Колючий боярський цілунок, піт самця, грубе насилля забивали памороки: Лада підступно підпалювала також її кров. Дівчина упертіше воювала з собою, ніж з Коснятком. Розумом усвідомлювала, що чинить боярич над нею ганьбу, що лишить честі, пограбує най-коштовніший з її скарбів, і розум проти цього протестував, а плоть повнилася млостю. Було їй від цього страшно і водночас солодко. Боярин, очевидно, здобув у любовному ділі неабиякий досвід: цілунки його пекли вогнем.
— Не переч, Любано,— шептав, важко дишучи.— Не переч... Я зроблю тя своєю бояринею.
В словах його зачула облуду, порожню обіцянку, глум, і це її протверезило, розбуджений грубою силою любовний шал пригас, дівчина зримо уявила себе... уявила Іванка... батька Бояна... уявила після того, що зараз станеться.
— Рятуйте!
Волання її було кволе, швидше благальне, ніж протестуюче й гнівне, і коли б Іван Русин далі в'язав з Яном ціпи, то й не долетіло б до нього. На щастя, Ян крикнув Русину: "Пріч!" — і отрок уже стояв на порозі хижі. Ще хвилина, може, ще дві... і скоїлося б непоправне. Цієї хвилини Русинові якраз вистачило, щоб добігти до дровітні. Як стій вхопив перший-ліпший дрючок і огрів ним боярина.
Осоромлена Лада зникла...
Любана тулилася до Йвана, змучена і тремтлива.
— Великий твій бог, Іванку-сонечко, що надніс тебе своєчасно,— лебеділа крізь сльози. Русин же обцілував дівчину, її сльози, її зуби, що цокотіли, заспокоював, і сам тремтів од думки, що сталося б, коли б припізнився.
— Тікаймо! — Любана раптом шарпнула за рукав і показала на воєводу, що розпластаний лежав на снігу.
— Куди? — стримав її за плече Іван.
— В ліс... я знаю дупло... пересидимо... поки князь з дружиною не забереться.— І скидала його руки з плечей, і тягнула геть з дровітні.
— Чого ж... втікати? — Гладив її коси.
— Ти ж убив...
— Якщо й убив, то по праву. Честь твою боронив. Зрештою, нічого з ним не сталося,— нахилився над Кос-нятком.— Живий. Приголомшив трохи бика.
— Лишимо 'го тут?
— Ні, до хижі занесемо перед ясні очі князя. Хай виходжує свого боярина.
— Боюсь, огнівається князь.
— Хай гнівається. Повімо йому правду.
— Не чини цього,— Любана поривисто його обняла.— Не чини,— просила. Нинішній вечір зробив її дорослою.— Думай, Іванку-сонечко, про мою честь... встидно мені перед батьком. А правда наша... Все 'дно не покарає князь воєводу, котрий врятував йому життя. Ворон ворону очей не виклює.
Рано чи пізно, а Йван Русин повинен здибатися з князем галицьким. Коли ж сталося це в Бояновій хижі — тим краще.
Володимирко ковзнув недбало поглядом по отрокові у вовчій шкурі, про долю якого дізнався від Бояна. Не до Івана було князеві. Коснятка он притягли до хижі ледь живого.
Боярич приходив до тями поволі. А все ж ясність од двох похідних світильників ударила у вічі. Спам'ятався. Сів, спустивши з лавиці ноги. Бачив перед собою, спочатку тьмяно, далі ж виразніше князя... Любану... батька Бояна... отрока у вовчій шкурі.
Не міг в ту ж мить пригадати... але пригадував: Любана... дровітня... яма, в яку шубовснув негадано. Чи, 'мо, яму викопав оцей отрок... а якщо викопав, то мусив бути свідком, як він відбирав у дівчини вінок... що на це князь скаже.
Стогнав Костянтин Сірославич. І від болю, і від злості.
