може, й згадував про вас не раз. Та писано усе це пе про вас".
— І таки поїдете? — перейшов з окликів на запитання Весня-ноцвітний.
— Поїду. ,
— Там же така земелька, такі людоньки, така пшениченька, такі бджілоньки! А сало, а паляниці, а ковбаси— все ж отакенне!
— От і треба захищати все отакенне від ще отакеннішого обмовника. Як казав ще Козьма Прутков: "В глибині всякої груді е своя змія".
Весняноцвітпий вирішив убити автора ерудицією.
— А ви знаєте, що на початку сімнадцятого століття з'явився у нас твір з назвою мовби оце для вас — "Пересторога"?
— То ж проти уніатських єпископів і проти пани римського. А я що — папа римський? Та давня пересторога не для мене. Коли ж завели мову про давнину, то можу запросити вас зануритися в неї ще глибше. Скажімо, в п'ятнадцяте століття. До французького поета Франсуа Війона. Балада про те, як слід варити злі язики. Кого цікавить, будь ласка!
У червоному сірчаному арсені, В селітрі, жовтій сірці і вапні, В киплячому свинці, в гпою гієни, В смолі і соді, в скислому випі, В свинячій сечі й гусячім лаііні, У струпах лепри, у холерній твані, В здохлятині, яку жеруть вовкп, В отруйній крові аспида поганій, У потерті з протухлої тарані Варити слід презлющі язики!1
Піднесено-пісенна душа хуторянського класика не витримала натиску такої грубої поезії. Весняноцвітпий зблід ще більше, так що автору довелося відпоювати його водою. Чого не зробиш для самозбереження.
— Поїдете? — оклигавши, прохрипів Весняноцвітпий.
— Поїду.
— Ну, я попереджав! Перестерігав!
— Дякую за пересторогу, але обов'язок!
І автор поїхав до милого його серцю Веселоярська. Знав, що побачить розлогі прекрасні поля і розкішні сади, обтяжені плодом. Що почує рідні співи в стилі провансальських менестрелів одинадцятого століття: "На вгороді ве-е-герба ря-а-гасна! На вго-роді ве-е-герба рягасна-а! Там стояла дів-і-гівка крага-гасна-а-а!" Що зустріне знайомих, які походженням своїм сягають ще далі, ніж провансальські менестрелі, і почує...
1 Переклад Л. Первомайського. З книжки: "Франсуа Війоп". К" Дні; 1973, с. 102-103.
Тут автор вжахнувся: невже віп не. почує веселоярівського сміху? Иевн^е пе зануриться в це розклекотапе море, бризки од якого долітають до самого господа-бога?
І невже ж у Веселоярську міг запанувати тільки притаєний сміх аноніма, кляузника, обмовника, ябедника й пасквілянта!
Автор викликав у своїй уяві образ хуторянського класика Вес-пяноцвітного, матеріалізував той образ і усунувся на якийсь час з розповіді, поступившись йому місцем, бо Весняноцвітний, певне, як піхто ІНШИЙ, володів безцінним даром: мислити не цілими словами, а тільки їхніми закінченнями. Товаришу Весняноцвітний, які бувають аноніми? Аноніми? Та які ж? Ось прошу: апонім брехливий і анонім примхливий, анонім відвертий і анопім упертий, анонім нахабний і анопім похабпий, анонім облесний і апонім почесний, анонім понурий і апонім похмурий, анопім відважний і анонім легковажний, анонім категоричний і анопім істеричний, анонім настирливий і анонім придирливий, анонім драч-ливий і апонім іворобливий, апонім сором'язливий і апонім нещасливий, анонім підлий і анонім плідний, анонім в'їдливий і анопім згідливий, анонім відчайдушний і анонім простодушний, анонім халтурний і анонім літературний, апонім простацький і анонім партацький, анонім плюгавий і анонім шепелявий, анонім примітивний і анонім иаразитивиий, апонім похіпливий і анонім причішшвий.
