Жаїра. Том 1. В рабстві

Ольга Мак

Сторінка 35 з 44

І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плутаються, як два канчуки в спільному зударі. На кінці їх — смерть: сидить і розплутує... Обриває одну нитку, другу, третю... Ні, третю вона безсила увірвати... Дві смерти, чи три смерти? І довкола знову смерти... Але чому одна смерть — життя?

Квевезу говорила скоро-скоро, немов би шелестіла шорстким зерном ячменю по решеті, а потім нагло увірвала і схилилася нижче над водою.

— Темно, — вишептала у відчаї, — темно! Печерний Дух вернувся в скелю і не хоче говорити... Ніколи не договорює найголовнішого до кінця... Що має твій батько, Печерний Духу, до цих двох? Чому говорить твоїми устами з такої віддалі? Скажи! Мовчиш?

— Мовчить, — обернулася вона до дівчат, — мовчить...

Поставила каганець на цямринні камінної чаші й занурила руки в воду. Побовталася там трохи, витягнула рожеві квіти й подала їх Жануарії.

— Візьми, — сказала суворо. — Печерний Дух не прийняв твоєї жертви. Вимагає від тебе більшого, або погорджує тобою.

— А мої квіти? — тремтячим голосом несміливо спитала Анна-Марія.

— Твоїх нема.

Анна-Марія недовірчиво похилилася над чашею і заглянула у воду. Вода була неглибока й прозора, але від орхідей не лишилося й сліду.

Жануарія в німому запиті підняла очі на Квевезу.

— Печерний Дух не прийняв твого дару, — повторила ворожка. — Біла кицька йому миліша від тебе, рабине. Бо людина, тварина, звір, гад, комаха і навіть камінь — усі мають духа. Лишень раб його не має. А хто сам не має душі — не сміє прохати й ласки духів.

— А нас Церква учить, що й раб має душу, таку, як і пан, — сказала Жарі, й очі її вогко заблищали, а голос задрижав з жалю. — Нема різниці між рабом і вільним.

— Не розумієш, про що говориш, — згірдливо скривилася Квевезу: — можна народитися в рабстві й бути вільним, можна народитися на волі й бути рабом. Рабство — це страх перед свободою і служба рабству; свобода — це ненависть до рабства...

— Але ж ти казала, що я вийду на волю, правда? — спитала Жарі, бажаючи ще раз почути дороге слово і забуваючи цілковито про присутність своєї пані.

— Воля — це ненависть до рабства! — ще раз повторила Квевезу. — А хто має окови на душі — скрізь буде рабом.

— Чекай, Квевезу, — обізвалася й Анна-Марія, — я щось також не дуже второпала... Як ти сказала мені? Буде дорога до коханого?

— Було слухати добре! — неприязно відповіла ворожка. — Віщувань не повторюється двічі...

— Ні, але ти скажи ще раз, — попросила Анна-Марія: — буде щасливий шлюб з коханим? Буде кохання? Скажи, Квевезу, я тебе прошу! І ще: що означає "три смерти на чотрьох"? Як це розуміти?

— Розумій, як хочеш! — байдужо здвигнула плечима Квевезу. — Я не пам'ятаю того, що моїми устами говорить Печерний Дух: чи буде три смерти на чотирьох, чи чотири кохання на трьох — вже забула. Може бути і одне і друге. Не питайте більше нічого!

Поставила каганець на попереднє місце, поправила квіти у глиняних посудинах і пера на каміннях, дещо пересунула, в деяких місцях провела рукою, стираючи невидимі порохи й на кінець глибоко зітхнула.

— Ходімо вже, — сказала тихо. — Коли дух схоче, то й камінь заговорить, коли ж дух сам стає каменем — ніхто не змусить його промовити. Ходім!

Впала ще раз ницьма перед престолом, продула долівку, встала і пішла до виходу. За нею у глибокій задумі, потрясені всім почутим, посунули й дівчата.

