Народ вимагає, щоб Петер Стар припинив страшну ядерну війну, яка загрожує світові катастрофою! Геть уряд, який іде проти волі народу!
Раптом на підвищення вискочив оскаженілий Арнольд. В його руці синювато виблискував револьвер. Очі поліцай-президента сипали іскрами, нічого людського не було в тих очах. Чужа воля керувала ним, вона наказувала йому: "Хто проти мене, той твій ворог, ворог імперії".
— Замовчи! — прогримів Арнольд.
У ту ж мить запанувала зловісна тиша. Навіть члени трибуналу й прокурор не могли отямитися. Вони ніколи не бачили поліцай-президента в такому розлюченому стані.
— Геть звідси, виродку, — продзвенів голос Гелени. — Ця людина — мій син! Стар перетворив його в слухняного раба — сліпого виконавця його волі!..
— Замовчи! — зарепетував Арнольд, зовсім скаженіючи. Пролунав постріл. Гелена схопилась рукою за груди і зі стогоном впала на поміст.
— Закон! Де закон? — загримів зал. — Вбивці!..
— Розігнати це бидло! — крикнув Арнольд. Поліцейські дали з карабінів чергу в повітря. Публіка, ламаючи стільці, кинулася до виходу. Надворі охоронні загони оточили будинок. Вони хапали людей і кидали їх у закриті машини.
Арнольд, заціпенівши, стояв біля матері і божевільними очима дивився в ЇЇ мертве лице. Потім він нагнувся, взяв її на руки і тихо пішов до виходу. Ніхто не зупинив його. Він ішов з піднятою головою, з гарячковим блиском в очах, ішов неквапом, похитуючись, немов саме втілення божевільного відчаю і каяття.
В залі залишилися тільки члени військового трибуналу.
Процес продовжувався. До вечора були закінчені всі формальності. А на ранок преса повідомила всій імперії вирок імперського суду:
"Головний інженер будівництва в долині Голубого Беркута Альфред Грюнтер та колишній поліцай-президент Сильвестр Екельгафт за зв'язок з іноземною розвідкою, за зраду держави, за терористичні і диверсійні акти, спрямовані на підрив могутності імперії, — засуджені до смертної кари. Вирок виконано".
Прозріння Арнольда
Над площею лунали крики, плач, прокльони. Поліція й молодчики з легіону "Вогняне серце", вкрай розперезавшись, чинили розправу над беззахисними людьми. З бічних завулків були виведені загони, озброєні хімічними автоматами. Одягнувши маски, поліцейські відкрили по юрбі стрілянину. Отруйний зелений дим поплив над площею. Мов підкошені, падали люди на брук і одразу ж засинали важким, непробудним сном. Поліцейські круками кидалися на свої жертви, одягали їм наручники і втягували в чорні машини.
Арнольд не бачив того. З трупом матері він їхав до передмістя Бруклінгема. Думки його завмерли, свідомість притупилася. В голові билося тільки одна думка, настирлива й невідступна: "Швидше, швидше! Додому!.. Додому!.. Я так давно не був там…"
Машина вирвалася із залюднених центральних вулиць і помчала між рядами білих вілл. Нарешті місто закінчилось. Все частіше траплялися дорогою сади, городи, а далі — невеличкі лісові посадки і смугасті поля. В буйній зелені садів мальовничо виступали одноповерхові охайні будиночки заміських жителів. Біля одного будиночка Арнольд зупинив машину. З-за хвіртки люто гавкав собака, але Арнольд не звертав на те уваги… Думка відроджувала з далеких світлих часів чудесні спогади, оповиті болючим смутком.
Плин думок Арнольда перервав грізний голос за хвірткою, який приборкував собаку. На вулицю вийшов огрядний сивий фермер. Він здивовано, навіть з переляком втупився поглядом в людину, одягнену в блискучий мундир вищого поліцейського сановника імперії.
— Я до ваших послуг, мій пане! — тремтячим голосом озвався фермер.
— Дуже прошу вас… допоможіть мені поховати цю жінку, — тихо відповів Арнольд. — Дістаньте труну, допоможіть викопати могилу… Я за все заплачу!.. Буду чекати вас на цвинтарі…
— Можете бути спокійним, мій пане! — заметушився фермер. — Я зараз! Покличу моїх хлопців…
— Я чекатиму.
Машина Арнольда рушила по вузенькій бічній вулиці і незабаром в'їхала у ворота цвинтаря, де й зупинилася. З малесенької хатини вийшов дідусь-сторож, підсліпувато подивився на незвичайного гостя.
Арнольд узяв тіло матері на руки і, дивлячись нерухомим поглядом поперед себе, рушив між рядами могил у глиб цвинтаря.
Арнольд обережно опустив тіло матері на траву, що, немов зелений килим, вкривала землю довкола мармурових плит, відкинув з її чола волосся. Нестерпний біль стиснув його серце, сльози полилися з очей — перші сльози з того часу, як він перестав бути дитиною…
Арнольд плакав і з кожною сльозою вбирав у себе ненависть. О, будь він проклятий! Це він… він підняв мою руку на рідну матір. О, володарю мій, всемогутній володарю! Ти випив мою кров, ти спопелив мою душу. Я став твоїм підлим рабом… Я втратив людську подобу… Проклятий! Проклятий!
Ноги Арнольда підкосились, і він упав на землю, ткнувшись головою в траву. Судорожний плач потрясав його тіло в розкішному мундирі.
А від воріт цвинтаря вже наближалися люди. Фермер з двома своїми синами ніс труну, лопати, вірьовки. Арнольд підвівся з землі. Показав їм, де копати могилу і відійшов убік.
