Вони обраховували час і доходили до дуже понурих висновків: ворог тепер не стоїть, а просувається. На скільки скоротилася між ними віддаль?
А ріка збирала й збирала. Її брудно-жовті хвилі скипали на гребенях рожевою піною, творили вири і злісно скакали на береги. Ареси злякано дивилися на неї й думали над тим, що буде, коли злива затягнеться на кілька тижнів?
Так сиділи вони решту дня, сиділи цілу ніч, а на ранок побачили, що вода впала. Налипла біля всяких перешкод, піна висіла брудними густими клаптями, а ціле річище було захаращене гіллям і стовбурами принесених звідкись дерев.
Арусаві подивився сюди й туди, пошкріб потилицю і промимрив:
— Я, що належу до племени риболовів, ніколи не хотів бути рибою. Але тепер заздрю навіть жабі. Коли б тут був мій товариш, імени якого не хочу називати вголос, він би сказав: "Хай мене мавпа оближе!".
І справді, в такій ріці могли розкошувати хіба жаби, але в людей вона викликала мимовільні дрижаки й млість. Але ареси мусіли спускатися до неї і йти по ній. Мусіли, бо не могли тратити часу, бо ворог був за плечима...
Ще невгамовані хвилі прйняли їх ворожо: вони скривали під собою зрадливі брили каміння і такі ж зрадливі ями, вони кидали впоперек вивернені з корінням пні, вони гусли несподівано у в'язкі намули й напирали у вузькіших місцях людям на груди, змушуючи їх потроювати зусилля. Взагалі це була дорога, що на неї могла зважитися лише та людина, над якою повисла примара неминучої загибелі.
Коні й мули спотикалися, падаючи, або в розпуці намагалися вчепитись за обслизле каміння, чи розмоклу глину берегів. Люди брьохалися по пояс у воді, або в болоті, хапалися один за одного, хекали й стогнали. Скигліли діти, кричав Мадіаї, охали ранені, чавкало болото й хлюпала вода — картина, що викликала б жаль у найтвердіших серцем.
Татаурані погіршало зовсім. Його знову опанувала гарячка, знову сочилася кров з його поранених грудей, голова знову почала палати, і в неї полізли різні марива. Як не старалися носії, як не вважали, але Татаурана раз опинявся в позиції головою вгору, другий раз — головою вниз, а інколи взагалі мало не випадав з ношів.
Ірасема не відступала від нього і у важких хвилинах кидалася на поміч, але її помочі потребували також інші, тож вона кидалася то в один, то в другий бік, і лише завдяки своїй виключній силі не пристала зовсім.
Одиноким подиву гідним виїмком був Аракшо. Дивлячись на нього збоку, можна було б присягнути, що цей немічний старець ось-ось впаде. А тим часом він собі ліз своїм слимачим ходом і все був разом з останніми у цілій валці. Не приймав ні від кого ніякої помочі, відштовхував кожну простягнену руку й бурмотів:
— Не треба! Я сам, сам... Я собі помалу... Пильнуйте інших...
А плем'я в одчайдушній боротьбі з рікою вже забуло, куди й чого воно лізе. Не було часу думати ні над чим іншим, крім того, як би певніше поставити ногу, як би за щось учепитися, встояти, не впасти.
Днище підносилося все вгору і вгору й бігло здебільша поміж прямовисними скелями, або такими крутими глинястими берегами, що їхні верхи можна було побачити, лише добре закинувши голову назад.
Ніхто не помітив, де й коли вода почала мілшати, ріка перетворилася в потік — у струмок, а струмок ставав також щораз слабшим і вже ледве слизив по розмоклому глинистому дні, рясно висланим камінням. Та люди не завважали нічого. Ішли, як маніяки, заболочені, виснажені, запаморочені, сліпі. Вже ніхто не нарікав і не стогнав, бо не було сили, а добросовісний Арусаві навіть не здавав собі справи, що весь час несе перекинуту через плече півмертву Тінь, ніби вона була частиною його власного тіла.