Знавці поезії можуть обуритися. Мовляв, це зовсім не стиль Весняноцвітного, а стиль нашого уславленого модерного поета! Весняноцвітний, без сумніву, навіть слів таких не знає, віп,би міг сказати хіба що ось так: анонім гарненький і анонім рідненький, апонім тихенький і апонім ласкавепький і так далі.
Що тут скажеш, чим виправдаєшся? Хіба що послатися па давню книгу, в якій написано: "Ешь, что пред тобою лежит, а ииде не хватай".
ШПИНЬОПШОШЯ
Тим часом у Веселоярську сталася ретардуюча подія. В авторовій книжці "Левине серце" (розділ II) з посиланням на класиків пояснюється, що таке "ретардуючий". Тут же можемо сказати тільки, що ця подія трохи загальмувала хід справ і нашої розповіді, але зупинити пе могла ніяк.
Що ж за подія? Може, відмова (з крпками й загрозами) нового викладача фізкультури Пшоня йти з учнями в поле па збирання кукурудзи? Або перша листівка від Цедайкаші у відповідь на щоденні Гриптані послання (Недайкапта відповів: "Ваше питання вирішується")? Або звістка про те, що товариш Жмак не може прибути до Веселоярська на треті жнива, зважаючи на стан здоров'я?
Та ні. Подія, власне, була дрібна, випадкова, просто безглузда, але зачіпала вона головного нашого героя, тому доводиться про неї розповідати.
Одного прекрасного ранку (такий розкішний зачин вигадано в літературі ген-ген аж як давно, і гріх було б пе скористатися!) в Гришиному кабінеті з'явився чоловік, що був точною копією викладача фізкультури Пшоня і відрізнявся від нього тільки одягом: мав на собі костюм у широченну смужку, галстук в смужку ще ширшу, в руках тримав імпортний плащ (сірий у смужку) і чорний берет з пиптпком і двома вічкамп, як для шнурків на черевиках.
— Здрастуйте,— сказав чоловік трохи зміненим (не таким скрипливим, як у Пшоня) голосом.
— Здрастуйте,— відповів Грпша.
— Шпинь,— сказав чоловік.
— Пшонь? — уточнив Гриніа.
— Таки ж Шппнь,— усміхнувся чоловік.
— А я кажу, може, все-таки Пшонь? — уперто повторив Грпша.
— Я вам по буквах,— ще ширше усміхнувся Шппнь-Пшопь,— ось слухайте: шило, пилка, прха, ніс, м'який знак. Шпиль. Дуже просто.
— А що таке прха? — поцікавився Гриша.
— Спеціально знайшов слово па <ш". Означає: замша з козячої шкіри. Найделікатпіша замша.
— Одну хвилиночку,— попросив Грпша.— Почекайте, я зараз.
— Та будь ласка! — вигукнув той, прилаштовуючи свого плаща, свого берета і влаштовуючись вигідно сам на дивані.
Гриша вискочив до Ганни Панасівни.
— Виконавець наш тут?
— На місці.
— Пошліть його, будь ласка, до школи, хай подивиться, де там цей Пшонь.
— Зараз і послати?
— Негайно!
Грпша повернувся до кабінету. В чорта-біса, в переселення душ, у відьом і домових не вірив, та все ж міг припустити, що на нього наслано якусь ману, що насправді нічого не було, а тільки привиділося, приверзлося, і в кабінеті нікого немає і не було взагалі, тільки видиво двійника Пшоневого і дрижання повітря від слів ніби й мовлентгх, а насправді лише уявлюваних.
На жаль, містика й чортівня тривала далі. Пшонь (чп хто там воно такий?), розсівшись на дивані, закппув ногу па погу й по-дрпгував печпщеним, щоправда, з добрячої шкіри, черевиком.
— Державні справи? — поспівчував він Гриші.— Знаю-знаю, сам не раз...
Гриша глянув па цього нахабу. Таки ж Пшонь, тільки переодягнений!
— Слухайте,— сказав він,— ви ж по фізкультурі, коли не помиляюся?
— Помиляєтесь, та ще й глибоко! — добродушно реготпув
—
V* 14*
419
той.— Я по культурі, але без усяких "фіз"! А про вас звідки? Дуже просто. Був тут такий товаришочок — Тавромахієнко?
