язок, Микито, між женитьбою і партією? Це речі різні. Женитися поспів чоловік, а до партії ще, може, і не доріс".—"Мабуть, що так",— сказав Роман трохи ображено. "А ти не ображайся!"—"Чого б я мав ображатись? Не доріс — ну й не доріс. Може, таки доросту коли-небудь. А тим часом навіть і безпартійним бувши...— Він майже з викликом глянув на Тесленка:— Хіба ж тільки сама партія революцію робить?"—"Ні, не сама. Ні в якому разі!— відповів Тесленко.— Це була б загибель для партії, коли б вона відірвалась від мас. Що таке партія? Наша більшовицька ленінська партія? Підкажи, Микито".— "Авангард робітничого класу".—"От іменно: передовий загін, який веде за собою увесь революційний пролетаріат. Та й не тільки!.. А і бідноту сільську теж. І взагалі — весь світ голодних і рабів, як то ми в "Інтернаціоналі" співаємо; веде крізь жорстокі криваві бої у ясну далечінь соціалізму. Оце тобі, Романе, загальна картина така. А тепер, коли хочеш — про деталь".—"Будь ласка!"—"Ти кажеш — і безпартійним бувши... А як же інакше?! Бо — хто ти такий? Потомствений ливарник, свідомий робітник. То як же ти можеш стояти осторонь від боротьби свого класу?! І не стоїш — знаємо. І взагалі хлопець ти непоганий. Інакше хіба б же ми видали за тебе нашу красуню Олю?! Читаєш, Романе, багато?"—"Ні, в міру".—"А не скажеш часом, звідки оці слова: "Призрак бродит по Европе — призрак коммунизма"?"—"Ні, не скажу. Не попадались іще, видно".—"Жаль, що не попадались. І ти думаєш, може, що для цього треба було томи перегорнути? Досить було палітурку відкрити. Це з "Маніфесту Комуністичної партії" Маркса і Енгельса. Щоб ти знав. Звідти й оті слова, що на нашому прапорі пломеніють,—"Пролетарі всіх країн, єднайтеся!". Ні,— закінчив по паузі,— поганий з тебе... Микито Куліш, агітатор!"
Було це восени, три місяці тому... І ось сьогодні в партійному комітеті знову зайшла мова про це, і почав розмову не хто інший, сам Тесленко. Кінчив писати записку, віддав йому і спитав раптом: "Ну, а в партію, Романе, ще так і не надумав і досі?" — "Та ви ж самі сказали тоді, що не доріс!" — жартома відказав Роман. "О, згадав! Коли то було! Відтоді вже скільки води спливло! Які події сталися,— світ потрясли! На голову народ виріс, то, певно ж, і ти?" — "Не знаю, збоку видніш". Саме в цей час задзвонив телефон... Скінчивши оту дивну розмову, Тесленко повісив трубку і підійшов до Романа трохи збентежений. Не мовивши слова, обняв рукою за плечі його і зразу ж повів до дверей, щоб випустити. А як були уже біля порога, сказав: "Так кажеш, що збоку видніш. Це — правда. Тому я й кажу тобі: виріс! Чи думаєш, я весь оцей час не стежив за тобою? Я знаю від Олі навіть, що саме ти прочитав за ці три місяці з її "приданого". Та дещо я з своїх підкидав тобі через неї. А від Микити Куліша знаю, що ти один із найсправніших бійців заводського черво-ногвардійського загону. Та навіть і самий оцей факт, що ти зараз отут... Чи, може, вони не сказали тобі?..." — "А що вони мали сказати?" — "Ну... хоч би те, що це місце, де ми з тобою, зараз не зовсім безпечне". Він уже хотів одімкнути двері, але передумав і взяв Романа за руку: "Ні, краще ходімо сюди. Чорним ходом випущу..."
Ні на хвилину цієї ночі Роман не заснув. Та не знати, чи й сусіди його по ліжку спали, чи, може, тільки удавали, що сплять. Бо тільки-но за ширмою чиркнула Оля сірником, певно, щоб глянути на годинник, чи не пора вже йти в чергу до хлібної крамниці, як Кузнецов мерщій підніс руку собі до очей — глянути на свій наручний годинник.
— Котра година? — спитав Шевчук.
— Чотири,— з-за ширми відповіла Оля, думаючи, що це її спитав Лука Остапович.
— Щось трапилось! — сказав Лука Остапович.
І в ту ж мить Роман уже був на ногах.
— А ви ще полежте,— сказав, звертаючись до Шевчука та Кузнецова.— Я миттю змотаюсь. Дорога мені вже відома.
— Та ні, тепер уже я піду,— сказав Кузнецов і став узуватися.
— Ви заблудитесь, Василю Івановичу... Тут через прохідні двори треба йти,— спробував Роман довести свою перевагу перед ним, але з-за ширми вийшла вже одягнута Оля і сказала:
— А я ж іду зараз. От і проведу через двори. Та й мало не до самого партійного комітету. Хлібна крамниця — це ж поруч там.
Вона взяла кошик, почекала, поки Кузнецов одягнув шинелю, і разом вийшли з кімнати. За ними слідом вийшов і Роман.
Чути було — взяв у коридорчику лопату і потім через хвилину вже гуркотів на ґанку, згортаючи сніг. Потім тихіше стало чути: прогортав, видно, стежку од флігеля до воріт.