Аж ось, коли сонце почало вже схилятися на захід, провалля зробило скрут на схід, боки його розступилися й знизилися, а струджені мандрівники вийшли на відкрите місце і спинилися перед двома розділеними між собою горами.
У першу хвилину ніхто не міг повірити, що це не сон, а правда, — таким щастям воно видавалося. Подумати лише: чудесний плосковерхий горбок, вкритий зеленою низькою травичкою, де не треба вже дряпатися й грузнути в болоті, де можна не то спокійно стати, чи сісти, а навіть лягти. Лягти! Це було більше, ніж розкіш, і сильніше, ніж щастя! Тварини — і ті заіржали від радости, вгадуючи відпочинок, а люди, простоявши хвилину, закричали і засміялися з утіхи. Падали на землю, розтягалися, мов на перинах, випробовуючи, чи це часом не омана. Ніхто не мав бажання оглянути околицю, ніхто не хотів згадувати про ворога, — усі хотіли тільки спочинку, виключно спочинку!
І тому ніхто не звернув уваги на Аракшо. А тим часом старець, побачивши гори, від зворушення упав ниць і щось довго шептав. Чи молився до свого Тупана, чи розмовляв сам з собою — хто це міг знати?
Полежав трохи, підвівся і ще раз приглянувся горам.
— Так, — прошептав, — дві гори, три ріки, Камінний Палець і Мараґігана на п'ятах — усе, як сказано...
Подивився назад, звідки прийшли, і повторив ще раз:
— Марагігана на п'ятах — усе сходиться...
Хотів поділитися своєю радістю з племенем, але, побачивши, які всі стомлені й отупілі, махнув рукою і взявся обходити ранених.
Його приклад протверезив людей. Один по одному почали зводитися і готуватися до нічного відпочинку та вечері.
Хтось зауважив на півдні дими.
— Ворог близько! — почали гукати люди. — Не далі, як пів дня дороги!
— Так, і йде напевне іншим шляхом — не тим, яким ми йшли!
Аракшо, що був похилений над Тінню, підвів голову.
— Ворогові пів дня дороги до нас, нам — пів дня дороги до брами Ітараре, — сказав повагом. — Вечеряйте і лягайте спати. Не бійтеся нічого.
Його слова викликали зацікавленість і здивування:
— Звідки знаєш, скільки нам до Ітараре?
Аракщо вказав на дві гори:
— Мої батьки казали: буде дві гори і три ріки, а на одній горі — Камінний Палець. Відти пів дня дороги до брами Ітараре.
Лише тоді очі всіх уважніше спинилися на горах. Властиво, одна з них — це була висока, стрімка гранітна скеля. Друга ж була гора, бо її кам'яні, кутасті ребра сильно злагіднював і заокруглював грубий шар землі. Тільки подекуди вилазило з-під нього каміння як рівнож на самому вершечку стриміла просто в небо камінна шпичка — Палець. На горі зеленіла трава і навіть росли дерева та корчі, але не густо — от ніби для декоративности.
З-під гори било потужне джерело, творило у підніжжя широке, але мілке озерце, яке розливалося далі й трьома рукавами обмивало гори: йо краях і по середині. За цими двома горами визирав далі інший, могутній і високий, кряж, верхи якого купалися в молочно-білих хмарах.
Взагалі місцевість була дика, таємнича, але чарівно-гарна. Пройдена аресами дорога губилася поміж скрутами та западинами, що мережали весь південний кряж аж до обрію і чергувалися з високо піднятими спинами гір, торкнених тут і там білими плямами водоспадів, що подобали здалека на розвішане павутиння.
Та аресам по сьогоднішньому дневі було не до споглядання природи. Спішно вдоволивши голод, вони колодами падали на землю і в ту ж мить засипляли мертвецьким сном.