"Ну, гадство,—подумав Гриша,—вже, мабуть, і про це заява е. А Пшонь звідкись пронюхав — і тому весь цей маскарад".
Вголос він промовив:
— Я вя"е й не пригадую...
— Та він тут у вас метеорно! Мельк-мельк — і нема. Несерйозний чоловік. Ало запам'ятав. Все там, каже, найпередовіше і найпоказовіше. Тільки, каже, відчувається нехватка чогось, а чого саме, каже, не пойму.
Гриша слухав і не слухав, бо в голові крутилося тільки одне: "Пшонь чи не Пшонь? Ще одна заява чи не заява?"
— Слухайте,— несподівано перебив віп того зайду,— ви ото щось про козячу замшу говорили...
— Про ирху?
— От-от... Може, ви щодо козячої ферми?
— Козячої ферми? Не інтересуюсь. У мене сфери набагато вищі. Благородніші. От я вас спитаю. Яке повинно бути мистецтво?
— Мистецтво?
Перехід від кіз до мистецтва був такий несподіваний, що Гриша розгубився.
— От іменно: мистецтво! — торжествував Шпнпь-Пшонь.— Не можете сказати? І не вимагаю. Ніхто так зопалу пе може. А я скажу. Мистецтво повинно бути чисте. Ніяких домішок! Чисте і горде. Це вам кажу я!
В двері зазирнув дядько Обеліск, і Гриша, навіть не перепросивши свого незваного гостя, вискочив до виконавця.
— Ну, що? Були?— пошепки спитав він.
— Був,— переминаючись у тісних черевиках, які взував тільки в сільраді, по селу бігаючи босоніж, сказав дядько Обеліск.
— І що? Пшонь де, в школі?
— А де ж йому бути? Спить під телевізором, хоч ти над ним обеліск водружай.
— Спить? Справді? Ви самі бачили?
— Та сам же.
— І ви переконані, що то він?
— Бачив, як оце вас.
— Пшоня?
— Пшоня ж. Та ви б сказали, то я б його сюди притарабанив, коли треба.
— Ні, не треба. Дякую. Все гаразд.
Грпша знову повернувся до кабінету, знов сподіваючись, що мана щезне і можна буде хіба що згадувати про все, як про безглуздий соп.
Гай-гай! Ш'пинь сидів на дивані.
— То як, кажете, ваше прізвище? — ще раз перопитав Гриша.
— Шпинь. Невже ніколи не чули? В мене ось повен портфель рекомендацій, грамот, дипломів, відзнак і подяк. Будь ласка!
Він зіскочив з дивана, клацнув замками портфеля і вивалив на стіл перед Гришею справжню скирту паперів, що мали такий вигляд, ніби їх жував цілий коров'ячий комплекс.
— Для підтвсрдячвння і ознайомлення,— всідаючись знов на диван, кивнув на папери Шпинь,— сам же я скажу що? В минулому я, так само як і ви, теж механізатор. Не дивуйтеся! Бригадир тракторної бригади. Маю честь. До ваших послуг. Виходить, ми обидва механізатори і обидва працюємо не по спеціальності. Не [треба пояснень і виправдань! Сам пережив і знаю. Моисе, ще й досі був би... Хоча — заслужений відпочинок... Але що таке бригадир тракторної? Пального не привезли, мастила не довезли, три трактори стоять, а запчастин навіть не передбачається... Хто це може 'витримати? Я не витримав і кинувся в мистецтво. Організував хор механізаторів, розучили три модні, чотири народні і п'ять міжнародних пісень, пошили пам парадні комбінезони, розробили ми процедуру, виступили па огляді самодіяльності — рвонули премію! Тоді вдарилися на олімпіаду — вигризли премію зубами! Після олімпіади на фестиваль — тут уже премію в запеклих боях вивого-вали! Еге, сказали в нашому районі, товариша Шпиня треба кидати на культуру! Забрали мене з тракторної бригади — і в райцентр. А щ