— Що це з ним? — спитав Володимирко Русина. Чимсь сподобався йому русявий отрок з чесним відкритим лицем. Крутий лоб у нього. Впевненість у поставі. Відкинута назад грива волосся. Статечність у рухах. Це викликало прихильність.
— Не знаю,— стиснув плечима Русин.— Знайшли ми боярина на дровітні. Упав, певно, й вдарився головою об бервено.
Слова ці говорив, а краєм ока стежив за Коснятком. Погляди їх схрестилися, як мечі.
— Так було, воєводо? — Володимирко випитував Сі-рославича, а сам пильнував Любану, що тулилася в кутку. Ой, щось та скоїлося на тій дровітні. Дівчина он пашить, як мак, сорочка на ній роздерта, голе стегно світиться на всю хижу.
— Мабуть, що так, княже. Не пам'ятаю,— цідив спроквола боярич.
Князь гасив усміх у бороді.
Тиша у хижі Бояновій.
Повели гридні Коснятка до шатра, спить Любана побіч старого Бояна, постелено вже й князеві на лаві. І давно спорожнів винний жбан.
Сон князя не бере, слухає Володимирко оповідь про золотоглавий Константинополь, куди, як на той світ, давним-давно поїхала його старша сестра. Чув про красу стольного города ромеїв безліч разів, знав про пишні порядки при дворі василевса, читав книги грецькі, а все ж слухав Івана уважно. Слухав і відчував в його бесіді ум, кмітливість, спостережливість, гарячу любов до рідної землі, мимоволі спадало йому на думку, що, окрім постійних полків, про які він мріє, треба також шукати на Русі і гуртувати в Галичі мужів до Йвана Русина подібних. Вони — не бояри, службу свою сповняли б чесно, на них при злому випадку можна опертися. Янові, сину Чагровому, боярську он гривну дав — і не помилився: вірного пса викохав. Побільше б таких... Особливо тепер: бояри непевні, смерди киплять, місте-чани. Бач, навіть Боян Зелейник радить: відречися, княже, меча.
Перебив Русина:
— Ти б пішов на службу до мене? Просто поводиться галицький волостелин.
— Жити якось треба, не сидітиму вічно в пущі.
— Призначаю тебе писцем при тіуні моєму в Тисме-ниці. Починай з малого. Честі це тобі не урве. Згода?
— Згода, осподине.
— Візьми перстень мій. Покажеш тіуну на Тисмени-ці. Та й плата це тобі попередня, завдаток.
За вікном вартові перегукувалися:
— Стережи-и-и!
А в Тисмениці ревли сполохано роги. А в Тисмениці вої сідлали коней.
А з Тисмениці до Коломиї, Городенки, Городниці й інших поблизьких городів летіли вістуни, послані на власний розсуд соцьким Збраничем. Вістуни мають передати:
— Князь Володимирко Володаревич повеліває полкам тамтешнім, усім боярам з дружиною пішо і кінно йти під Тисменицю. Ворохоба в Галичі...
Сам Збранич з галицьким вістуном і десятьма воями помчалися в ніч шукати посеред Тисменицької пущі обкраденого князя, який поки що не відав, що він обкрадений.
Ревуть роги в пралісі...
...Ловецькі роги, мій Учителю, давно замовкли в Тис-меницькій пущі, а в мені вони трублять і досі. Тепер знаю, старче мій Продроме, правду ти говорив, повчаючи нас, молодих: минуле не минається безслідно, воно супроводжує людину до гробової дошки і навіть після смерті, коли людина для живих теж стає минувшиною, її життя і діяння не розсипаються у пил, як розсипається тіло, після себе залишаємо або посаджений сад, або мудре слово, або чемно вихованого сина, або дбайливо доглянуте рольне поле.
І навіть чорні діяння не припадають пилом забуття.
...Чув я, Продроме, від купців-гречників, що справи твої житейські вельми похитнулися, що лихварі за борги забрали твій дім, сад і навіть рукописи твої, і зостався ти жебраком нікому не потрібним і всіма забутим. Не помогли, як бачиш, твої панегірики сильним світу цього, сильні відцуралися від тебе, як цурається рибалка річки, що висохла, як занехаює ратай безплідне поле.