* * *
Раннім ранком, по короткій нараді вирішили йти крайнім від сходу річищем, бо воно вело просто на північ, де, на думку всіх, належало бути брамі до Землі Співучого Каменя. Середній потічок ішов на північний захід, а крайній праворуч — просто на захід.
Наперед пішов, як звичайно, найспритніший розвідник Леонідас, узявши з собою Батісту, а вся решта посунула за ним.
Ішли скоро, напружено-нетерпеливі, бо всіх опанувала гарячка якнайскоріше вже побачити ту таємничу браму, що вела до ще таємничішої Ітараре. Ріка бігла при самому боці скелі, а над другим її боком незабаром став густою щіткою темний, замкнений у собі, праліс. Інколи його зелені рамена знижувалися до самого плеса води, інколи ріка ухилялася від них і текла попри зелені моріжки, але праліс не відступав від них далеко.
Сонце сходило над міру яскраве, і Аракшо, поглянувши на нього, невдоволено жував поморщеними устами. Але назагал ранок був бадьорий, збуджуючий, так що навіть ослаблений Татаурана вернувся до притомности і час-від-часу пробував піднести голову, щоб поглянути довкола.
Ареси спішили.
І саме вже близько полудня, коли плем'я вийшло на один з таких гарних, залитих ущерть повінню сонця берегів, назустріч вискочили украй перелякані Леонідас і Батіста.
— Стійте! — закричали, махаючи руками. — Далі дороги нема: ріка впадає в озеро з берегами, як стіни, а в озері повно кайманів[31]!
Люди стали, як вриті. Що ж тепер? Вертатися назад? Майже пів дня дороги сюди, вдруге стільки треба, щоб вернутися назад і якраз впасти проти Камінного Пальця, або ще й раніше, в руки бандейрі!
— Вертатися не можемо!
— А що зробимо? На цю скелю хіба не виліземо?
— Звертаймо в ліс!
— Авжеж! Будемо йти, прорубуючи дорогу, а ворог пройде по готовому і застукає нас ще до ночі...
— Вертаймося!..
— Авжеж! Заощадім ворогові труду: навіщо він має нас доганяти? Лізьмо самі йому в руки!
Голоси поділилися, і готово було занестися на сварку, але тут у розмову вмішався Аракшо. Почувши слова Леонідаса, він раптом сів на землю й люто потер чоло. Потім нараз підскочив і закричав:
— Пригадав! Тепер усе пригадав! Діти, не сваріться — слухайте мене!
Сварка враз утихла і всі з цікавістю обернулися до Аракшо. А він почав спішно пояснювати:
— Так мусіло бути, діти! Небезпека, віддалена на пів дня дороги, — це ніяка небезпека. Вона мусить бути близько, мусить сидіти на плечах, наступати на п'яти! Так, так! Я пригадав усе добре: дві гори, три ріки і Камінний Палець... Одна ріка — до Озера Кайманів, дві других — до брами Ітараре. Гора Камінного Пальця — якраз навпроти брами. Ходімо, не гаймося!
У хвилину розгублености рішає той, хто говорить твердо. І ареси відразу, без слова спротиву, почали завертати назад.
— Скоріше, скоріше! — кричали. — Тепер уже мудрий Аракшо вкаже дорогу!
— Він не помилиться і поведе добре!
— Білий Крук ніколи не помиляється!
— Скоріше, скоріше!
Без відпочинку і без їжі рвали назад. Одчайдушно продиралися рікою, трощили зелене склепіння, не вважаючи на гілляки, що боляче хльоськали по обличчях і голих грудях. Мало-мало не вилітав з ношів Татаурана, цупко трималася за шию свого вірного Арусаві Тінь, діти чіплялися за пояси матерів і бігли-бігли...
— Скоріше там, не відставайте!
— Ніхто не відстає...
— А Білий Крук?
— Я тут, не журіться!
Хоч бігли всі, але малий Піра таки вирвався наперед, щоб розвідати, чи ворог не вийшов уже перед гору Камінного Пальця.