Над цвинтарем дихнув вітерець, з заходу наступала хмара. Тривожно шелестіло листя крислатого клена над могилами. Щось грізне, невблаганне вчувалося Арнольдові в шамотінні дерева. Він підвів голову, і йому здалося, що чорна хмара — то велетенська рука помсти, рука смерті.
— Все готово!.. Можна опускати!.. — Старий фермер обережно поторсав Арнольда за плече.
Арнольд, геть сполотнілий, підійшов до могили. Мати вже лежала в труні, прикрита прозорим серпанком. Він підняв покривало, сухими губами поцілував блідий лоб, закриті очі покійної…
— Закопуйте! — дивлячись невидющими очима на фермера, прошепотів поліцай-президент.
Незабаром по труні забухкало груддя, все глухіше, глухіше… і ось, нарешті, стихло… Чорну хмару високо в небі розірвала блискавиця, і гримнув грім. Линув бурхливий дощ, — щедрий і теплий. Він ніби хотів обмити палючі сльози Арнольда — сльози горя і великого оновлення…
Хтось торкнувся його руки. Молодий чоловік оглянувся.
— Все! — самим порухом губів вимовив фермер, витираючи мокру лисину.
Арнольд мовчки простягнув йому пачку асигнацій.
— Не треба! — суворо відповів старий. — Ходімо, хлопці… І вже здаля гукнув:
— А гроші віддайте сиротам, в який-небудь дитячий притулок!..
Шумувала злива, хилились під потоками води старі клени. Скаженіли блискавиці, розтинаючи хмари.
Замах
…Евеліна була в розпачі. Мов в'язень, сиділа вона на віллі Петера Стара. Хоч в її розпорядженні був увесь будинок і буйний сад, де вона могла відпочивати, але виходити в місто їй не дозволялося. Вздовж стін, що огороджували резиденцію диктатора, безперестанку ходили патрулі — здоровенні ситі хлопці в сірих мундирах з автоматичними револьверами. Евеліна підходила кілька разів до воріт, та кожного разу перед нею виростала мовчазна постать охоронця.
— Пані! Не можна!..
— Як? Мені теж не можна? Ви забуваєтесь… Я тут господиня…
— Наказано нікого не випускати!
— Чий це наказ?
— Володаря!..
Евеліна дивилася в обличчя цього тупого виконавця чужої волі і розуміла, що говорити з ним — марна річ. Заливаючись сльозами, вона мовчки йшла до кімнати, падала на канапу.
Радіо й газети приносили тривожні вісті. Переможний хід армії диктатора, який розв'язав ядерну війну, затримався. В горах на західних кордонах відбувся жорстокий бій, який порушив усі стратегічні розрахунки. Нічого не було відомо про численність жертв, про втрати, про перспективи війни — радіо замовчувало все. Тільки в самій імперії піднялася поліцейська істерія, розпочалося масове переслідування всіх, кого бодай трохи можна було запідозрити у вільнодумстві і демократизмі.
Країна принишкла, насторожилась у тривожному чеканні.
Цілими днями сиділа Евеліна на канапі, зіщулена, немов зацьковане звірятко. Втупившись порожніми очима в одну точку на стіні, вона перебирала в голові спогади минулого. Апатична й байдужа, думала про ті щасливі дні, коли чисте кохання до Петера і його гаряча відданість робили її життя безжурним, мрійливим сном. І як невблаганно, як безглуздо розвалилась та прозора споруда щастя. Який шалений вихор зруйнував її? Невже виною всьому автомобільна катастрофа? Нехай би навіть нічого не трапилось з Петером, хіба він з його бездушним егоїзмом, з маніакальними думками про славу, не став би в її житті холодним диктатором, не перетворив би їхню сім'ю в звичайнісінький придаток своєї самозакоханої особи? Ні, ні, не там мусить вона шукати відповіді на свої сумніви. Берн — хороший, чесний. Йоган теж не завинив перед нею. Даремно прозивав його Петер сухарем. Добра душа у нього, велике в нього серце. Вжахнувшись ганебних дій Петера, він, не вагаючись, відмовився від слави і від багатства. Як мріяв він про те, щоб своїм винаходом вчинити добре діло. Клята біорадіація. немов кара, з'явилася на його шляху, кара за його гордість, за честолюбство і самовпевненість. І ось результати. Петер став кривавим диктатором. Та, зрештою, хіба ж він сам щасливий? Хіба надмірна біорадіація не перетворила його організм в згасаюче вогнище? Кожне вольове напруження коштує йому місяців життя. Куди ж пішли його сили? На що? Він хизується своїми завоюваннями, йому завдає втіхи жах, котрий він наганяє на простих людей. Він завойовує, грабує, палить. Для кого? Для отих підлих корпоратистів, для отого ангела смерті з золотими кігтями і залізним серцем. Не Петер, а вони справжні люди без серця! Не Петер, а вони "залізні дияволи"!.. Сплюндрували науку, знівечили безсмертне відкриття Йогана…
Так минали дні, повні мук, відчаю, жахливих сновидінь.
Але одного дня вілла сповнилась криками, стуком важких кроків. Почувся різкий голос Петера Стара. Кров жбухнула до голови Евеліни. В очах її потемніло…
Тепер або ніколи! Вона ще раз поговорить з ним! Вона ще раз спробує умовити його повернутися до нормального життя.
— Де Евеліна? — загримів голос Петера.
— Нагорі, у себе, володарю! — відповів охоронець.
— Нікого не впускайте до вілли! Я скоро сам поїду в місто…
— Слухаю!
Евеліна чула, як Петер піднявся по сходах, наблизився до кімнати.