Це доля, мій Продроме, усіх поетів, котрі з ліри або гусел вистругали собі ложку. Ложки-бо не вічні, колять-ся вони з часом.
Це поетам наука, Продроме...
Знаю я, що камінням кидаю тобі в лице, але чиню це, Учителю, не з жорстокої ненависті, кидаю з великої любові до тебе. В грудях моїх гнів клекоче на люд константинопольський, василевсів і патриціїв, котрі байдуже споглядали, як тупі лихварі збиткувалися над звитками твоїх творінь. Хіба лихварям розуміти коштовність "Ро-данфи і Досикла", філософських коментарів "Логіки" Арістотеля, словника і граматики мови грецької, пречудових елегій, ліричних діалогів, гострих епіграм?
Поки був ти молодим і при здоров'ї, суспільству потрібним, то називали тя криницею...
Як сталося, Вчителю, що криницю забруднили й зганьбили падлиною? Невже вони гадають, що сини їхні та онуки не побажають колись напитися з неї води?
Гірко тобі, мабуть, Продроме, скніти в шпиталі при церкві святого Павла, куди тебе взяли з милосердя... скніти й ждати, поки не скаже василевс:
— Дайте й поетові окраєць хліба. Втім, не треба, поети, як ангели, ситі вони божою росою.
Глава дев'ята, з літ минулих
З тисменицькій дебрі ловами бавився, стріляючи вепрів та оленів, а нині сидів на бойовому комоні в трьох поприщах від Галича і хижо зорив на город.
Навколо Галича просинцеві сніги потолочені, криваві. Трупи убитих воїв дубіють на дзвінкому морозі.
Немислиме скоїлося. Поки князь полював, чорні люди галицькі перебили княжих митників, що здирали подать повторну і підняли ворохобу. Та ще й яку ворохо-6у! Коли ж прискакав до князя з Бориничем та воями тисменицькими запізнілий гонець з вістю, що в Галичі сів, покликаний голотою, Іван Ростиславич із Звениго-рода, то Володимирко у стовп солі обернувся.
— Що верзеш, смерде? — ворухнув затерплим язиком.— В моєму Галичі... князь Іван... простолюдом покликаний? Дурні жарти жартуєш з князем.— Володимирко шарпнувся до меча.
Гонець упав долі.
— Змилуйся, княже. Правду мовлю. Іванове знамено на воротах Галицьких прибито. Спіши.
До Володимирка аж тепер дійшла суть почутого. Серце заболіло різко, колючо, мовби в нього поцілила стріла. В очах потемніло. Він — ізгой? Князь Іван на його стіл сів? Галич відрікся від свого князя й чужого покликав? О, кари на невірний Галич, кари!
— Де був печатник Остафій? Чому в зародку не погасив полум'я? — розгніваний князь трусив гінця, як грушу.
— Що він міг... Ворохоба розгорілась, як солома. Чернь обеззброїла ратників. Хто оборонявся — того вбито. Печатника кинули в поруб. З ним старійшини братчинські.
А бояри?
— Котрий потрапив під гарячу руку — теж у порубі або на тому світі. Інші заперлися в своїх острогах, тебе ждуть. Чагр, дереводіл ниций, віче скликав... віче ухвалило: кликати у Галич князя Івана Ростиславича. Він, мовляв, добрий, за чорних людей заступиться.
Ян, син Чагрів, що сховався за спинами княжих мужів, зачувши мову про батька, прощався з життям. Знав: не буде пощади синові того батька, котрий підняв меч супроти волостелина. Зараз мужі розступляться, князь пальцем кивне і повисне він разом з своїми гуслами на першому дереві.
І таки розступилися мужі, і таки йшов на Яна князь Володимирко, і таки мав намір Володимирко насолодитися бодай дрібною помстою. Отрок тремтів, як осиковий лист, посинілі на морозі пальці бездумно перебирали струни на гуслах...