Коли вийшли з печери, їх осліпив ясний, веселий день, і все, що сталося хвилину тому назад, почало видаватися сонною зморою.

— Ну, і що ж? — весело спитав Себастьян. — Багато виворожили?

Але ні Анна-Марія, ні Жануарія не відповіли нічого, тільки, ніби змовившись, обидві піднесли на нього смутні очі її зараз же поспускали їх в землю.

— Як бачу, ворожба не була щасливою для шляхетної сеньйоріти, — догадався Жібальдо. — Чи...

— О, ні! — поспішно вмішалася Жарі. — Якраз для сеньйоріти випало все добре.

— Так? — втішився Жібальдо. — То чому ж ви, доно Анна-Маріє, такі сумні, коли вільно спитати?

— Не знаю... — задумано відповіла панна. — Ніби й добре, але все якесь дуже неясне, незрозуміле, загадкове...

— Мабуть Квевезу погана ворожка, коли так.

— Ворожка залежить від духів, — потиснула плечима Квевезу, — і більшого від них не скаже. А духи одним кажуть більше, другим — менше, третім — нічого. Все залежить від того, хто яку ласку в духів собі заслужив.

— А що ж робити, щоб заслужити собі ласку духів? — дуже поважно спитав Себастьян.

— Заслужити ласку духів? — оживилася стара. — А що ж ти, молодче, знаєш про духів?

— Не знаю нічого, — признався Себастьян, — але хотів би знати.

— А свого власного духа ти вже знаєш? Напевне, ні. До інших духів дорога веде через свого власного. Бо все має свого духа, все: людина, тварина, звір, гад, комаха і камінь. Дух людини є найясніший і найсильніший, бо він — вічний. Але у волі людини є зробити його великим і добрим, або малим і злим. Дух людини сильніший від тіла, але раб може вигнати його зі свого серця і залишити собі лишень його тінь, яка вистачає для дихання й існування. І саме тіло, що лишається без духа, — це труп, це найгірше, що може бути...

— І раб ніколи не може відзискати свого духа? — боязко спитала Жарі.

— Може, — відповіла Квевезу, не дивлячись на дівчину, — але тоді, коли перестане почувати себе рабом. Дух — це втілення свободи. Як же зміститься в серці, скованому ланцюгами рабства? Одне виключає друге...

— Ну, добре, — продовжував далі Себастьян, — і коли людина пізнає свого власного духа, тоді що?

— Тоді не треба порад від інших духів. Тоді людина йде за своїм власним і не поклоняється духам слабшим.

— А ти, Квевезу, ти?! — зацікавився й Жібальдо. — Ти навіщо поклоняєшся Печерному Духові, коли маєш свого власного?

— Мій дух — камінь, — тихо відповіла ворожка. — Він тяжкий, непорушний і безмовний. Не той камінь, що має духа, але дух, обернений в камінь. Печерний Дух мені найближчий — і тому я з ним.

— Коли так, то щось дуже страшне... — почав співчутливо Жібальдо і не скінчив, бо раптом моторошна догадка скувала йому язика. Він глянув на брата й дівчат і по їхніх очах переконався, що вони також догадалися.

Квевезу глипнула на нього гострими очима, з яких безслідно зникла стареча паволока тьмавости й знову відкрила в усмішці беззубого рота, мов жаба на полюванні.

— Маєш рацію, молодче, маєш рацію! — згодилася вона. — Зі мною сталося щось таке страшне, що перевищує найстрашніші легенди. Бо з іншими стається легенда раз, а зі мною безперервно вже довгі роки. Легенда нанизана на легенду — це моє життя. І я все терплю, — продовжувала ворожка, хмурніючи на очах за кожним словом. — Відколи перша індіянка ступила на цій землі на шлях ганьби — відтоді я терплю. Терплю за твою бабу, за Клавдію де Са і за тисячі, тисячі інших... Так, ти вгадав, молодче: я — Клавдія де Са, я — Марія, я — ось ця молода красуня з опоганеною душею, я — це всі жінки нашої землі, що дають тіло тим дітям, у жилах яких тече кров білих. Чи за всі поневіряння, за ганьбу і зраду перед рідною землею моя душа могла не стати каменем?