Лука Остапович одягнувся й собі. Сів кінець столу і закурив, дарма що ось уже більше року жодної цигарки не викурив натщесерце.
— І оце ж, Лука, щодня отак,— озвалася раптом Безуг-лиха з-за ширми.— Як не підеш удосвіта, не померзнеш у черзі до ранку, то й сидітимеш без хліба.
Шевчукові не хотілося розмовляти — промовчав. Але Безуглу це не спинило, озвалася знов:
— А на базар хоч і не йди: тільки розстроїшся. Все на базарі є: і печений хліб, і мука мішками, м'ясо — тушами, але ж хіба докупишся? Шкуру з тебе дере, а вигляд у нього — наче милостиню тобі подає. Вчора підходю до одного. Сидить на санях, на мішках — у кожусі, ще й кобеняк зверху... Як істукан... Питаю, почім мука. І оком не повів на мене. "Чи ти, чоловіче, глухий, може!"—"А тобі що, повилазило? Не бачиш, що снідаю! Непродажна за гроші мука. Міняю".
— Куркуль!— не втерпів Лука Остапович.
— Не знаю, хто він такий. Півпаляниці в одній руці, а в другій — шматок сала; ножем відріже скибочку, кине в рот, а щелепи, як жорна,— аж борода ходором ходить. Очі свинцеві — втупився в одну точку... Навіть моторошно мені стало!..— Помовчала трохи й, зітхнувши, додала:— Еге ж, зараз селяни живуть!
— Не всі однаково,— озвався Шевчук.— Бондаренко розказував сьогодні — приїхала сестра з села. То розповідає, що в них дехто уже лободу в хліб примішує.
— Авжеж, не всі однаково.
— Ну, а куркулі справді зараз розкошують. Раніше гроші кожен складав, щоб іще землі прикупити, а зараз землі не купиш. А солити керенки не годяться: бомажки! Ото й дивиться, чи ціла сорочка на тобі, щоб зняти... Дарма! З капіталістами та поміщиками ось упораємось, ми їм апетит спортимо трохи, доведемо до норми!. До кімнати зайшов Роман.
— Довго нема. Учора я за півгодини вже дома був.
— Ти таки молодший,— сказав для власного заспокоєння Шевчук.
Роман сів теж до столу і закурив. Довгенько сидів замислений. Потім таки не втримавсь, озвався півголосом:
— У мене, Луко Остаповичу, вчора з Тесленком дуже важлива була розмова.
— А що ж ти досі мовчав?— нахмурився Шевчук.
— Не про те. Питав, чи не надумався я в партію вступити.
— Давно пора.
Роман помовчав трохи і зітхнув раптом:
— А я от і досі не певен — чи пора! Цілу ніч думав про це. Згадував Тесленка, кожне слово його, кожен рух... І таки бачу, що не міг би я так, як він... Не витримали б нерви.
— А ти до Тесленка, Романе, так зразу не рівняйсь,— сказав Лука Остапович, не давши йому навіть докінчити фразу.— Тесленко такий гарт пройшов! Пам'ятаю, ще в дев'ятсот п'ятому році...— І обірвав мову, став прислухатися.
Справді, від воріт по рипучому снігу — чути було — наближались кроки до флігеля. Шевчук по самій ході впізнав Кузнецова.
— Сам-один іде. Що ж це значить?— подумав уголос Шевчук і звівся на ноги. Звівся на ноги й Роман, ступив до порога і відчинив двері. До кімнати увійшов Кузнецов. Переступив поріг і спинився. З-під ніг з коридорчика валила сива холодна пара. Язичок полум'я у каганчику на столі раптом здригнувсь і затіпався сполохано. На стінах заходили кострубаті тіні.
— Що таке?— спитав Шевчук, з самого виразу обличчя Кузнецова зрозумівши, що трапилося щось.— Та не мовчи ж!
Кузнецов рвучко повернув до нього обличчя. Лице суворе і ніби схудле: глибоко запали щоки — так різко виступили жовна. І ще мовчав кілька секунд. І врешті розціпив-таки до болю стиснуті зуби. Сказав тихо, майже пошепки:
— Убили Петра! Закололи штиками!
Коли б грім оце зараз, серед зимової ночі, гримнув у саму хату, то не приголомшив би Романа отак, як оця страшна звістка. Як стояв біля порога, так і застиг на місці. Наче крізь сон, чув плач і божкання матері. За два кроки від нього стояв Шевчук, затуливши долонями обличчя, і теж плакав, трудно, як плачуть звичайно чоловіки: беззвучно, тільки судорожно здригалися його плечі.
— Ну, годі, Луко,— сказав Кузнецов.— Сльозами не вернеш!
Щось нерозбірливо спитав Шевчук.
— А хто ж бачив! Ніхто не бачив!— відповів Кузнецов.— Лежить на снігу в дворі... Від самих дверей кров на снігу...
Нараз в уяві Романа виник оцей двір,— коли він виходив тоді через чорний хід,— вкритий цілинно-білим снігом. І раптом йому навіть подих забило. Поривно, з розпачем сказав:
— Я знаю! Це вони моїм слідом!
Але ні Кузнецов, ні Шевчук навіть не глянули в його бік на ці слова: яке це мало тепер значення!
— Щось треба робити, як же так залишити!— озвався Шевчук.
— Там уже є наші.