— То ти таки не Клавдія! — зітхнув Себастьян, відчуваючи, як у нього і у всіх інших звалився тягар напруження і страху з душі. — А хто ж ти?

— Я? — блимнувши нараз погаслим зором, задумано відповіла Квевезу. — Я — совість усіх тих, які, ставши здобиччю меча і віроломства, спочатку зі зв'язаними руками і званням полонянок зуміли своєю погордою до переможців і нескореною душею — кинути собі під ноги й стоптати серця найтвердших завойовників. І знову, я — совіть тих, що проміняли пута на руках — на пута, закладені на серце, звання полонянок — на звання шляхетних сеньйор, а у висліді стратили й те, що мали в тілесному рабстві. Раб не має права на пошану, рабиня — на любов. Їхній уділ — це терпіння й призирство довкілля...

— Вертаймося вже! — не витерпівши більше, зойкнула в розпуці Жарі. — Тікаймо з цього страшного місця!

— Хі-хі-хі! — засміялася злосливо Квевезу. — Від совісти, як і від помсти ображених духів землі, ще ніхто не втік, бездушна богине! І ми ще стрінемося з тобою, — затям! — стрінемося! До побачення! Хі-хі-хі!

Жібальдо мерщій кинув старій золоту монету, підхопив під руку Анну-Марію, Себастьян піймав за лікоть півпритомну Жануарію — і всі вони четверо пустилися бігом з горба в долину, де під наглядом Антонія, мамелуків і рабів попасалися коні. А навздогінці їм ще довго летів злосливий сміх старої Квевезу:

— Хі-хі-хі!


Сватання

Решту неприємного враження від ворожби Квевезу розвіяв з притаманним йому постійним гумором Антоніо ще по дорозі додому.

— Бачу, що я вмів би краще пророкувати майбутнє, ніж та стара відьма, — сказав він. — "Три смерти на чотирьох!" — Га-га! Для мене, наприклад, там, де мова йде про чотирьох людей — неодмінно мусить бути і чотири смерти. Якщо ж хтось мене переконає, що він справді ніколи не вмре, й справді того чуда докаже — то хай мене мавпа оближе, як каже наш мудрий Кумаже!

І дівчата поволі заспокоїлися. Дійсно, беручи на здоровий розум, ворожба випала для обидвох щасливо: Анні-Марії — дорога до власного дому, до коханого і шлюб з "чорним ягням"; Жануарії — дорога на волю. Що дві долі сплетені, мов канчуки в спільному зударі — це зрозуміло також. Лишень Жануарія собі їх пояснювала, як одруження обидвох з рідними братами, а баронівна остаточно погодилася з думкою — видати Жануарію заміж за одного з вільнонаємних робітників свого майбутнього чоловіка.

Про "майбутнього чоловіка" Анна-Марія згадувала в думках з радісно-солодким завмиранням серця.

"...ти чому ж не спішиш з тією правдою, яка тобі недавно відкрилася?" — причувалося їй глузливе питання Квевезу й примушувало шляхетну сеньйоріту здригатися від щастя. Вгадала ворожка, вгадала! Саме тоді, коли Себастьян зірвався з дерева й полетів униз, Анні-Марії відкрилася правда, про яку раніше хіба неясно догадувалася: вона любила Себастьяна, тільки Себастьяна! Коли закралося це підступне почуття в її серце: чи тоді, коли підглянула молодого кавалера з рабинею в їдальні, чи тоді, коли він так несподівано щез із забави, чи тоді, коли Барбара їй оповіла про його почування, чи ще тоді, коли він підштовхнув брата в час першої зустрічі, звернувши увагу на Жануарію? Це було байдуже, і цього вона не хотіла знати.

32 33 34 35 36 37 38